Випадкові медіафайли, що зображують вирвані з часу (моменти) миті краєвидів, переживають реінкарнацію в майстерні художника Ярослава Присяжнюка. Перенесені на полотна малюнки не фотореалізм, це – переосмислення засобами живопису з елементами квінтесенцій стриманих, проте глибоких особистих думок і відчуттів.

Художник взяв медіа-пейзаж як надшвидке фіксування первинного візуального матеріалу природи, і немов-би розтягнув його протягом своєї праці над картиною. Час, украдений світлиною у пейзажу, додається з лишком на полотні. А роздуми щодо категорій часу і простору, швидкості життя у сучасному світі та різницею між тим, якою вона була у минулому, як дистанція між класичним живописом і фотографією, втілились у авторських “спецефектах”. Практично це показано Ярославом в комп’ютерній анімації, яка є частиною проекту. Статичні фотокадри оживають за рахунок обробки їх у програмі для додавання кінцевих ефектів до відео. Але при цьому автор не намагається нас обдурити, навпаки – він створює відволікаючі маневри на картинах, аби ми пам’ятали, що дивимось на зображення життя, а не на саме життя. “Краєвид: enter” – перекладається не як “Краєвид: вхід”; enter – це знак на нашій клавіатурі, який ми тиснемо, аби наблизити зображення, що привернула нашу увагу.

Ярослав Присяжнюк:
«Краєвид:enter» – буквальне виконання цієї операції є найпростішим способом побачити краєвид, але цей спосіб не гарантує високий коефіцієнт реальності побаченого. Сама можливість розглядати пейзаж стає ілюзією, віртуальною Фата-Морганою, що пропонує мандрівку по цифровим міражам. Картинка з ідеальним відображенням деталей і можливістю перенесення у вибрану точку світу не відкриває можливість співприсутності в пейзажі, бо в ній відсутня категорія часу. Глядач завжди залишиться відторгненим неіснуючою комунікацією, спосіб споглядання тут – дистанція.
Проект «Краєвид:enter» не надає рецепт подолання цієї дистанції, він пропонує змінити фокусування при погляді на ілюзію і сприймати її як первинну реальність, як класичне «вікно в світ», повертаючи картинці статус картини, пропонуючи сприймати несправжню швидкоплинну реальність, поглянути на ілюзію як на фундаментальну реальність, штучно повертаючи категорію часу в діалог людини (глядача) з пейзажем та отримати індульгенцію на втрачену можливість споглядання. Створити міраж постійним і незмінним у часі, сприймаючи його нетривку реальність як єдину можливу».