альтернативный текст

Фрагмент книжки «МУХі 2009-2021»

13 Лютого 2023

Книга висвітлює 12-річну історію конкурсу МУХі та фіксує зміни й тенденції в молодому мистецтві цього періоду. Зібравши архів співпраці молодих українських художників та художниць з конкурсом МУХі, вона відображає зміни, що відбулися у молодому мистецтві впродовж останнього десятиліття. Водночас книга прагне знайти відповіді на найактуальніші запитання: як темпи соціально-економічного й технологічного розвитку вплинули на формування творчих практик молодих художників та художниць? як позначилися політичні зміни й потрясіння в Україні на молоді? чи може мистецтво створювати ґрунт для змін та провокувати якісні зрушення у суспільному житті?

Книга складається з чотирьох основних розділів: вступної частини зі статтями команди проєкту МУХі, аналітичної частини зі статтями запрошених експертів та експерток, архіву виставок фіналістів/-ок 2009-2021 років та архіву виставок переможців/-ць і фіналіст/-ок конкурсу МУХі за підтримки Щербенко Арт Центру та МУХі.

«Книга “МУХі 2009–2021” — це ще один значущий крок у нашій щоденній роботі. Це також вибір на користь усіх тих причетних до мистецтва в Україні сьогодні, хто не тільки вірить у зміни, а й робить їх. Це матеріали для подальших дискусій, дій, аналізу, висновків, ідей. Сподіваюся, що ми всі отримаємо додаткову мотивацію підтримувати одне одного, щоб надалі скеровувати українське мистецтво до проникнення в усі сфери життя суспільства та покращувати його якість» — Марина Щербенко, авторка ідеї та кураторка проєкту видання.

Видання «МУХі 2009-2021» отримало спецвідзнаку журі за дизайн, який проявляє цінність молодого мистецтва на всеукраїнському конкурсі з найкращого книжкового дизайну 2022 року.

Про упорядниць:
Євгенія Буцикіна — культурологиня, арткритикиня, менеджерка конкурсу МУХі 2015–2019 років. Мілена Хомченко — арткритикиня, менеджерка культурних проєктів, менеджерка проєкту МУХі 2021.

Публікуємо статтю Марини Щербенко підготовлену спеціально для видання.

МУХі 2009–2021 

На моїх очах нове покоління художників та художниць починало свою практику, здобувало новий досвід, намагалося розширювати звичні в українському сучасному мистецтві кордони, окреслювало нові тенденції та тематичне різноманіття. Молоді українські художники та художниці ставали помітними, їхні висловлювання були і є дедалі переконливішими. Мені як галеристці та кураторці триматися осторонь було неможливо. Я хотіла знайти, зрозуміти та підтримати це покоління, допомогти йому вийти за межі традиційних практик і медіумів, нав’язаних українською системою академічної художньої освіти. Надати йому можливості бути почутим і побаченим. Підштовхнути до подолання наявних та нав’язаних стереотипів, допомогти реалізуватися в професійному мистецькому середовищі. Природно, що на тлі цих бажань мої дії та дії моєї команди були спрямовані на створення такого поліфункціонального проєкту, як МУХі, який з 2009 року ми розвиваємо, доповнюємо й розширюємо.

Книга «МУХі 2009–2021» допоможе нам побачити, як щоденною і часто монотонною працею в середовищі сучасного мистецтва досягається великий і значущий результат, як з’являються
та міцніють, а часом і гинуть яскраві таланти. Ті, що залишилися, поступово набувають сміливості висловитися, знаходять дедалі більше можливостей та інструментів бути почутими, намагаються розширити межі співпраці із соціумом, часто працюючи зі складними, конфліктними та провокативними темами.

У межах проєкту МУХі завдяки співпраці художників та художниць, кураторів та кураторок, критиків та критикинь, експертів та експерток, а також глядачів та глядачок і відвідувачів та відвідувачок формується новий дискурс. У цій книзі ми намагаємося бодай частково його
зафіксувати. Крім того, ми відзначаємо створені за час роботи МУХі 2009–2021 актуальні тенденції, які через основні акценти й цілі нашого проєкту не були явними, але саме завдяки нашій роботі формувалися. Це насамперед децентралізація українського мистецтва, потім проблематизація статусу молодого художника, реакція молодих митців та мисткинь на актуальні соціально-політичні події та їхній ескапізм, актуалізація питання самоідентифікації, зосередження уваги на локальних історіях, робота з травмами, пропрацювання минулого й формування сліду пам’яті, а також порушення канонів у різних сферах, суперництво традиційних і нових медіа тощо. Отже, ми зібрали архів нашої спільної роботи з молодими українськими художниками та художницями в проєкті МУХі, відобразивши в такий спосіб частину змін у молодому мистецтві, що сформувалося за цей період.

Ми публікуємо ці матеріали ще й для того, щоб знайти відповіді на такі запитання: як темпи соціально-економічного й технологічного розвитку вплинули на формування творчих практик молодих художників та художниць? як позначилися політичні зміни й потрясіння в Україні на молоді? як з маленької виставки починається велика справа, що впливає загалом на формування професійного художнього середовища? чи може мистецтво створювати ґрунт для змін та провокувати якісні зміни суспільного життя і як такі інструменти використовує нове покоління митців та мисткинь у своїй праці?

Із самого початку створення МУХі була ініціатива працювати над якісними змінами в українському сучасному молодому мистецтві, потім з’явилося розуміння, що треба професійно його розвивати
й підтримувати напрям діяльності, а тепер — свідомо використовувати напрацювання. Книга «МУХі 2009–2021» — це ще один значущий крок у нашій щоденній роботі. Це також вибір на користь усіх тих причетних до мистецтва в Україні сьогодні, хто не тільки вірить у зміни, а й робить їх. Ви тримаєте в руках матеріали для подальших дискусій, дій, аналізу, висновків, ідей. Сподіваюся, що ми всі отримаємо додаткову мотивацію підтримувати одне одного, щоб надалі скеровувати українське мистецтво до проникнення в усі сфери життя суспільства та покращувати його якість.

 

 

У 2009 році я керувала роботою київської Боттега Галереї, яку тільки рік як заснувала й відкрила. Виставки живопису українських провідних натоді художниць і художників змінювали одна одну. У цей відносно стабільний та помірний ритм моєї галерейної діяльності майже ввірвалося нове покоління художниць і художників. Вони вимагали уваги до себе, були наполегливі й переконливі, приходили без призначених зустрічей, віталися з порога, знайомились і показували свої роботи. Із цих робіт я сформувала першу групову виставку молодих українських художниць і художників з однойменною назвою-абревіатурою — МУХі.

Тоді було складно уявити, що це початок масштабного проєкту, який стане майданчиком можливостей стільком митцям і мисткиням. А сьогодні ми отримуємо результати тієї спільної складної, хоча й захопливої роботи. За цей час ми зробили багато персональних і групових виставок, провели чимало зустрічей, створили просвітницькі програми, підготували та опублікували інтерв’ю і різні статті, зібрали ретроспективи, відвідали резиденції тощо! Учасники МУХі співпрацюють з головними та впливовими українськими інституціями, адже їхні роботи актуальні й виконані на високому рівні. Вони здобувають освіту за кордоном, працюють у міжнародних резиденціях, виставляють свої роботи в міжнародних проєктах, у такий спосіб інтегруючи Україну у світовий простір. І за більшістю цих рухів стоїть наша інституційна підтримка. Тож сьогодні команда Щербенко Арт Центру і МУХі має величезну кількість матеріалу для аналізу подій, змін, тенденцій у молодому українському мистецтві за весь час роботи конкурсу. 

Основною моєю метою в перші роки проведення МУХі було налагодити та організувати співпрацю галереї з молодими художницями і художниками. Тоді в українському культурному дискурсі підтримка молодого покоління ще не була такою актуальною, як нині, хоча артінституції вже починали шукати варіанти впровадження нових імен у полі сучасного українського мистецтва. Це був час, коли нове покоління ставало дедалі помітнішим і впливовішим. Ще 2004 року на тлі Помаранчевої революції в Києві виникла група Р.Е.П., а 2005-го в Харкові з’явилася група SOSka. Цим художникам було важливо присвятити свої твори соціально-політичній критиці. Вони «прагнули відповідати західному інтелектуальному клімату і ставали на ліві позиції, проявляли інтерес до нонспектакулярних практик та інституційної критики», як зауважила Аліса Ложкіна у своїй книжці «Перманентна революція»[1].

Тож поступово з’являвся здоровий інтерес до українських художників і художниць молодого покоління в кураторів і кураторок, координаторів і координаторок проєктів, дилерів і дилерок та в колекціонерів і колекціонерок в Україні та за кордоном. Кожен шукав яскравих представників відповідно до свого запиту. Ось що зазначив Тіберій Сільваші в інтерв’ю для Насті Калити на медіа Your Art: «Найменше це покоління схоже на “скривджених”. У 30 років їхні CV виглядають солідніше, ніж у попередніх поколінь в 40 або 50. Вони обласкані інституціями, ринок для них не на першому місці. І продукт вони дають; але інший, іншої форми, що природно для покоління, яке думає не закінченими продуктами, а процесом»[2]. Саме так далі формується нове українське мистецтво — за допомогою нових інструментів, які зацікавлять аудиторію (адже без контакту з відвідувачами, зокрема й потенційними покупцями, мистецький продукт позбувається своєї першочергової мети). Попри значне розширення можливостей реалізації, художники і художниці постають перед новими викликами, один з яких — потреба вписуватися в актуальний дискурс, що часто йде врозріз із тенденціями ринку. Це особливо характерно для нашого локального середовища. Запит ринку досі в зоні консервативних смаків академічних практик, що так чи інакше впливає на розвиток кар’єри молодих митців і мисткинь. Дехто більше піддається кон’юнктурному запиту й полишає творчі пошуки, штампує однотипні та більш зрозумілі потенційному клієнту роботи, дехто взагалі змінює професію.

Розвинена мережа культурних художніх премій, конкурсів і резиденцій дає змогу молодим художницям і художникам отримувати кошти на профільну освіту, розвиток своїх практик, нетворкінг, брати участь у міжнародному культурному обміні. Участь в авторитетних проєктах істотно впливає на розвиток їхньої кар’єри — і прикладів цього безліч. Тільки за кілька років після здобуття незалежності в Україні почала формуватися інституційна мережа, конкурси, премії, резиденції тощо. Стабільно працюють і сьогодні: Премія Малевича[3], Премія PinchukArtCentre[4] і власне конкурс МУХі.

Єжи Онух, засновник Премії Малевича, зазначив: «З перспективи 12 років можна вважати, що митці, які отримали премії ім. Казимира Малевича або ж були номіновані на них, якраз і творять канон нового українського мистецтва. Канон, який із часом вочевидь підлягатиме перевірці, але задля цього треба мати, на що спиратися»[5]. Це так чи інакше стосується всіх молодих художників і художниць, які були номінантами і номінантками Премії Малевича, а також Премій PinchukArtCentre і МУХі. Послідовна й постійна робота трьох вказаних інституцій надала різнорідний, але новий і виразний зріз покоління художників і художниць, які сьогодні є головними представниками і представницями сучасного українського мистецтва. 

У книзі «МУХі 2009–2021» я хочу звернути увагу на головні процеси формування й роботи інституції, а також надати змогу читачам простежити наслідки та результати постійної роботи команди конкурсу. Проєкт МУХі щороку змінювався. Ці зміни стимулювали його розвиток і надавали додаткових інструментів впливу на різні процеси в молодому сучасному українському мистецтві. У 2010 році відбирати та оцінювати роботи учасників я вперше запросила команду експертів, до якої входили досвідчені й активні представники та представниці сфери української культури. Робота експертної комісії дала нам змогу об’єктивніше відбирати художників і художниць до шортліста конкурсу МУХі. Це був початок формування нового проєкту, порівняно незалежного від Боттега Галереї, а пізніше — від Щербенко Арт Центру.

Уже першого конкурсного 2010 року нам довірилися й першими подали свої портфоліо художники та художниці з неймовірним потенціалом і безперечним талантом. Хто вони? У чому саме відмінність цього покоління? Представники цього покоління вийшли на артсцену з низкою важливих актуальних тем: ідентичність, стереотипне сприйняття в соціумі, гендерні питання, феміністичний дискурс, ілюзорність політичних систем та ідеологій тощо.

Чимало учасників та учасниць представляли свої роботи вперше, а після конкурсу ми разом з більшістю організовували їхні перші персональні виставки. Конкурс оголив безліч проблем, які приховує цей інструмент роботи з молодими художниками і художницями, однак він також показав і багато плюсів. З року в рік ми запроваджували додаткові правила та зміни, покращували роботу конкурсу.

Завдяки нашій відкритості до критики та гнучкості в реакції на зміни в суспільстві ми отримали на сьогодні повноцінну й стабільну інституцію МУХі. Останніми роками ми отримуємо якісний результат — високий рівень брендів наших художників-випускників, яких уже запрошуємо до складу експертної комісії, як-от Марія Куліковська і Apl 315 у 2019 році; збираємо різнопланові ретроспективи (Даніїла Галкіна 2017-го, Марії Куліковської 2020-го, ЩАЦ).

Пропоную розглянути приклад нашої системної роботи з художницею — номінанткою МУХі-2010. Тоді Марія показала свою скульптуру «Моя друга Ксена». Це була її перша поява в мистецькому середовищі. Уже тоді вона заявила про себе як представниця феміністського дискурсу (який тоді тільки зароджувався в Україні), після чого активно почала реалізовувати проєкти в Україні та багатьох країнах Європи. Ми систематично працювали разом над проєктами та деякими перформансами Марії в ЩАЦ. У 2020 році я курирувала мініретроспективу «Від акції до перформативної скульптури» Марії Куліковської в ЩАЦ. А 2021-го ЩАЦ подав її проєкт на конкурс від Міністерства культури України на презентацію Українського павільйону на Венеційській бієнале, з яким потрапили до шортліста. На цьому не маємо зупинитися.

У 2011-му запровадили нове правило: художниця чи художник можуть брати участь у конкурсі лише раз. У такий спосіб щороку ми отримуємо новий список учасників, які мають рівні умови та відповідний досвід. Практика проведення МУХі показує стійку суперечливість у мотивації учасників та учасниць: для них важливо потрапити в шортліст і взяти участь у конкурсній виставці, оскільки цей крок — хороша нагода й шанс бути поміченими в професійному полі. Але також спрацьовує стимул змагання, кожному з учасників хочеться виграти, отримати премію і можливість зробити виставку в ЩАЦ.

Шортліст МУХі 2012 налічував максимальну кількість учасників — 28. Мабуть, експерти хотіли дати шанс проявити себе більшій кількості митців, але це негативно відобразилося на якості робіт і формуванні експозиції. Виставковий простір був переповнений роботами, і розібратися, де починається та закінчується проєкт, було неможливо. Проте низка робіт учасників стала знаковою для розвитку молодого українського мистецтва.

Зупинимося на деяких з них. Робота Аліни Клейтман «Страшний суд» (2012) — це блокнот художниці, на одній з останніх сторінок якого написано: «Перемогла!!!». Цей проєкт просто й прямолінійно демонстрував ставлення художниці до конкурсу як до нав’язаного інституціями змагання в мистецькому середовищі, де конкуренція не повинна бути пріоритетною. Критика конкурсів і сьогодні актуальна серед професійної громадськості, а тоді невдоволення системою хвилею линуло крізь усі інституції сучасного мистецтва. Того ж 2012 року, наприклад, неординарною реакцією був вихід переможниці Премії Малевича Жанни Кадирової разом з учасницями групи Р.Е.П. Лесею Хоменко та Ладою Наконечною. Художниці були одягнені в однакові спортивні костюми. У такий спосіб вони провели паралель між артконкурсами та спортивними змаганнями.

Проєкт «Баланс» Павла Ковача, інсталяція «Оксамитове ніщо» Євгена Самборського і перформанс «Тиша» Юрія Білея, експоновані в межах МУХi 2012, а також спільний проєкт Відкритої групи «Поміж нами» і персональна виставка Павла Ковача «Віск» у Боттега Галереї окреслили у 2012-му формування послідовної роботи учасників Відкритої групи (і разом, і окремо) як яскравих представників сучасного концептуалізму.

У 2013-му мене запросили бути кураторкою проєкту «Україна сьогодні» в Чеському центрі в Празі, де я мала повну свободу вибору. Мені було важливо показати нашим чеським колегам, що відбувається в молодому українському мистецтві. Тоді проєкт помітила менеджерка конкурсу Премії Інджиха Халупецького Ленка Ліндаурова. Вона запросила мене долучитися до експертної комісії їхнього конкурсу, де я працювала протягом трьох років. Це був прекрасний досвід міжкультурного обміну, який допоміг мені зорієнтуватися у формуванні острова конкурсу. За цей час я зробила низку реорганізацій МУХі, орієнтуючись на наш локальний запит та особливості артспільноти.

У 2015-му конкурс привернув увагу бізнес-аудиторії, і ми дістали змогу покривати витрати на участь художників, які приїжджають до Києва з різних куточків України, а також частково фінансувати продакшн робіт. Проте кожен конкурсний рік для мене — новий виклик, оскільки рівень проєкту хочеться й треба стабільно покращувати, а обмежені фінансові ресурси є основною перешкодою на цьому шляху.

Кожен конкурсний рік я працюю з номінантами та номінантками конкурсу МУХі, відбираю і затверджую їхні роботи до виставки. У моїй координаторській роботі сформувалися певні пріоритети: зберігати автономію художника чи художниці в його або її художньому висловлюванні; створювати необхідний майданчик діалогу з глядачем; у жодному разі не баналізувати роботи, підлаштовуючи під певні смаки. У цих проєктів сформувалася своя аудиторія поціновувачів сучасного українського мистецтва, яка зростає та змінюється і разом з якою розвиваємося ми. 

Стиль, медіуми й теми роботи художників і художниць, які приходять у наш проєкт останніми роками, помітно відрізняються від їхніх попередників. Один з найвпливовіших кураторів сучасного артсвіту Ганс Ульріх Обрист у своїй книжці «Пути кураторства» зазначив: «У сучасному мистецтві й культурному процесі вже відчувається вплив нового покоління, народженого в еру цифри. Представників цього покоління об’єднує відсутність пієтету щодо традиційних понять авторства та культурної спадщини, що й проголошується в їхніх роботах. Навичка миттєво отримувати доступ до знань і будь-яких технологічних ноухау в них на кінчиках пальців, вони поширюють свої ідеї та іконоборчі жести в соціальних мережах»[6]. Роботи номінантів і номінанток МУХі 2015, 2017, 2019 відображають нашу пострадянську дійсність. Їхню реакцію та переосмислення актуальних подій опрацьовують за допомогою сучасних медіумів. Соціально-критичні проєкти часто бувають відразливими та провокаційними, адже це складні питання, від яких хочеться сховатися і закритися. Часто їх навіть складно рефлексувати.

У 2019 і 2021 роках ГО «Щербенко Арт Центр» отримала грантову підтримку Українського культурного фонду. Для мене важливо не тільки отримати фінансову інвестицію в наш проєкт, я розцінюю це як визнання інституційного й особистого внеску в розвиток українського сучасного молодого мистецтва на державному рівні.

Цю книгу ми підготували в нестабільний час пандемії COVID-19. Це складний період неочікуваних змін і викликів, порушення звичного ритму роботи з низкою нереалізованих проєктів, скасованих дедлайнів, перенесених термінів, утраченних можливостей тощо. Але наші пріоритети незмінні: ми послідовно й стабільно підтримуємо молодих українських художників. Разом з ними творимо мистецтво, що змінює культуру та соціум на краще.

 

Марина Щербенко
Кураторка, колекціонерка, засновниця і керівниця Щербенко Арт Центру і конкурсу МУХі

[1] Ложкіна, Аліса. Перманентна революція. Мистецтво України ХХ — початку ХХІ століття / Аліса Ложкіна // Київ: ArtHuss, 2019. — 544 c.

[2] Калита, Настя. Тіберій Сільваші: «Менш за все молоде покоління схоже на “скривджених”. [Електронний ресурс] / Настя Калита // Your Art. — 2019. — Режим доступу: https://supportyourart.com/conversations/silvashi/

[3] Премію Малевича заснував Польський інститут у Києві 2008 року на честь 130-річчя від дня народження засновника супрематизму. Її вручають раз на два роки художникам та художницям у віці до 40 років, які народилися в Україні, за особистий внесок у розвиток сучасного мистецтва. Премію отримують не початківці, а художники та художниці, які вже встигли професійно реалізуватися. Кандидатів номінують культурні установи. У складі журі, яке щоразу змінюється, завжди є і українські, і іноземні фахівці.

[4] Премія PinchukArtCentre — загальнонаціональна премія у сфері сучасного мистецтва, яку присуджують українським художникам у віці до 35 років кожні два роки починаючи з 2009-го. Завдяки Премії артцентр постійно підвищує зацікавленість до сучасного мистецтва в Україні, підтримує створення нових робіт і формує спільноту молодих художників і художниць, які працюватимуть на національній та міжнародній артсцені.

Ресурс: https://prize.pinchukartcentre.org/ua/about

[5] Онух, Єжи. Малевич. [Електронний ресурс] / Єжи Онух // Тиждень.ua. — 2020. — Режим доступу: https://m.tyzhden.ua/column/250870

[6] Обрист, Ханс Ульрих. Пути кураторства. / Ханс Ульрих Обрист // Ад Маргинем Пресс, 2014. — 154 с.