З 15 жовтня по 13 листопада 2021 у Щербенко Арт Центрі представлений проєкт Ольги Антонової «Неназвані форми». Це перший персональний проєкт художниці в Україні, у якому вона презентує мультимедійну інсталяцію, що включає живопис, графіку, скульптуру та аудіо.

Ольга Антонова — художниця, яка народилася в Москві, розпочала мистецьку практику в Києві, зараз навчається на магістерській програмі з образотворчого мистецтва в Zurich University of the Arts, Цюрих, Швейцарія. Ольга — номінантка Koschatzky Art-Award 2021. З 2016 по 2018 була учасницею арт-групи Light.

— Як на тебе вплинув досвід навчання в Цюриху? Як довго ти там?

— Ось починається останній третій рік навчання. Ми працюємо у великих майстернях (одна майстерня більше ніж ця галерея). Однак, студентів багато, місця все одно не вистачає, і періодично ми сидимо один у одного на головах. Від того я більше розкрилася, мені стало легше говорити про свої роботи. Важко бути художником і собі ж критиком, говорити про роботу і слухати це одночасно. У Цюриху я щодня невимушено з кимось спілкуюсь. Такі прості запитання на зразок: «А чим ти тут займаєшся?» штовхають до більш глибинного аналізу своєї практики. Описувати парою речень те, що я роблю — для мене найскладніше. А тепер це доводиться робити дуже часто.

Мені подобається, що у всіх різні практики. Останнім часом я в основному займаюся живописом та текстом, і мені особливо цікаво спостерігати за тими, хто працює з іншими медіа: знімають відео, виготовляють об’єкти, пишуть тексти. Різні підходи надихають мене на продовження пошуків у своєму напрямку. Часто, коли я бачу роботи інших в майстерні — задаю собі питання стосовно етапу, на якому зараз перебуваю; дослухаюся до бажання просуватися у певному напрямку; переглядаю теми, які мене цікавлять та інше.

— Скажи, за останній час навчання в Цюриху ти часто робила виставкові проєкти, чи ти повністю занурена в процес навчання? Що можна сказати про видимість художників-студентів?

— Деякий час після переїзду у мене не було робіт — всі залишилися в Києві. Було важко адаптуватися до майстерні, стресовою була постійна присутність людей навкруги, потрібно було знайти кімнату. Було важко увійти в ритм, а потім, щойно справи поліпшилися, почався локдаун. Тому можливості досліджувати галереї не було. Під час першого семестру я реалізовувала те, що запланувала ще в Україні. Мова про виставку з художницями, з якими я працювала в майстерні: Євгенією Антоновою та Альоною Шибуновою. Ми презентували спільний проєкт у Тернополі в Бункермуз галереї.

Після локдауну я виставлялася в невеликій комерційній галереї (Gogreen gallery) і взяла участь в декількох студентських самоорганізованих виставках. Також була співкураторкою та співорганізаторкою групової виставки «A brief inquiry into empty space» у нашому інститутському просторі. Зараз в оновленому складі ми організовуємо виставку, яка відбудеться вже за межами інституту, в невеликому просторі Rindermarkt. Над нею ми працювали останні півроку. Ці виставки фінансово підтримує інститут. Є, безумовно, обмеження, але мінімальні затрати нам компенсують.

У цьому році презентувала проєкт на Koschatzky Art Prize, але не змогла бути присутньою, просто відправила роботи. Фотозвіт мені надіслала подруга, яка живе у Відні.

— Ти їздила в Salzburg Summer Academy, що там було?

— Так, влітку, на курс про письмо в контексті мистецтва — «The Art of Art Writing — From art criticism to creative writing (and back)», який вели Луїза Ельдертон та Клаус Спайдел. Він тривав лише тиждень, але був дуже інтенсивним. Багато говорили про способи писати, починаючи з класичних концепцій до виставок, закінчуючи creative writing. Було декілька лекцій та багато практичних завдань. Наприклад, щоранку, для того щоб розім’ятися, 20 хвилин ми писали про одну й ту саму роботу («Чорний Дощ» Хани Усуі). Спочатку я була впевнена, що не зможу писати кожного дня — мені не вистачить думок, але тільки-но почала, зрозуміла, що на одну роботу можна дивитися з різних сторін, і на сприйняття впливає велика кількість факторів: особисті переживання та навіть погода. У результаті кожного разу виходить оригінальний текст.

Не менш важливою частиною курсу була комунікація, я познайомилася з дуже цікавими людьми з різних країн, представниками різних професій, які так чи інакше були пов’язані з мистецтвом.

Фінальним завданням було написання тексту до роботи або до виставки на вибір. Тоді я була вражена виставкою «Gabriel Abrantes Animations», тому написала про неї. Потім ми запросили інших студентів і читали тексти їм. Було цікаво, я задоволена тим, що поїхала.

— Чи можеш ти виділити основні теми, з якими працюють молоді та уже визнані художники Цюриха і сказати щось про тенденції розвитку мистецтва країни в цілому?

— Мені здається, молоді багато уваги приділяють гендерному питанню, деколонізації, темі антропоцену. Але не можна сказати про ці теми в контексті нашої локальної особливості, вони популярні багато де. Мені подобається, що в Цюриху класичні техніки не втрачають популярності — у мистецтві дуже багато живопису, немає такого, щоб превалювала VR, наприклад.

— Цікаво дізнатися про особливості функціонування системи мистецтва у вас. Які є види інституцій, як вони підтримують художників?

— Є Pro Helvetia Foundation, вони підтримують молодих художників, видають гранти, зокрема на розвиток open spaces, artist run spaces; є конкурс на кшталт МУХі — Jung Kunst, під час якого часто продаються роботи. Є ще конкурс Werkschau, хто посів призові місця, отримують гонорар. Незабаром буде відкриття Grosse Regionale. Тобто там з боку держави надходить достатньо грошей, більше, ніж тут.

— Ти одразу поїхала в Цюрих, без попередньої освіти в Україні?

— В Україні я навчалася на економіста, потім пішла до школи сучасного мистецтва Вікторії Бурлаки, слухала лекції, брала приватні уроки у художників. Класичної художньої освіти у мене немає. У Цюриху я хотіла вступити на бакалаврат, але через те, що довго працювала в групі, брала участь у виставках і встигла знайти певний напрямок, мені запропонували вступати на магістратуру.

— У тебе було достатньо досвіду та сформований підхід до художньої практики до переїзду, тому не можна говорити про радикальну трансформацію твого підходу до мистецтва?

— Так, насправді не було такого, щоб я категорично заперечувала практику, яка передувала початку навчання. Рідко трапляються люди, які подібним чином змінюються. У магістратурі всі вже працюють над своїми проєктами, просто заглиблюються в обрану тематику. Є багато викладачів, із якими можна поспілкуватися. Коли я розповідаю, що роблю, часто сама себе приводжу до ясності стосовно свого проєкту. Вона звучить ніби: «Це саме воно!». Звичайно, кожен викладач має свою думку та точку зору. Цікаво скористатися цим, щоб побачити свою роботу під іншим кутом.

Буває, розумієш, куди ти точно не підеш… Пам’ятаю, коли у мене були сумніви щодо текстів, я думала, в якому вигляді їх презентувати, перебирала різні варіанти, тоді куратор, з яким у мене був менторат, сказав: «Слухай, а знайди своїх ворогів і запиши їх, нехай вони прочитають твої тексти!». Я йому: «Емм, дякую, але ні.» (сміється —Ред.)

— Що для тебе означає робити виставку в Україні в контексті того, що ти живеш та навчаєшся за кордоном?

— На цьому етапі мені важливо зберегти зв’язок з Україною. Я зраділа виставці у Львові. Завдяки їй, зокрема, цей зв’язок не втрачається. Також для мене важливо, що це перша повноцінна персональна виставка в Україні, це приємно. Звичайно, цікаво розвиватися у міжнародному контексті, але від того значення зв’язку з рідною землею не нівелюється.

— Як виник проєкт «Неназвані форми»? Коли тебе запросили зробити виставку в ЩАЦ, ти мала ідею нового повноцінного, але ще не реалізованого проєкту, чи ти хотіла поділитися вже готовими напрацюваннями?

— На той час я тримала в голові проєкт, який би ідейно поєднував живопис, звук і скульптуру — різні медіа. Він, за уявленнями, якраз вимагав невеликого галерейного простору. Звичайно, я враховувала геометричні параметри приміщення ЩАЦ та можливості, які він надає для експонування, робила ескізи з фотографій простору. А щодо ясного уявлення, як саме все має виглядати, сказати не можу — воно виникало вже у процесі.

Я працюю серіями. Після роботи над кожною, я пишу до неї текст. Мої роботи перетікають одна в одну. Так, у свою чергу, виникає зв’язок між окремими серіями. У тексті «Обмежений простір паперу» я описала метод роботи над малюнками, які описаним вище чином перейшли у живопис, а він — у звук. Можу розповісти, як з’явилися невеликі тексти.

— Давай.

— Під час першого локдауну в кімнаті було мало місця. Я робила невеликі роботи на форматі А3 (для мене це невеликий формат).У мене було бажання продовжувати працювати, і я зрозуміла, що можу реалізувати його не у великому живописі чи графіці, а просто в текстах. Тому почала записувати короткі історії. Вони увійшли до «Історії ліній».

Тексти дуже пов’язані із графікою, яку я роблю. Тобто вони написані на основі графіки, але також на основі подій та відчуттів, тому іноді тексти дуже абстрактні, а іноді дуже конкретні, іноді вони є метафорами, а іноді вони — просто опис процесу роботи. Мені подобається така амбівалентність та непрямолінійність, подобається те, що залишається простір для інтерпретації історій. Влітку я брала участь у виставці, де були представлені деякі з них, і багато глядачів говорили: «О, так це ж про мене!» або «О, так це ж якраз про мою ситуацію!». Мені було приємно чути такі коментарі і радісно, що тексти вийшли універсальними.

Після переходу до звичного робочого режиму, коли я писала живопис у майстерні, мені відкрився новий варіант роботи: змінювати послідовність — писати текст не після серії, а спочатку; вербально «замальовувати» думки, які пізніше стануть текстами до живопису. Так я робила живопис, писала маленький текст, потім із цього тексту виходив ще живопис — відбувався рух від одного до іншого.

— Коли я побачила фото робіт, дізналася про експозиційне рішення, прочитала концепцію — подумала, що всі компоненти виставки поєднуються в єдиний організм. Ти мультимедійна художниця. Як ти прийшла до цього?

— Я не маю конкретної відповіді. Працювати постійно в одній техніці набридає. Мені подобається переключати увагу: від графіки до тексту, від тексту до скульптури… Наприклад, у роботі зі скульптурою дуже допомагають ескізи, насамперед мислити. Оскільки я працюю серіями, іноді буває, затягує у якийсь процес. Переключання дає змогу зрозуміти, як краще вести основну роботу, особливо коли застрягаєш, безкінечно переробляєш і не можеш зрушити з місця. Зараз, наприклад, я думаю про те, щоб спробувати працювати в цифровому просторі — перевести в нього мої форми. Я планую продовжувати використовувати різні медіа для реалізації ідей, я не бачу для себе єдиного універсального інструменту.

— Хочу поділитися своїм особистим спостереженням, дізнатися твою думку щодо цього. Коли я читала твій текст про табуйовані в соціумі почуття, про ту ж самотність, мені здалося, що перед нами ці питання не поставлені так гостро. Як на мене, ми не стримуємо себе в «негативних» проявах так сильно. Можливо, справа в різниці панівних дискурсів на територіях, які ми обговорюємо. Ми легко можемо дозволити собі бути не в кращому настрої, без особливих труднощів розпізнаємо різні почуття, а в західному світі, на перший погляд, комунікація відбувається під покровом ввічливості та дружелюбності. Тому ініціювати розмову про почуття з «негативних» регістрів часом буває важко. У нас це питання на поверхні, і тема в цілому непогано висвітлена у художніх практиках. Як ти вважаєш?

— Швидше за все, ти маєш підстави говорити так про певну більшість населення, але, враховуючи власні спостереження, я не можу сказати, щоб у нас розмова велася більш відкрито. Може, люди мають більше сміливості у сенсі говоріння про те, що їх турбує, і розділення досвіду «негативних почуттів» трапляється частіше, однак реакція співрозмовника повсюдно знищує можливість такого діалогу. Людина, наприклад, каже: «Піду я до психотерапевта, бо останні три місяці сумно. Немає причин сумувати: робота задовольняє, є партнер і друзі, все ніби добре…» Я була свідком відповідей на кшталт: «Та чого ти, відпочинь, посидь у барі, зустрінься з друзями, що ти вигадав».

Мені складно зробити однозначні висновки, але дійсно, можливо, «західні» люди ставляться більш дбайливо до того, що ти говориш, і до твоїх почуттів. Але, знову-таки, все залежить від окремих людей.

— У тебе нещодавно була виставка в «Дзизі» у Львові. Які роботи ти презентувала?

— Я надала для виставки відео, але спочатку планувала проєкцію фотографій. Коли я переїхала до Цюриха, у мене не відразу з’явилася майстерня. Інститут розпочався зі вступних тижнів, нам довго щось розповідали, працювати було ніде. Я довго шукала квартиру, ходила вулицями, фотографувала. Зрозуміла, що потрібно робити графіку — кімната маленька, так я почала на телефоні. Я перевертала фотографії, додавала графічні елементи, у результаті вийшла абстракція. Я хотіла виставити її як велику проєкцію, з’єднану з цих фотографій, але не вдалося. Виявилося, орендувати проєктори дорого, і я вирішила зупинитись на відео. Мені сподобалося, що технічні обмеження посприяли знаходженню більш влучного візуального вираження ідеї. Ще за допомогою фотографій я хотіла досягти ефекту відсутності гравітації (я їх перевертала догори ногами), а відео посилило цей ефект.

— Розкажи про вашу групу Light, як і коли вона з’явилася, чи досі функціонує?

— Ми разом навчалися у школі сучасного мистецтва Вікторії Бурлаки (це було відносно давно, у 2014–2015 роках). Коли ми випустилися, зрозуміли, що нам цікаво продовжувати працювати разом. Ми зустрічалися, спілкувалися на той час із Мирославом Вайдою, він давав консультації. Спілкування поступово підвело до рішення утворити групу. До неї увійшов кістяк людей, які відвідували зустрічі. Нам було комфортно працювати в команді і ми вирішили згуртуватися навколо спільних проєктів. Два роки працювали разом, потім розпалися. У всіх з’явилися свої інтереси, свої практики. Під час першого локдауну ми знову стали близькими, дзвонили одне одному в зумі, спілкувалися про мистецтво, ділитися актуальними заняттями. Стало зрозуміло, що зараз наші роботи формально і тематично можуть створити цілісне висловлювання на груповій виставці. Ми не відкидаємо варіант подальшої роботи над колективними виставками та спільними проєктами. Нині ми не працюємо разом активно. У Львові представлено чотири художниці, а нас спочатку було шестеро.

— Тобто кожна є автономною художницею з персональною практикою, а група служить для вас лабораторією, засобом пошуку, комунікації?

— Спочатку група була лабораторією, зараз художниці працюють над особистими проєктами, а зійшлися ми знову завдяки коронавірусу. Коли ми працювали над проєктом у Львові, зрозуміли, що нам якраз не вистачало підтримки та комунікації.

— Те, що всі учасниці якийсь період жили в Україні, додатково об’єднує вас з огляду на те, що зараз ви перебуваєте в різних країнах. На виставці ви представлені в єдиному полі.

— Так, одна учасниця живе у Німеччині, я — у Цюриху, і ще дві — в Києві.

— Ти народилася в Москві, але більшу частину життя жила у Києві?

— У мене тато українець, мама з Росії, вони навчалися разом у Москві в інституті. Я там народилася, перші роки, поки батьки продовжували навчання, ми жили там, а після закінчення інституту переїхали до Кіровограду (нинішнього Кропивницького — Ред.) —тато звідти, там я росла. А до Києва я переїхала коли мені було 17.

— Які художники вплинули на тебе?

— Потрібно подумати над відповіддю. Я маю список художників, за якими я стежу. Вони по-різному вплинули на мене. Серед них: Liu Wei, Eva Fabregas, Xinyi Cheng, Loie Hollowel, Vivian Greven, Julian Charrière, Lee BaE, Marianna Simnett, William Anastasi, Haegue Yang, Hannah Black, Toba Khedoori, Claus Richter, Nik Nowak, Ruth Asawa, Tourmaline, Elodie Pong, Nora Turato, Alexandra Bachzetsis, Mark Rothko, Pierre Soulage. З художників з України — Тіберій Сільваші, Мирослав Вайда, Влада Ралко, Володимир Будніков, Марія Куликовська.

Як правило, художники, практикою яких я цікавлюся, займаються чимось відмінним від моєї практики: перформансом, інсталяціями, працюють з новими медіа. Якщо я дивлюся на живопис, який сильно нагадує мій, мене це надихає набагато менше. Може, справа в тому, що він надто добре мені знайомий і не може так зацікавити, як щось нове.

Хочу повернутись до виставки Gabriel Abrantes Animations, про яку йшлося вище. Те, що було на ній представлено, підтримало мене під час роботи над «Неназваними формами». Мене зворушило, що Абрантес говорив про «прості» щирі емоції. На своїй виставці я теж говорю про них, тільки з іншого спектру (негативного). Крім того, запам’яталася цитата художника: «I remember one teacher, while looking at a student’s work, saying “Whoever thinks painting is still interesting is an idiot.” I did partially fall for this ruse, але that was only temporary; I love painting.» І я також люблю живопис.

— Виходить, митці, які працюють з іншими медіа, надихають тебе на пошуки у твоєму власному напрямку, але не штовхають на трансформації у способах вираження ідей?

— Зазвичай я читаю або дивлюся інтерв’ю, і певні слова резонують відносно тематики моїх робіт. Це звучить у мені, як: «Ух ти! Цікаво, треба подумати над цим!» Найчастіше це працює так.

Джерело: prostranstvo