Екранна культура: як відео стало частиною мистецтва.

Екранна культура: як відео стало частиною мистецтва.

5 Березня 2019

Фото: Denniro/Depositphotos

Ми живемо в часи, коли відбувається явне розмивання меж сприйняття.

Пов’язано це не стільки зі змінами в мистецтві, а й, переважно, з повсюдним поширенням екранної культури. Ми знімаємо все на стільниковий телефон, записуємо і монтуємо аматорські відео. Завдяки доступній за цінами техніці й програмним додаткам можемо використовувати в цих відео спецефекти, анімацію, комп’ютерну графіку.

Виставки відеоарту також сприяють популяризації екранної культури. Зв’язок кінематографа і відеомистецтва очевидний, незважаючи на те, що відеохудожники довгий час від нього відхрещувалися.

У 1959 році німецький художник Вольф Фостель першим включив телевізори в інсталяцію свого проекту Deutscher Ausblick (зараз в колекції музеюBerlinische Galerie). І все ж художниками – піонерами відеомистецтва вважаються корейський музикант і скульптор Нам Джун Пайк і американський художник, що культивував поп-арт, Енді Ворхол. У 60-е експериментальний кінематограф став новим видом медіа-мистецтва, що частково призвело до деконструкції класичного кінематографу.

Енді Ворхол деякий час знімав відеофільми в своїй студії «Фабрика», висміюючи стандарти кіноНам Джун Пайк почав створювати музичне відеомистецтво, використовуючи один з перших портативних відеомагнітофонів Sony. Свого часу музикант Джон Кейдж і художник Марсель Дюшан мали значний вплив на Пайка, який з’єднував аудіозапис і спектакль, використовуючи в своїх роботах традиційні музичні інструменти і композиційні практики, граючи на фортепіано, кричачи, відтворюючи ноти класичної музики і звукові ефекти. Вводячи перформативну складову в музичні роботи, Пайк переходить від композитора і виконавця до винахідника нової форми мистецтва, використовуючи телебачення і відео як інструменти.

Знаменитий експериментатор і провокатор Енді Ворхол деякий час знімав відеофільми в своїй студії «Фабрика», висміюючи стандарти кіно. Слід виділити такі роботи легенди поп-арту, які сьогодні стали класикою жанру: «Сон» (1963), що представляє 6-годинний сон поета Джона Джорно; «Імперія» (1964), 8-годинний фільм про Empire State Building в Нью-Йорку в сутінках, і «Їж» (1963), 45-хвилинний фільм, що показує людину, яка поїдає гриби. Виснажливі для сучасного глядача, гіпермонотонні фільми Ворхола стали революцією шістдесятих.

Такі художники – піонери відеомистецтва, як Віто Аккончі, Джон Балдесарі, Пітер Кампус, Войцех Брушевскій, Мирослав Рогу, Джоан Джонас, Джон Балдесарі, Брюс Науман, Доріс Тоттен Чейз, Штейна і Вуді Васулка, Ліза Стіл, Білл Віола, Родні Верден, Агрікола де Кельн, Дуглас Гордон, Девід Гол, Дітер Фрозе, Вольф Кален таі ін. створювали експериментальні відео. Так у візуальному мистецтві утвердився жанр, званий відеомистецтвом, которий на сьогодні став поширеним засобом вираження, яке все частіше використовується як елемент в арт-інсталяціях, але продовжуючи бути самостійною формою.

В Україні історія медіа-мистецтва бере свій початок в 90-х роках. Цей період переломний у всіх сферах розвитку країни, що отримала незалежність. В цей час пострадянське суспільство отримало доступ до всіх благ західної цивілізації, і сучасна техніка з’явилася в офісах і будинках українців, а також в асортименті інструментів українських художників.

У сучасному українському мистецтві тільки з’являлися перші роботи відеоарту, тоді як світове медіамистецтво активно розвивалося і дробилося на жанри (net art, mail art, mobile art, phone art, sms art, science art, kiber art, digital art). Українські художники не знали теорії та історії світового відеомистецтва, що дозволило їм створювати сміливі й своєрідні роботи, які стали класикою. Вони піднімали й розкривали теми тілесності, сексуальності та споживацтва, зачіпали соціальні та політичні проблеми.

Згадаймо деякі з цих робіт: «Спляча красуня» (1992) і «Криві дзеркала. Живі картини» (1993) Олександра Гнилицького, «Тверде ТВ» (1995) Василя Цаголова, «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» в тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна» (1998) Олександра Ройтбурда, «Спрага» (1998) Іллі Ісупова та інші. Згодом відеокамера стала звичною в роботі українських художників, і відео в їх проектах використовувалося все частіше.

Сьогодні як в Україні, так і в світі найбільшу провокацію ми знаходимо в тісному зв’язку кіно і відеомистецтва, які при цьому займають різні ніші. Однією з ключових книг на цю тему є «Розширене кіно» Джина Янгблада, в якій теоретик медіа, дослідник експериментального кіно та відеомистецтва досліджує і аналізує зв’язки нових технологій з телебаченням і кінематографом, акцентуючи увагу на тому, що художники спочатку прагнуть до формування особливої ніші для відео і відділення його від мейнстріму, незважаючи на потенціал відео до створення утопічного віртуального світу, що так вабить аудиторію. Використовуючи поняття розширеного кіно, автор звертає увагу на ускладнення виразних засобів кінематографа, на його необмежені можливості впливу на глядача. Можна констатувати, що ці можливості призводять до повного зникнення кордонів між реальним і віртуальним. Одна з причин все та ж – розвиток технологій. У зв’язку з появою 3D і голографії екран (як межа) стає необов’язковим або навіть зайвим. У той же час, ми дивимося відео все більше: поки ще на екрані мобільного, на моніторі комп’ютера, на плазмі або великому екрані кінотеатру. І це може бути одне й те саме відео. У мистецтві поставлений акцент на діалозі, а відео залишається одним з найефективніших інструментів комунікації.

Цікавий аналіз відеоробіт з точки зору відвідувача, який приходить на виставку в пошуку смислів і відповідей на свої запитання. При цьому час, витрачений на контакт, не має значення: глядач може подивитися всю роботу від початку до кінця, може мигцем поглянути на відео. Поширене запитання: в чому різниця між відео (мистецтвом) і відео (кіно)? Відповідь може бути знайдена,  з огляду на такі аспекти:

  1. Відеомистецтво створює художник, в основі роботи якого відчувається суть його художньої позиції. При цьому не має значення, які тема і проблематика роботи.
  2. Локація, де ви знайомитеся з роботою. У випадку з відеомистецтвом це найчастіше музей або галерея.
  3. Можливість придбання: відеомистецтво можна купити в галереї.

Звичайно, в цих аспектах приховано велику кількість «але». Наприклад, режисер кіно може звернутися до прийомів відеоарту. Яскравий і відомий приклад – фільми Ларса фон Трієра.

Авангардне, експериментальне кіно завжди було на межі між мистецтвом і кінематографом. Часом ми можемо побачити фільм на виставці, включений куратором або художником в її контекст. Або ж відеоартист може звернутися до жанру кінематографа, маскуючи або використовуючи його для акцентування свого посилу.

У цьому контексті показовою є виставка «Відео» Данила Галкіна. Зібравши в одній виставці відео художника, зняті ним починаючи з 2006 року, з’явилася можливість досліджувати творчий метод і бачення художника, які формувалися і розвивалися протягом останніх десяти років.

Робота, яка відсилає до невдалої кар’єри режисера, нездійсненої мрії, усвідомлено кинутої справи, так і не змонтованого фільму 2006 року, починає дослідження. Це відео представлене як відправна точка шляху, повороту і початку його кар’єри в сучасному мистецтві. Обраний художником медіум надає йому можливість експериментувати, піднімати і розкривати хвилюючі теми. Роботи представлені на різних екранах з використанням проекторів, телевізорів, плазм, планшетів – розмір площин екранів і робота зі світлом створюють додаткові переваги в смисловий подачі. Але в цілому виставка являє собою стислий міні-звіт естетичного і концептуального шляху Галкіна.

Відеомистецтво показує нам нас самих і навколишніх по-новому, це зброя в арсеналі художників для досягнення одвічної мети мистецтва. Талановиті сучасні автори використовують прогресивні технічні можливості з метою відтворення точних художніх висловлювань, відповідних стрімкому мінливому світу.

 

Джерело: http://nv.ua/ukr/style/blogs/ekranna-kultura-jak-video-stalo-chastinoju-mistetstva-blog-marini-shcherbenko-2048868.html