Книга висвітлює 12-річну історію конкурсу МУХі та фіксує зміни й тенденції в молодому мистецтві цього періоду. Зібравши архів співпраці молодих українських художників та художниць з конкурсом МУХі, вона відображає зміни, що відбулися у молодому мистецтві впродовж останнього десятиліття. Водночас книга прагне знайти відповіді на найактуальніші запитання: як темпи соціально-економічного й технологічного розвитку вплинули на формування творчих практик молодих художників та художниць? як позначилися політичні зміни й потрясіння в Україні на молоді? чи може мистецтво створювати ґрунт для змін та провокувати якісні зрушення у суспільному житті?
Книга складається з чотирьох основних розділів: вступної частини зі статтями команди проєкту МУХі, аналітичної частини зі статтями запрошених експертів та експерток, архіву виставок фіналістів/-ок 2009-2021 років та архіву виставок переможців/-ць і фіналіст/-ок конкурсу МУХі за підтримки Щербенко Арт Центру та МУХі.
«Книга “МУХі 2009–2021” — це ще один значущий крок у нашій щоденній роботі. Це також вибір на користь усіх тих причетних до мистецтва в Україні сьогодні, хто не тільки вірить у зміни, а й робить їх. Це матеріали для подальших дискусій, дій, аналізу, висновків, ідей. Сподіваюся, що ми всі отримаємо додаткову мотивацію підтримувати одне одного, щоб надалі скеровувати українське мистецтво до проникнення в усі сфери життя суспільства та покращувати його якість» — Марина Щербенко, авторка ідеї та кураторка проєкту видання.
Видання «МУХі 2009-2021» отримало спецвідзнаку журі за дизайн, який проявляє цінність молодого мистецтва на всеукраїнському конкурсі з найкращого книжкового дизайну 2022 року.
Про упорядниць:
Євгенія Буцикіна — культурологиня, арткритикиня, менеджерка конкурсу МУХі 2015–2019 років. Мілена Хомченко — арткритикиня, менеджерка культурних проєктів, менеджерка проєкту МУХі 2021.
Публікуємо статтю Євгенії Буцикіної, підготовлену спеціально для видання.
Молоді українські художники і… конкурс, створений для них
Ця книга — про конкурс МУХі, його історії та ролі в українському художньому полі. За всі роки свого існування проєкт набув статусу інституції завдяки своїй сталості, послідовності, вірності цілям та ідеям, що поєднуються з динамічністю, актуальністю і готовністю до змін на вимоги часу.
Попри те що формат конкурсу передбачає взаємодію багатьох елементів (власне, інституція, куратор, експертне журі, критики, журналісти, спонсори і меценати, лектори і консультанти тощо), у його центрі від початку перебувають саме художники, які тільки розпочинають свою кар’єру. Ця, здавалося б, очевидна теза одразу порушує низку гострих питань: навіщо конкурс потрібен художникам? чому саме для молодих художників створюються конкурси та премії? за якими критеріями художники позначаються як молоді? Сцена сучасного українського мистецтва з року в рік дедалі більше сповнюється полемікою або принаймні точковими дискусіями щодо згаданих питань, бо інституційний розвиток і розгалуження потребують відповідної рефлексії: для кого? навіщо? і що далі?
Отже, спробуємо простежити історію конкурсу МУХі саме в межах питання: навіщо конкурс «молодим художникам»? Для цього ми зібрали різних років коментарі від людей, що були і є важливими частинками проєкту: засновниці й кураторки Марини Щербенко, координаторів, експертів та учасників конкурсу різних років, а також журналістів, що висвітлювали виставки номінантів. Ця поліфонія спрямована допомогти вибудувати структурований погляд на історію МУХі й побачити, як він упродовж років відповідав на поставлене питання.
2009–2010. Старт і затвердження формату
Друга половина 2000-х виявилася періодом розквіту виставкового життя та діяльності комерційних галерей, принаймні в столиці України. Серед активних, успішних та популярних галерей була Боттега Галерея, яку заснували Марина та Віталій Щербенки 2007 року. Відкриття кожної виставки супроводжувалося великою кількістю відвідувачів і продажами. «Це був період стабільної виставкової діяльності. Робота Боттега Галереї помітно відрізнялася від того, як сьогодні функціонує Щербенко Арт Центр: це був щільний графік виставок уже відомих і визнаних українських художників», — коментує Марина Щербенко.
Серед кола відвідувачів виставок завжди були й нещодавні випускники академій. Вони приносили до галерей свої роботи, щоб розпочати співпрацю. Це не були поодинокі приклади, натомість поступово формувалася тенденція — нове покоління теж потребувало уваги й підтримки галерей та інших інституцій. Марина Щербенко ділиться: «На тому етапі вже стало зрозумілим, що це великий пласт художників, які формують наше майбутнє. Їхня творчість відрізнялася від того, з чим працювала галерея, попри те що більшою мірою це були традиційні матеріали й види мистецтва. Спочатку я вирішила вибрати роботи з того, що вже мала, і зробити групову виставку. Почала перетворювати ідею на проєкт».
Менеджерка Боттега Галереї та координаторка конкурсу МУХі 2009–2010 років Людмила Скринникова зазначає, що важливу роль у рішенні працювати з молодими художниками відіграла економічна криза 2008 року, яка значно знизила кількість продажів і змусила галерею шукати нові можливості. «Хоча, думаю, таке бажання визрівало давно і з відчуття потреби знаходити нові ідеї та формати, і з постійної комунікації з молодими художниками, які приносили свої роботи з надією на співпрацю, і з усвідомлення своєї спроможності інвестувати в розвиток нового, потенційно перспективного напряму. І, власне, з розуміння, що з цим буде легше працювати в комерційному плані».
Враховуючи ці засновки, у 2009-му відкрили першу виставку молодих українських художників з оригінальною назвою «МУХі», що наступного року перетворилася на повноцінну артпремію: з оголошеним прийманням заявок, експертним журі, виставкою номінантів (у незмінному до 2012 року майданчику Інституту проблем сучасного мистецтва) та нагородженням лауреатів. Проєкт розгорнувся стрімко, і тому, як зазначає Марина Щербенко, супровідним фактором його впровадження була певна інтуїтивність в ухваленні рішень: «Було багато всього: і перемоги, і помилки, і новий досвід, і нестача грошей. Художники приносили вже зроблені десь і якось роботи, самі їх привозили, приміщення надавав Інститут, не вимагаючи орендної плати, монтували роботи самі як могли. Усі домовленості оформлювали швидко та оперативно. Ідеї виникали миттєво — й одразу ставали чимось реалізованим або ж зникали. Цей проєкт був такою неймовірною енергією, яка мене надихала й не давала спати вночі».
Утім, засновниця проєкту зізнається: команда в перші роки часто діяла навпомацки, більше керуючись натхненням та енергією, отримуваною від співпраці з молодими художниками, та кожна виставка й церемонія нагородження МУХі привертала увагу всієї художньої спільноти Києва та України, адже таких проєктів було зовсім небагато. Вагому роль у яскравому старті конкурсу відіграла і назва, яку придумувала вся команда Боттега Галереї. Про це розповідає Людмила Скринникова: «Здається, саме тоді я готувала матеріал про Young British Artists для журналу Bottega Magazine і, мимохідь адаптувавши цей варіант до української, виявила, що утворюється цікава абревіатура — “МУХ”. Спочатку ми сумнівалися: асоціація з комахами не надто приваблювала. Однак у цьому була певна провокація, була енергія руху, намагання знайти собі краще місце, можливість для розвитку. Так з’явилися МУХі, граматично неправильна множина з динамічною “і” — нове самостійне слово, що врешті й закріпилося як назва конкурсу».
Назва-акронім, яка відсилала до гучного покоління сучасних британських митців і мисткинь, ставила в центр уваги таке нове й привабливе натоді словосполучення — «молоді художники». Хоча у світовій практиці ця сполука існувала вже давно, перегукуючись з іншим поняттям на міжнародному артринку — emerging artists (художники, які перебувають на стадії формування, на початку своєї кар’єри). Напевно, метою конкурсу, що його запускає комерційна галерея, і має бути перетворення умовного молодого художника на emerging artist. Перше словосполучення позначає радше вік і малу кількість досвіду митця. А друге підкреслює певний статус: художник уже має набути певного професійного розвитку, отримати початкове інституційне визнання, увійти в локальну систему артринку й розпочати свій шлях до комерційного успіху та людської слави.
Сьогодні дедалі частіше звучить критика щодо обидвох позначень: «молоді» не задовольняють артспільноту через ейджистське оспівування молодості та скоростиглості, а emerging (вдалий український аналог дібрати доволі складно) неминуче асоціюється з недоконаним станом, недостатністю досвіду. Чи хочеться самим художникам бути позначеними такими ярликами? Це питання актуальне й сьогодні. Та наприкінці українських 2000-х спільнота більше зосереджувалася не на критиці, а на відкритті нових можливостей.
Отже, які можливості вбачали для свого розвитку справді молоді (і за віком, і за досвідом) митці, подаючи заявки на перші конкурси МУХі, — і чи вони їх отримали?
«Це була важлива підтримка. Я пам’ятаю, як готувався, усе дуже швидко. Після того я почав звикати до критики. Почав не так серйозно ставитися до виставки, сприймав її як проживання певного часу із собою, фіксацію певного періоду»[1], — розповідає Назар Білик, володар ІІ премії МУХі 2010. Окрім цінного критичного погляду, для художника важила перспектива першої персональної виставки в Боттега Галереї, до якої він дуже довго готувався. Анна Надуда, фіналістка того ж року, також акцентувала на важливості критики, що сприяє подальшому карбуванню свободи вираження й довіри художника самому собі: «Конкурс МУХі для мене був хорошим емоційним стимулом, бо я виставила свій перший повноцінно сформований проєкт, який був продиктований лише внутрішнім розумінням. Такі конкурси мають бути масштабнішими, це відповідний стимул для внутрішнього розвитку. Якщо все було щиро й чесно, а не спробою зробити “красиво”, “круто”, йти за соціальними замовленнями, то через кілька років художнику буде корисно звернутися до досвіду своїх перших виставок»[2]. На початку конкурс МУХі став для його учасників можливістю вийти за межі академічної майстерні й вузької тусовки колег та однодумців, стати більш видимими й побаченими, отримати відгук (нехай навіть негативний) від професійної спільноти.
2011–2012. Динамічний розвиток і перша критика
Здобувши велику порцію зацікавлення як від художників, так і від інших агентів культурного поля, конкурс став на колію і впевнено торував свій шлях, заповнюючи відповідну нішу. «Тоді можливостей для молодих художників було не так багато, — зазначає Марія Вергелес, координаторка МУХі 2012. — Були три інституції, які допомагали молодим художникам: PinchukArtCentre, МУХі та Фонд Ріната Ахметова з програмою “І3”. Але МУХі, на мій погляд, були найкращим варіантом, адже грантова програма мала специфічні умови й підходила не всім, а до списку фіналістів PinchukArtCentre тоді раз у раз потрапляли художники з однієї групи».
Андрій Сігунцов, який 2011 року поєднував роль і координатора, і учасника МУХі, також акцентує на важливості конкурсу в час нестачі можливостей для молодих митців: «Натоді ще не було такої кількості фестивалів, де художники могли виставляти свої роботи. Не було такої потужної рейв-сцени й такого великого кола зацікавлених сучасним мистецтвом, як зараз серед молодої аудиторії. Арттусовка була набагато старшою, а можливостей показати якісь нові ідеї та роботи — обмаль, тому конкурс став певним прожектором, що відкривав нових митців».
У 2011 році, попри все ще доволі експериментальний характер, конкурс уже набув ваги: це був масштабний проєкт із потужною лекційною програмою, гучним відкриттям і церемонією нагородження. Ці події привертали увагу більшості учасників художньої спільноти, а в художників-учасників з’являлася відповідальність — презентувати свої твори. «Участь у конкурсах — це можливість показати нову роботу в новому просторі. Мені подобається ситуація, де художник може дозволити собі реалізувати майже будь-яку ідею незалежно від вартості виготовлення роботи. Завдяки цьому кожен з учасників проходить невидимий тест на охайність свого творчого методу», — коментує переможець МУХі 2011 Даніїл Галкін[3].
Конкурс надавав змогу заявити про себе, зазначає Андрій Сігунцов. «Це був дуже крутий проєкт з учасниками: Synchrodogs, Даніїл Галкін, Саша Курмаз, Максим Чацький, тодішня группа Tenpoint та інші… Усі ці художники за 10 років багато чого досягли і реалізували свій потенціал не тільки в Україні. МУХі дали класний старт та почуття впевненості, що твоя діяльність комусь потрібна й цікава. Тоді це було найважливіше».
Катерина Єрмолаєва, яка брала участь у МУХі 2012 під псевдонімом Міхалич, наголошує на позитивній ролі конкурсу у своєму професійному становленні: «МУХі дали мені перший досвід роботи з виставковим простором. Саме тоді я зрозуміла, що далеко не завжди стритарт доречний у галереях. Це був час, коли я тільки приїхала в Київ, тому МУХі подарували також безцінне спілкування: я познайомилася з багатьма молодими талановитими художниками й цікавими людьми»[4].
Але не все було так райдужно та однозначно. На цьому етапі конкурс мав недоліки, які поступово починали ставати предметом для осмислення та обговорення як із боку самих учасників, так і з боку арткритиків. Наприклад, Євген Самборський, володар першої премії МУХі 2012, згадував роботу над проєктом як певний виклик для нього, хоча й більшою мірою гартівного характеру: «Нас (учасників. — Є. Б.) було 28, і всі могли вибирати собі місце. Кожен з нас був на рівних правах і мав співпрацювати зі всіма. Ми мусимо якось пристосовуватися до ситуації»[5]. Своє специфічне становище, властиве молодому українському художнику, Євген відтворив у переможній роботі «Оксамитове ніщо» — інсталяції з опудал кішок і собак, що заглядали в чорну оксамитову тканину: «Я закінчував університет, і мене вчили одного. Усі знають про наш брак освіти. Ми мусимо з тим погоджуватися. Мене вчили малювати пейзажі, портрети, натюрморти. У мене є великий пласт художньої освіти. Але тоді я відкрив для себе через інтернет і через подорожі до Європи, що молоді художники там оперують великою кількістю матеріалів, давно працюють з медіа. Я почувався роззброєним»[6].
Це творче висловлення влучно протрактувала арткритикиня Ася Баздирєва, яка написала гостру критичну рецензію не лише на саму виставку фіналістів МУХі 2012, а й на проєкт МУХі загалом: «Опудала тварин, що зацікавлено заглядають у щось накрите оксамитом, слугують метафорою українського художника, якому доводиться шукати свій шлях навпомацки, через спроби, помилки й самоосвіту. Саме тому дуже часто роботи молодих українських художників видаються безпорадними на міжнародній сцені»[7]. 2012 року конкурсу присвятили не одну публікацію з критичними зауваженнями, не завжди чітко аргументованими, але емоційними й злободенними. Такі реакції були радше виявом нових вимог до проєктів, як-от МУХі, від артспільноти: конкурс мав виходити на новий інституційний рівень, надаючи молодим художникам не просто майданчик, щоб заявити про себе, а й якісний і міцний фундамент для розвитку. На це не могла не реагувати засновниця проєкту Марина Щербенко: «Критика була необхідна, багато в ній було зазначено дуже влучно й допомогло побачити плюси та мінуси загалом у роботі, у структурі й правилах… Коли зовні проєкт здавався сталим, всередині проєкту не було злагодженого процесу й чіткого бачення, що робити далі, не було навіть упевненості, чи проводитимемо ми конкурс наступного року».
2013–2014. Перерва на переосмислення
Наступного року конкурс справді не відбувся через внутрішні (запуск нової інституції Щербенко Арт Центру, що забирала багато ресурсів у команди) і зовнішні (політичний катаклізм та економічна криза в країні) обставини. Боттега Галерея і Щербенко Арт Центр — приміщення на вулиці Михайлівській, за п’ять хвилин від Майдану Незалежності, — перебували в епіцентрі тяжких історичних подій, що їх переживали і команда інституцій, і художники, які там виставлялися. Економічна ситуація складалася не в найкращий спосіб ще з 2012 року. Марія Вергелес так коментує свій досвід координування тогорічного проєкту МУХі: «Ситуація в країні підходила до кризи 2014 року, і було дедалі складніше знайти фінансування. Уже активно працювали над відкриттям Щербенко Арт Центру, але все одно знайшлися сили та фінанси проводити черговий конкурс. Навіть на створення робіт художникам виділяли певні кошти».
Але в наступні два роки повторити цей ривок уже не вдалося через політичні події та економічні проблеми. «Мистецтво — це не річ першої необхідності, тому щойно починається економічна криза, перше, що врізають компанії, — це бюджет на спонсорство культурних проєктів. Спонсори намагалися допомогти нам технікою, але про серйозні суми вже не йшлося через скорочення бюджетів», — зазначає Марія.
Перш ніж відновити конкурс у 2015 році, команда проєкту постала перед потребою ухвалити низку важливих змін і запровадити нові правила, не зраджуючи водночас початкову ідею МУХі. Тетяна Середюк, яка координувала конкурс 2015 року, згадує: «З погляду економіки це був непростий період. Ще дуже відчувалися наслідки Майдану. Я навіть сказала б — проявилися на повну: економіку України лихоманило, долар у лютому підскочив до 40 грн, потім стабілізувався на 25 грн. Культурні центри Києва, які й так увесь 2014 рік уже не працювали на повну силу, почали відчувати відплив уваги та ресурсів. Більшість донорів, спонсорів і просто приватних клієнтів, що підтримували сферу через купівлю робіт художників, зосередили всю свою увагу на підтримці військових та волонтерів на Сході України. Знову стало “не на часі” до культури, мистецтва, підтримки молодих художників».
Крім відсутності зовнішньої підтримки від меценатів і спонсорів, конкурс мав пройти через внутрішнє переосмислення в контексті низки подій та вимог художнього співтовариства. Революція гідності виявилася тригером для викривання інституційної кризи у сфері культури, питань взаємодії держави з громадськими організаціями та приватними діячами, що прагнули змін та якісних перетворень у культурному житті країни. І все це поєднувалося з недооцінюванням з боку широкого загалу ролі культури в час кризи. «Ще відтоді мені запам’яталося суспільне неприйняття більшості культурних подій. У 2013–2014-му я вела афішу на сайті Platfor.ma й на повну відчула хвилю народного гніву: “Як ви можете проводити концерти / виставки / фестивалі, коли на Сході війна?!”. Це породило хвилю обговорень щодо культурної політики», — коментує Тетяна.
2015–2019. Відновлення після перерви і час рефлексії
Усі ці обставини зумовили продовження конкурсу МУХі в суттєво оновленому форматі: з 2015 року конкурс має проводитися що два роки, шортліст звужується до 10–12 учасників, для оцінювання робіт заявників і номінантів залучається міжнародний склад експертної комісії, окрім грошової премії та персональної виставки лауреат конкурсу отримує можливість закордонної резиденції, а також подальшу інституційну підтримку від Щербенко Арт Центру (Боттега Галерея на той момент уже припинила своє існування). «Зараз проєкт МУХі набув стабільних рис. Рік на підготовку й роботу конкурсу: збираємо експертну комісію, оголошуємо збір заявок молодих художників, з яких потім експерти відбирають 10 номінантів. Готуємо проєкти номінантів до виставки. Виставка. Паралельна програма. Експерти вибирають переможців. Церемонія нагородження. Вручення премій. Другий рік: робота з переможцями конкурсу. Узгодження проєктів, підготовка / створення виставок. Половину премій включили в бюджет персональних проєктів, половину віддали художникам грошима на самостійну реалізацію їхніх ідей. Деякі художники з конкурсу залишаються працювати в ЩАЦ, тому виставковий графік наполовину заповнений проєктами фіналістів минулих МУХі, декому з номінантів перших років уже зробили перші ретроспективи», — уточнює Марина Щербенко.
Якщо поглянути на першу післямайданну виставку фіналістів, то її зміст став темою для обговорення: багатьом було цікаво, як молоді художники відреагують своєю творчістю на важкі події в країні. Тетяна Середюк коментує виставку з позиції інсайдерки: «З того, що було на поверхні, — спроба переосмислити події Майдану, війну на Сході, захоплення Криму. Робити такі висловлювання в моменті напрочуд складно, це максимально суб’єктивно. А глядач ще не може повною мірою зрозуміти все та оцінити». Експертка конкурсу Оксана Баршинова проблематизувала цей аспект проєкту: «Було багато робіт на тему війни та Майдану, але жодна з них мене особисто не зачепила… Війна ж важлива не сама по собі, а тим, наскільки вона змінює картину світу. Художник уже реагує на ці світоглядні зміни… У представлених на конкурсі роботах є очевидні хиби: майже всі вони пропагандистські, однозначні, прямолінійні. Крім зовсім небагатьох, де зміст ускладнений, а форма цікава»[8].
Іншим важливим аспектом змін у МУХі 2015 року стала поява закордонних експертів у складі журі. Вони не були так емоційно й глибоко залучені в політичні події України, як їхні вітчизняні колеги. Це дало їм змогу оцінити заявки художників і роботи фіналістів з альтернативної позиції. Наприклад, польський художник і куратор Януш Балдиґа акцентував на противазі політичного та особистого в побачених ним творах: «Враховуючи консерватизм художніх шкіл України, варто взяти до відома великий ступінь незалежності молодих українських художників, які дуже часто шукають натхнення у своїй життєвій історії, а також у сімейних та культурних традиціях… Ми маємо справу, з одного боку, з політичною чи соціологічною рефлексією, а з іншого боку, приватними повідомленнями, що спрямовують нас до людської близькості, починають з’являтися і переважати»[9].
Запрошення іноземних експертів вимагало оцінювати творчість молодих українських художників у європейському та світовому контекстах, що стало актуально 2017 року. Олександра Гоменюк, директорка Hales Gallery (Лондон / Нью-Йорк), виступаючи експерткою МУХі 2017, прокоментувала це питання: «Не варто вимагати від молодих митців орієнтуватися на ідеї та концепції, притаманні західному мисленню або ж цікаві для споглядання всьому світові. Такий підхід вимагає компромісу, а у творчості йому не має бути місця. Важливо й надалі зосереджувати увагу на розвитку місцевих структур, які забезпечували б підтримку молодого мистецтва, а не фокусуватися лише на інтегруванні його в глобальні світові структури. Мистецькі галереї, колекціонери, музеї, приватні та державні ініціативи багатьох країн підтримують художників у прагненні зберегти своєрідність та унікальність творчості»[10].
Попри те що революційний гул поступово віддалявся і шоковий стан уже минув, питання реакції фіналістів МУХі на соціальні та політичні події в країні й далі було предметом обговорення: «З плином часу в мене є відчуття, що в роботах фіналістів присутні відголоски Революції гідності. 2017 рік не так далеко, і художники ще доволі активно реагували на ті події. Наприклад, було дуже багато іронічних робіт з відчуттям не лише українського, а й світового контексту», — зазначає Віра Кружиліна, координаторка МУХі 2017.
Оксана Баршинова, що виступила експерткою вже вдруге, могла порівняти заявки й роботи фіналістів із конкурсом 2015 року й дійшла таких висновків: «Минулого разу домінувала тема війни, вона і зачіпала нас як експертів, і виявилася в кількох цікавих проєктах (Дар’ї Кольцової, групи «Суповой набор»). Зараз ми бачимо набагато ширше коло мистецьких рефлексій: хтось реагує на декомунізацію, інші — на соціальні зрушення. Але є й художники, зацікавлені суто формальними проблемами, зосереджені на кольорі або на емоційному, психологічному впливі мистецтва»[11]. Журналістка Анна Пароваткіна у своїй статті про виставку МУХі 2017 не зовсім погодилася з експерткою: «Номінанти МУХі вважали за краще взагалі ухилитися від гострих соціальних і просто актуальних суспільних тем. Навіть від воєнної. Замість злободенності учасники-«зірки», а також нікому не відомі молоді автори з шортліста премії вважали за краще “чисте” мистецтво»[12]. Справді, чимало відвідувачів зауважили, що більшість фіналістів оминула соціальну критику в презентованих на виставці творах: частину з них цікавили питання дослідження власного мистецтва або свого внутрішнього стану, частину — суто інституційна критика.
І на самій виставці, і довкола неї дедалі частіше звучали питання щодо статусу «молодих художників», ролі конкурсу та нових можливостей інституційної підтримки для них. Оксана Баршинова торік також прокоментувала це питання: «Конкурс “молодих художників” має свої обмеження, і його сьогодні дуже критикують. Молодого художника визначають не за віком, а коли він усвідомив себе як художника, і це може статися в будь-якому віці. З визначенням “молодого художника” ще треба працювати, це має бути стимулом для переосмислення “молодого мистецтва”»[13].
Команда конкурсу працювала над розвитком проєкту, розуміючи, що передусім художник-учасник має залишатися в центрі уваги. «Художники, які ввійшли до шортліста та отримали призові місця, розцінювали це як можливість зробити персональну виставку у відомій галереї та продавати свої роботи. Наприклад, для Марії Прошковської та Олега Дімова це були перші персональні виставки. Також учасники мали змогу поспілкуватися із членами журі, і це розширювало їхні горизонти майбутнього. Наприклад, Єжи Онух чи Саша Гоменюк давали дуже цінні поради. На мій погляд, потрапляння в шортліст надавало багатьом упевненість у тому, що ти можеш займатися цим надалі», — згадує Віра Кружиліна. Пізніше й самі лауреати розповіли про свій досвід проходження через горно конкурсу. Олег Дімов, що отримав третю премію, зазначив: «Днями почув думку американського філософа Джона Дьюї, котрий вважає глибинним прагненням людської натури бажання бути значущим. Пропускаючи ці слова крізь себе, я б сказав, що кожна людина потребує позитивної оцінки. Таку оцінку я отримав на проєкті МУХі. Це наче ввімкнули офіційне зелене світло тій практиці, якою я тривалий час займався і до якої часто був самокритичний»[14]. А Марія Прошковська, володарка другого місця, акцентувала на тому, що художник має зрозуміти в момент після премії: «Це як з лотереєю: люди виграють мільйони, а за кілька років знову влаштовуються на важку фізичну роботу, щоб прогодувати себе. Так і тут: тобі дають можливість, але що з нею робити — твоя особиста відповідальність. Найкраще, що сталося зі мною після отримання спеціальної премії, — я повірила в себе»[15].
Особливо цікавою в цьому контексті є думка переможця МУХі 2017 Михайла Алексеєнка (того року він також став фіналістом Премії PinchukArtCentre і Фестивалю молодих українських художників у Мистецькому арсеналі). Художник наголосив на важливості моменту не після премії (як усвідомлення своєї відповідальності за подальшу кар’єру), а до — наскільки готовим художник приходить до участі в таких проєктах: «Мені весь час хотілося якихось інституційних бонусів доти, доки ми з художницею Мадлен Франко не організували “Квартиру 14” і не почали вільно реалізовувати проєкти там і показувати їх в інших просторах. Мене відпустили думки про конкурси та інституції, я відчув внутрішню впевненість і зрозумів, що можу абсолютно спокійно функціонувати незалежно. І тут же інституції з’явилися на горизонті й дали позитивні відповіді»[16].
Уже наприкінці 2018 року Михайло на правах лауреата реалізував у Щербенко Арт Центрі персональний проєкт «Big Party! For Artists Only!». Художник організував акцію, у межах якої «накрив стіл» для всіх відвідувачів, що могли хоч якось довести свій статус художника / художниці, таким чином розділивши з українськими колегами свою грошову премію, отриману за перемогу в МУХі: «Мене завжди цікавила відносність поняття художніх конкурсів, оцінювання творів і визначення переможця. У таких ситуаціях здебільшого порівнюються зовсім різні витвори мистецтва й неможливо сформулювати сталі критерії відбору. Цікаво чи не цікаво? Актуально чи не актуально? Зазвичай, окрім реалізації задуманого, художні премії — це можливість отримати кошти, адже більшість художників не мають фінансової підтримки й не можуть дозволити собі заробляти тільки професійною діяльністю»[17].
Варто зазначити, що майже кожна виставка фіналістів МУХі містила хоча б один твір, присвячений внутрішній критиці художником власного статусу та свого інституційного оточення. Михайло Алексеєнко вивів цю критику на новий рівень: з одного боку, він заснував власний виставковий простір «Квартира 14», декларуючи відносну автономію. З іншого — зміг гостро та іронічно порушити питання щодо значення для emerging artist конкурсу МУХі, аналогічних премій та опенколів, кількість яких і далі зростає в Україні.
У 2019 році команда МУХі почула ці меседжі та впровадила додаткові оновлення конкурсних правил, зокрема скасувала вікове обмеження для учасників «до 35 років». Поняття «молодий художник», попри імпліцитне ейджистське значення, все-таки розширювало свій зміст. До участі в конкурсі того року подалися як художники-початківці, так і ті, чиї імена вже давно відомі. Наприклад, Аліна Якубенко, фіналістка МУХі 2019, пояснює роль конкурсу для себе радше як інструментальну: «Конкурс МУХі надав можливість фінансування однієї з частин фільму (ідеться про роботу «Лісова пісня». — Є. Б.). За основу я брала структуру драми, і тільки перенесла дію в часі — в сьогоднішній український ліс, з його учасниками та подіями, що не менше міфологізуються та героїзується»[18].
Марія Куліковська, у 2010-му учасниця, а у 2019-му вже експертка конкурсу, зазначила нову тенденцію в складі шортліста того року: «Я помітила, що фіналістами зрешто стали ті художники, які, не маючи змоги отримати в Україні профільну освіту в сучасному мистецтві, зробили себе самі. Це люди, які або відпрактикували багато років, або поїхали за кордон і навчилися там цієї мови»[19]. І хоча на виставці було достатньо творів, що реагували на події в Україні останніх років, але робили вони це крізь призму дуже особистих історій. Можливо, саме тому багатьом відвідувачам виставка побачилася недостатньо експресивною як для «молодого мистецтва». Арткритикиня Ірина Тофан описує у своїй рецензії роботи фіналістів: «Їх об’єднує безконфліктність та обережність. Без сенсацій і метушні художники препарують те, що потрапляє у фокус уваги й найчастіше вважають за краще документувати процес, ніж висловлюватися або вибудовувати художній образ»[20]. Однак Марія Куліковська з позиції інсайдера побачила картину виставки дещо інакше: «Усі фіналісти, яких ми обрали, з емпатією ставляться до суспільства й глядача. Це люди, які щодня стикаються з проблемами і, знаючи їх ізсередини, інтерпретують їх через візуальну мову та показують суспільству»[21].
То що ж робити далі? Суть цієї книги
Ми побачили, що не було такого року в історії МУХі, щоб усе було гладко та ідеально. Конкурс переживав свою еволюцію, отримуючи як похвалу, подяки, підтримку спільноти, так і гостру критику, ігнорування, заклики до постійного перетворення. Набутий досвід, зібраний архів таких різних і таких цінних проєктів, коментарів, імен наразі потребує нового осмислення як ізсередини, так і ззовні. Саме тому створена ця книга. «Мені хочеться, щоб ця робота дала нам усім у професійному середовищі матеріал для аналізу, дослідження і формування тенденцій та напрямів. Нам потрібен цей аналіз для самооцінки й розуміння всіх негативних і позитивних ознак проведеної роботи. Підбивання підсумків, яке надасть нам чіткіше розуміння, що робити далі», — зазначає Марина Щербенко.
Отже, у книзі «МУХі 2009–2021» ми намагалися не лише спробувати публічно архівувати конкурс, а й надати рефлексії тому, чого він здобув за ці роки як інституція. Цьому присвячена перша частина книги, що складається з текстів важливих для конкурсу та його становлення людей: ми запросили написати свої думки щодо розуміння «молодого мистецтва» у світі та в Україні, а також можливостей його підтримки і розвитку як інсайдерів, так і тих, хто пильно спостерігав за проєктом збоку. На наше прохання відгукнулися експерти МУХі різних років (від самого початку до сьогодні), художники, кураторки, арткритикині, артменеджерки — люди, що становлять і розвивають українське художнє поле протягом останніх десятиліть. Представники різних поколінь, учителі та учні, метри та свіжа кров, досвідчені та вимогливі. Кожен із цих голосів допомагав і далі допомагає трансформувати конкурс МУХі так, щоб він щоразу ефективніше виконував свою головну функцію — підтримувати молодих українських художників.
Друга частина книги — архівна. Нашою метою було якомога ретельніше систематизувати інформацію про історію МУХі, про кожен конкурс, учасників, їхні проєкти, ілюстрації, а також супутні групові та персональні виставки, що не відбулися б без МУХі. Окреме місце в книзі відведене окресленню культурно-мистецького контексту проведення конкурсу: ми намагалися згадати ключові події, явища, імена, тенденції в українському світі візуальної культури, що не могли не вплинути на проєкти художників-учасників. Коли ви переглянете цю книгу до кінця, то побачите, що конкурс жодного разу не повторював сам себе: щоразу його організатори брали нову планку, ставили собі нові цілі, відкривали нові горизонти, відповідали на нові вимоги до самих себе.
Така динамічність додала історії проєкту певної специфіки, що відобразилася на складності архівування. Деяка інформація (особливо про конкурси перших років) не збереглася або частково втрачена. Деяка інформація строката й різнобарвна. Знову-таки, перші роки були роками налагодження процесів, що супроводжувався наданням художникам-учасникам карт-бланш у своєму вираженні в межах виставки номінантів. Із кожним подальшим конкурсом процес співпраці учасника та організаторів, інституції та художника налагоджувався, МУХі шукали доречні способи модерувати засоби вираження художників, що далеко не завжди мали достатній досвід і часто потребували допомоги.
Процеси налагоджуються й сьогодні. Конкурс МУХі триває, він розвивається і потребує, своєю чергою, допомоги від середовища, у якому зародився та живе. Тож сподіваємося, що читачі цієї книги не залишаться байдужими до проєкту, висловлять свою думку й долучаться до наступного кроку в розвитку МУХі, а отже, і нашого спільного розвитку.
Євгенія Буцикіна
Культурологиня, арткритикиня, менеджерка конкурсу МУХі 2015–2019 років
[14] Богданець, Світлана. Призери конкурсу МУХі: про життя після премії. [Електронний ресурс] / Світлана Богданець // YourArt. — 2019. — Режим доступу: https://supportyourart.com/stories/price/
[18] Калита, Настя. Аліна Якубенко про тему війни, колективні практики та живопис як аутоеротизм. [Електронний ресурс] / Настя Калита // YourArt. — 2020. — Режим доступу: https://supportyourart.com/conversations/yakubenko/
