Виставка Влади Ралко «Ніби я не там» народжується з особливого невловимого стану. Художниця фіксує проміжний момент, у якому з нами ніби нічого не відбувається — однак саме в ньому накопичується напруга, щоб потім вибухнути неочікуваною черговістю подій. Саме ці «рухи між рухами» — неочевидні, побічні, майже невидимі — стають ключовими і мають вагомий вплив у майбутньому. Вони без чіткої форми і не піддаються прямому зчитуванню, але відчуваються всім тілом: рухи, які відбуваються ще до того, як стають подіями — інколи ми називаємо їх передчуттям.

Ця виставка працює з тим, що зазвичай випадає з поля зору, проте є життєво важливим. Це проміжні мікрорухи, які не претендують на значущість, та саме вони відкривають доступ до глибших процесів. «Це стан очікування, у якому багато бездіяльності й порожнечі. Люди ніби розуміють, що потрібно діяти, але водночас уникають відповідальності за рішення», — зазначає художниця.

Виставка обʼєднує роботи різних періодів і створює мініретроспективу практики художниці, що допомагає нам заглибитися в багатошаровість сенсів, які накладаються один на одного й поступово відкриваються для нас і для самої художниці в цьому вибірковому поєднанні, яке складається саме в цей час в одному просторі. Одні з ключових — роботи на папері з «Київського щоденника» (2013–2015) і «Львівського щоденника» (2022 — донині). Це серії візуальних записів художниці, створених у період від початку Майдану та російсько-української війни. Не випадково Влада Ралко працює з цією формою свідчення, адже фрагментовані образи, тексти і жести на малюнках формату А4 дають їй можливість фіксувати досвід у моменті, досвід крихкості, страху й витривалості, перетворюючи особисту пам’ять на колективний архів травми.

У центрі експозиції над відвідувачами нависають своїми сюрреалістичними просторовими композиціями великі живописні полотна, з яких вивалюються шматки зникомого в часі життя. На них майже боляче дивитися, адже фрагменти тіл, облич, жестів співіснують разом, але ніколи не з’єднуються в цілісність. Вони існують як залишки інтенсивностей, які художниця фіксує на цій вимушеній паузі, проте ніяк не інтегрує. Хоч як би здавалося з першого погляду, ці фрагменти зображень не представляють травму; вони діють як її залишкова форма. А нам, глядачам, пропонується самостійна робота — запитувати, рефлексувати, думати, медитувати.

У роботах із проєкту 2017–2018 років «Резерв» Влада Ралко починає осмислювати війну з різних позицій — як момент, початок, точку відліку і як тривалість — повільне проникнення в повсякденність, як зміну оптики, як зсув, що відбувається майже непомітно. 

«Резерв — це, з одного боку, те, що ми зберігаємо про всяк випадок, а з іншого боку, це заповідник, те, що ми зберігаємо як недоторканий запас. І цей недоторканий запас постає нагальним питанням зараз — у критичній ситуації, коли треба ухвалювати рішення швидко і коли дуже часто немає часу на зважене рішення», — зауважує мисткиня. Адже війна не прийшла раптово, а склалася з безлічі сигналів, які залишилися непрочитаними. І тільки постфактум стає очевидним, що вони завжди вказували. Тож сьогодні проєкт Влади Ралко «Резерв» набуває нових важливих для нашого прочитання сенсів. Ми ніби зазираємо у власне минуле і дивуємося своїй завмерлості перед обличчям майбутнього. «І тут постає важливе питання: чи є в нас достатній внутрішній ресурс, щоб витримати цю ситуацію? Яка ціна цієї витримки? Наскільки ми готові її платити?».

Тож не випадково у проєкті «Ніби я не там» Влада Ралко повертається до свого вірша «Війна», написаного ще у 2020 році, який сьогодні став настільки актуальним, що ще сильніше проявив масштаби війни:

Вона заходить у гості

Але нас не заскочиш зненацька

Її вже давно скрізь приймають

Пригощають

Художниця вводить цей вірш до експозиції як нагадування про той стан тривожної невизначеності, який не мав ставати фоном. В основі роботи — досвід розщеплення. Фізична присутність у безпечному просторі в тилу чи закордоном і водночас внутрішнє перебування в країні, де триває війна, створюють стан подвійності, у якому реальність і нереальність накладаються одна на одну. Час у цьому стані деформується: він ніби зупиняється, розтягується, втрачає лінійність. Зовні — тиша, всередині — напруга. Рот художниці на відео говорить, повторює, просить, молиться у беззвучному читанні вірша «Війна». Це не просто психологічний ефект, а нова форма існування.

Водночас Влада Ралко повертається до теми знаків — у цілому як до системи орієнтації в житті. Знаки — це те, що допомагає нам правильно рухатися, як дорожні вказівники в темряві. Але ми їх бачимо лише тоді, коли спрямовуємо на них наш фокус уваги. «Саме тому вони з’являються на чорному тлі — як спалахи, як моменти раптового усвідомлення», — каже Влада. Тож цю лінію в експозиції завершують два полотна із серії 2008 року «Знаки».

Виставка продовжує розвиватися завдяки точно розміщеним у просторі обʼєктам із проєкту 2025–2026 років «Не моя кімната». На перший погляд, це речі, які супроводжують людину в досвіді втрати дому: подушки, ковдри, ікони тощо. Такі речі зазвичай залишаються в зоні інтимного, приватного, майже невидимого, але тут вони стають носіями пам’яті. 

Це не метафори — це сліди, і вони зазвичай травматичні, як шрами. Ці речі ніби зберігають страхи, переміщення, виживання, тілесну присутність, безсоння. Вони вбирають усе те, що не може бути заархівоване інакше. 

Через ці об’єкти розгортається ще одна лінія напруги — між людським і тваринним. Вона прошита чорними нитками по білому, як нестабільна межа. У критичних умовах ця межа стає крихкою: людина може діяти всупереч інстинкту виживання або цілковито підкоритися йому. Тут постають питання: що таке справедливість; чи існує істина; що саме робить нас людьми? І в цьому коливанні приховується спокуса почати сумніватися і зневіритись.

Відповідь майже окреслена як зона ризику через репрезентацію роботи 2003 року «Проста людина». У ній художниця заторкує поняття насильства не як екстраординарного явища, а як того, що поступово входить у повсякденність. Звикання до насильства є одним із найнебезпечніших процесів, бо він відбувається непомітно. Саме тому ця виставка намагається повернути нам здатність відчувати — відновити чутливість, яка притуплюється. Та водночас вона чинить опір іншій крайності — нігілізму. Бо в ситуації війни, де все може в одну мить втратити сенс, збереження віри в істину і справедливість стає не абстрактною позицією, а передумовою людяності.

Кураторка Марина Гуц