Так, тема поп-арту до певної міри попсова тема. І сходу викликає безліч суперечливих думок. Сприяння рекламі, маркетингу, масовому танцю накопичування, заковтування, обсмоктування і непрожованого, неперетравленого випльовування? А паралельно на думку спадають колажі Параджанова і роботи Тоніно Гуери — самотужки і з Фелліні, й останнього — без будь-кого. Їхні твори мають мало спільного з поп-артом, але дещо все ж мають. І втім результат — інший. Чи, може, художня мотивація, завдання були іншими? Для форми поп-арт зробив чимало. Для змісту ж — чи не забагато. З одного боку, манки й образи сучасності, цими ж образами захаращеної, художник використовує як матеріал, що спонукає до думання, ідентифікування, вибору, діалогу. З іншого — це як лити воду на млин пана. Додаткова популяризація, маніпуляція, до того ж продажі, епатаж, мода. Авторські причини можуть бути різними: творити власні теми, розчищати простір навколо й всередині людини, доводити себе, твір і реципієнта до квінтесенції, до пустоти, вглиб. Чи — вражати, дивувати, завантажувати? І перше й друге сягає певних ефектів, і якщо твір дійсно художній, то ефект досягає мети. Кожному, певно, своє. І, як написала в соцмережі чудова українська художниця: слухай всіх, думай сам. Слухай всіх. Думай сам. Слухай всіх. Думай сам. Слухай всіх. Думай сам.

Українські послідовники

Поп-арт (популярне мистецтво) як напрямок виник після Першої світової війни, у 50-60-і роки XX століття, на противагу абстрактному експре- сіонізму — високому мистецтву, комерційно ус- пішному і водночас трагічному. І справді, його П яскравіпредставникипроживалисвоютрагедію не тільки на полотнах: Полок загинув в автока тастрофі, Ротко покінчив із життям самогубством. У той час, коли в поп-арті художник може бути щасливим і справжнім, позбавленим глянцю, робити народне (поп – популярне) мистецтво, малювати картини із сюжетів коміксів і реклами кока-коли, сигарет та супу, тобто бути демократичним і реальним, доступним для всіх, як кока-кола, що має однакові смак і ціну як для багатого, так і для бідного. Мистецтво мало би А бути популярним, поп-арт повертає його до повсякдення. Термін «поп-арт» виник у Великобританії як рефлексія на масову культуру, на поп-культурні образи, зокрема, на культуру США як феномен,  пов’язаний з Америкою та її продукцією: голлівудські фільми, комікси, нав’язлива миготлива реклама, масовий вжиток. Поп-арт одразу сприйнявся як мистецтво радісне, позбавлене драматизму,

Першою роботою, яка отримала статус ікони, став колаж Річарда Гамільтона «Так що знаки масової культури й рекламної продукції, що особливо характерно для поп-арту.

 

Серед представників поп-арту — Енді Воргол, Роберт Раушенберг, Рой Ліхтенштейн, Пітер Блейк, Клас Ольденбург, Том Вассельман, Джас- пер Джонс та багато інших художників.

В Україні цей напрямок не проявився на- стільки потужно, для цього так і не склалася спри- ятлива соціальна основа. Але потрібно визнати, що багато українських художників звертаються до прийомів поп-арту, використовуючи по- етичну мову ярлика і реклами. Це реакція на зміну життя українського суспільства після розпаду Союзу, на очевидний вияв соціальної нерівності. Поп-арт демонструє, що сьогодні наша реальність — це яскрава реклама, не- стримне споживання, використання нових інформаційних технологій.

Яскравий представник послідовників поп- арту в Україні Вінні Реунов також працює у своїй творчості з проблемою споживання, використо- вуючи прийоми напрямку: хаотично наносячи на площину полотна логотипи телеекранів і брендів, обличчя людей, усілякі предмети та уривки різношерстої реальності мегаполіса. Бо- ляче дивитися на його полотна — обкладинки неіснуючих видань. Усі жахіття реального світу, переплутаного із площиною рекламного щита, звалюються на нас із робіт Вінні Реунова.

Іван Семесюк заснував новий в українському мистецтві напрямок — жлоб-арт, який із жор- сткою іронією висміює значний пласт україн- ського суспільства, котрий відзначається низьким рівнем культури, часто неочікувано реагує на новинки, що з’являються в Україні в умовах сучасної реальності та всезагальної гло- балізації. Варто звернути увагу на його проекти «Традиції. Ребрендинг» та «Українські сни-мрії», у яких йдеться про самоідентифікацію українця в реальності, яка швидко змінюється, про пере- плетення старих і нових символів, національних традицій та сучасних течій. Обидва проекти — це своєрідна рефлексія, використання деяких прийомів і технік поп-арту.

 

У проекті «Традиції. Ребрендинг» представ- лено кілька полотен, на яких художник малює традиційний український вишитий рушник, «вишиваючи» на нім дерево життя з характер- ними, давніми обрядовими символами й орга- нічно вводячи у візерунок логотипи сучасних популярних марок та брендів, таких як Аdidas, Dolce & Gabbana, Nike, BMW… Таким чином, ми- тець звертає нашу увагу на те, як непомітно мультикультурна сучасність та глобалізація про- никають у наш побут і впливають на зміщення наших споживчих орієнтирів.

У проекті «Українські сни-мрії» художник, звертаючись до історичних контекстів, продов- жує досліджувати, що мотивує українця на здійс- нення того чи іншого вчинку.

Автор прагне розкрити проблематику, яка його цікавить, використовуючи традиційні українські символи та символіку політичних рухів, а людські черепи, пофарбовані у червоний колір, доповнюють за- гальну композицію простору проекту.

Для поп-артистів важливо малювати вічне: символи, логотипи, ярлики, черепи і т.ін., завдяки чому втілюється відчуття тлінності, жалюгідності, того, що речі з часом зникають. У творчості Енді Воргола є цілий період, коли в його роботах з’являється череп, як варіація класичних натюр- мортів епохи бароко, які називались vanitas. На них череп зображали разом із монетами, манус- криптами, книгами, квітами, що також симво- лізували тлінність і плинність життя. Його послідовник Деміан Хьорст по-своєму пережи- ває відчуття скороминущості часу, інкрустуючи череп діамантами чи зображуючи його в аб- страктному просторі полотна.

До символів поп-арту звертається у своїй творчості Жанна Кадирова. Особливо цікавий у цьому контексті її проект «Діаманти» — це серія об’єктів різних розмірів (до півметра у діаметрі), у формі діамантів, обкладених керамічним кахлем. Художниця часто використовує цей матеріал, він приваблює її своєю доступністю, вираженою соціальною приналежністю. Кахлі різних кольорів, із глянцевим блиском, можуть декорувати санвузли у квартирах, що нале- жать різним за соціальним статусом господа- рям. А діаманти, котрі є символами багатства і розкоші, у кахляному виконанні та в збільше- них розмірах стають доступнішими, ближчими людям. Джефф Кунс свого часу створив величез- ний виблискуючий діамант, але цей красивий об’єкт не здатен так розчулити українського глядача, який жив із простацькою красою кахляних зупинок, лавок, ванних кімнат і т.д.

Збільшена, зім’ята пачка цигарок, виконана у традиційній для Кадирової техніці, відсилає наші думки до блюзнірського жесту над пустою пачкою: усі сигарети викурено, все вже сказано.

Сітілайт із бетону, з ілюзією карти із тріщин нібито розбитої поверхні, викладеної кахлем.

Це місце для реклами, однак самої реклами ми не бачимо, замість неї — карта невідомої території. Робота повертає нас до тієї ж теми тлінності, про котру вже так багато сказано і написано.

Мову поп-арту вдало і часто використовують у своїх роботах такі українські художники, як Степан Рябченко, Ілля Чичкан, Маша Шубіна, Марина Талютто, Ксенія Гнилицька, Віктор Мельничук та ін.

Марина Щербенко, куратор, засновниця Bottega Gallery і Щербенко Арт Центру

Писати про послідовників поп-арту — справа безнадійна, оскільки майже кожен художник, який працює у ніші концептуального, соціально- критичного мистецтва, час від часу звертається до набутків поп-арту, цього феномена XX століття, не менш потужного, ніж мистецтво високе.

Українська культура №5, 2014

Марина ЩЕРБЕНКО