ПАМ’ЯТЬ ПАМ’ЯТІ: ОЛЕКСАНДРА КАДЗЕВИЧ ПРО ВИСТАВКОВІ ПРОЄКТИ ТА СТАТУС МОЛОДОЇ ХУДОЖНИЦІ

Художниця Олександра Кадзевич народилася та працювала в Одесі, де з 2018 до 2021 року разом із Гаррі Краєвцем курувала artist-run space Noch. Авторка послідовно вивчає живопис, створює об’єкти та інсталяції з живописним началом. Детальніше про практику художниці можна почитати в розлогому інтерв’ю Тетяні Кочубінській. У 2019 році Олександра стала учасницею четвертої програми художніх резиденцій SWAP: UK / Ukraine, того ж року відбулася перша персональна виставка у просторі галереї The Naked Room, а в 2020 була номінанткою на Премію PinchukArtCentre.

Про теми, з якими працює, авторка говорить так: «Мне кажется, что это всегда о чем-то незначительном, забытом, об историях личных и глобальных. Срезы времени культурально важны и переплетены с ненужным, никогда и никем не озвученным. Все это я беру в идею своих белых стихов и последних работ. Некая форма бессмыслицы, которая может скрывать и одновременно раскрывать скрытый смысл. Это актуальные для меня маяки — меня всегда тянет в сторону забытого, старого мусора, который хочется пересмотреть, реализовать его скрытые возможности, думая о таких категориях, как утопия и надежда».

У 2021 році авторка переїздить у Київ, призупиняє роботу галереї, стає номінаткою премії молодих художників МУХі та презентує другу персональну виставку у The Naked Room. Виставка «Пейзаж—Cувенір» у TNR пов’язана з персональною історією про втрату дідуся та пам’яттю про нього, а проєкт «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу Молодих Українських Художників (МУХі), про пам’ять простору, в якому Олександра Кадзевич перебувала протягом семи років. Про проєкти, галерею Noch, співпрацю з інституціями і статус молодої художниці — далі в інтерв’ю.

Олександра Кадзевич. Фото: Ярослав Футимський

Про проєкти 2020–2021 року

«Пейзаж—сувенір»

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

Какое-то время я нащупывала, экспериментировала и поняла, что мне нравится и комфортно использовать сразу несколько медиумов, в том числе работать со всей средой, включать туда живопись и инсталляцию, наполнять пространство разными процедурами восприятия. Много лет я не осознавала, что работаю с объектом, практика коллажирования и письма на дереве мне казалась экспериментом с материалом, но не с объемным типом. Даже выставку в The Naked Room я назвала бы не живописной, а инсталляцией комнаты, памяти и моего диалога с дедушкой.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

В зале присутствовала всего одна работа, которая написана по фотографии дедушки — им сфотографирована, а мною написана. Все остальное — мои фантазии, в которых есть фрагменты с его фото, но уже очень абстрактно и размыто. В этом проекте получился внутренний диалог, которого особо не было при жизни моего дедушки, ведь он был достаточно закрытым человеком. Но я нашла отражение того, что я ищу в своих сюжетах, композициях, именно в его фотографиях — так и родилась идея этого разговора. В экспозицию был добавлен мой белый стих о том, как я представляю его жизнь, каково это было — находиться всю жизнь на корабле, плавая и пребывая оторванным от всего происходящего. Также в этой серии совершенно нестандартная для меня цветовая гамма, потому что обычно я пишу в мутноватых, серовато-загрязненных оттенках, и это своего рода очередная точка соприкосновения для меня.

Стих — важная деталь, которая не может быть не озвучена — это объект, встроенный в светильники. Собственно, он и дал толчок к названию этой выставки. И в стих, и в работы я внедряю момент распыления, который меня волнует: у дедушки в последние годы его жизни развивалась деменция, и когда у него стиралась память, он переставал узнавать членов семьи, но помнил свои путешествия; знал, что плавает, но не знал, где находится. Этот момент отчасти объясняет выбор сюжетов — таких парадоксальных, праздных, растворенных: потерянность и невозможность словить какое-либо воспоминание. То ощущение, когда они, как в калейдоскопе, в тебя вонзаются, отчасти созвучно с тем, что я слышала и чувствовала во время общения с дедушкой.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

С последними выставками текста в моих работах становится все больше. Я не знаю, насколько это правильно, но не делать не могу: наступает тот момент, когда я не создаю никакие объекты и не занимаюсь живописью, а работаю только с текстом, перестановкой фраз. Я постоянно что-то записываю, конспектирую и потом из того, что есть, создаю странные, небольшие рассказы.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

Во время последней резиденции в Зальцбурге итоговую работу я полностью посвятила тексту. В неком смысле превратила текст в объект — я вышла из стен крепости, где у нас проходили занятия, и посвятила несколько дней прогулкам по городу, все записывала, выписывала какие-то надписи на стенах, переводила их. Все это гибридно сочеталось с новостями, которые я читала, и фестивалем музыки, театра и оперы происходящим в это время в городе. В итоге написала текст из отголосков о том, что было снаружи. Комбинируя украинский, английский, немецкий языки, я сделала из этого коллаж, который проецировала на огромные панели внутри замка, закрывающие вид на город. У меня есть стремление работать с текстом и превращать его в некую скульптуру.

Робота Al Fresco, зроблена в мехаж резиденції Salzburg International Summer Academy of Fine Art. Фото: Mira Turba
Робота Al Fresco, зроблена в мехаж резиденції Salzburg International Summer Academy of Fine Art. Фото: Irmi Moser

«Пленер — недоступний»

Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею

Этот проект работает в диалоге с выставкой в The Naked Room, но здесь речь идет о мимикрии, странствии, попытке архивировать Noch — сохранить уже не существующее пространство в прежней оболочке. «Пленер — недоступен» начался со случайного наблюдения: в маленькой комнате Noch было окно, закрытое огромным листом серой бумаги, который со временем выгорел. Это и было точкой отсчета моего желания экспериментировать с материей, узнать, что с ней может произойти, насколько она слаба, посмотреть, на что способна живопись с такими моментами, как, например, непреднамеренные касания листа бумаги. В данном случае получилась еще одна смысловая надстройка — галерея Noch, которой больше нет. Когда я представляла проект, он мне виделся более несвязным, незаметным, но пришлось сконструировать некие лабиринтообразные строения, потому что большая часть работ художниц была помещена в одно огромное пространство и необходимо было определить границу, чтобы работа заработала, а не просто была подвешена к стене и где-то там рассыпана. Проект получился эфемерным, но вместе с этим мне нравится, что можно позволить себе переход из одной части зала в другой, пройти один круг, а потом еще один, повернуться и поразмыслить о том, что, возможно, стоит поискать смысл в другом месте. Мне хотелось, чтобы люди могли дрейфовать в этом ускользающем пространстве незакрепленных объектов, где связи проложены неустойчивым рисунком пауз и задержек. Где время замедляется, а процесс угасания, завершения — бесконечен.

Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею

Есть несколько точек того, как можно начать рассматривать работу — совершенно необязательно быть внутри и снаружи этого контекста. Инсталляцию дополнял и был ее важной частью рассыпанный цветной песок и остатки мела. Этот элемент, как мне кажется, давал слабые, неощутимые сигналы, которые потом оставляли в тебе след и немного расшифровывали понимание всего проекта.

Связь с проектом «Пейзаж—сувенир» прежде всего заключается в выборе материала, который иногда играет ключевую роль для расшифровки всей идеи или хотя бы конструкции определенного смысла. И там, и там — картон, переработанный в TNR, строительный, а в «Пленер — недоступен» — старый, обожженный. Произошла переработка и переосмысление ненужного материала, крайне хрупкого и очень податливого. И там, и там были осколки фигуративности, но в «Мухах» — это осколки истории, узнаваемые или нет фрагменты города, перепутанные, сбитые пути, все, что связано с потерей места и отсутствием нового. Забывание всего и некий калейдоскоп — связующая история между двумя проектами.

«Калiнiна Виноградна Садова»

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Помимо персональной выставки в The Naked Room и участия в конкурсе «Мухи», были еще работы, но в 2020 году я сделала проект без зрителя — «Калiнiна Виноградна Садова». Он был реализован в рамках программы поддержки художников во времена пандемии от Open Place и CEC ArtsLink, позже я показывала видео-документацию.

«Калiнiна Виноградна Садова» происходила в октябре, тогда мне хотелось выйти за рамки институциональной репрезентации искусства — чисто гипотетически я могла бы что-то организовать в своем пространстве, но изначальным условием при создании Noch было то, что это место не для показа моего искусства. Мне хотелось найти выход для себя, пойти на какие-то неисследованные территории: место и так было наполнено мной, каждая выставка все равно предполагала взаимодействие с предметами, со следами на стенах, деталями, которые, собственно, и являются частью моего быта и практики — я коллекционирую странные вещи, которые часто использую в инсталляциях. Думая о реализации проекта там, я не видела вызова для себя и не могла по новому посмотреть на пространство. Важно покидать стены мастерской и делать выставки где-либо еще, это дает возможность взглянуть на свою практику под другим углом.

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Сам проект состоял из живописной серии 8 холстов. И хотя я обычно работаю с коллажем, вклеиваю, обрабатываю вырезки из газет и журналов, пишу поверх, то есть создаю наслоение смыслов, где живопись используется как инструмент, в этот раз я использовала площадки вроде OLX как источник для поиска образов. Там огромное количество сюрных и поразительных для меня композиционных сюжетов — посмотреть хотя бы на то, как люди фотографируют себя в шубах и кольцах. Я сделала серию скриншотов, которые потом скомбинировала между собой, и таким образом получилось своеобразное наслоение, спаянное в картинке — я перевела один медиум в другой, а потом это все написала. Живопись я поместила в незастроенное пространство: все происходило на участке моих родственников, которых там не было очень много лет, а само место — небольшой клочок земли в селе Морозовка, что в 40 минутах езды от Одессы. Там я нашла очень видоизмененные, почти апокалиптические конструкции, куда поместила свои работы. Какие-то полотна я сняла с подрамников и в итоге вышло взаимодействие со светом и ветром, которое было важно для моделирования пространства работы и создания особого феноменологического опыта. Мне чисто интуитивно показалось интересным соотношение этих сюжетов на такой полузаброшенной, разомкнутой, дикой, никому не нужной территории. Я исследовала пустой ландшафт, где все равно кто-то был рядом по соседству.

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Работы стали возможной иллюстрацией моих представлений о жизни людей в этом месте, такой приватности без частного, где пунктирно и слабо намечены возможные связи между вещами и явлениями, важными для выживания в этой бескрайней степи. К тому же мне как художнице было интересно выстроить условные рамки и для самой себя: проект происходил на трех локациях и было забавно полдня все устанавливать, делать фотоотчет, снимать видео, а потом все складывать. Вышел перформанс для меня и моего партнера, но как по мне, это полноценный соло-проект и в целом это нормальная практика, когда что-то происходит без зрителя.

Про галерею Noch, співпрацю з інституціями та статус молодої художниці

Галерея Noch. Фото надано художницею

С институциями иногда довольно сложно сотрудничать — находить точки соприкосновения и договариваться так, чтобы все происходило на равных условиях. Я молодая художница и с институциональной критикой выступать не буду, но отчасти создание Noch было моим ответом на отсутствие каких-либо альтернативных площадок в Одессе — иногда лучше брать инициативу в свои руки и создавать ситуацию вокруг себя. Я очень надеюсь, что в Одессе появятся наши последователи, мне кажется, мы с Гарри Краевцом показали на своем примере, что довольно реалистично действовать, а не ждать приглашений, навязываться, отсылать свои портфолио и продолжать различные практики, которые все совершают только потому, что никто не знает секрета — ключа, которым можно открыть дверцу и стать видимым для больших и важных столбов мира искусства.

Noch закончилась, по крайней мере перестала существовать в Одессе — в какой-то момент я почувствовала, что хорошо бросать себе вызовы. Когда проект стал успешным, громким делом (как мне казалось), мне стало тесно и захотелось покинуть стены мастерской, где я находилась 7 лет. Одновременно с этим решением я прошла на программу длительной резиденции от De Ateliers — институции, которая занимается поддержкой художниц и художников в начале их профессиональной карьеры, (но без возрастного ограничения) в Амстердаме. Они выбирают 10 авторов со всего мира и предоставляют возможность поработать два года в собственной студии. Все, что требуется от художника — это работать и раз в неделю встречаться с тьюторами. Само место курирует 4 художника и самое важное для меня это возможность коммуникации. За всю мою художественную практику единственное, чего мне не хватало — это диалога, критической рефлексии, обсуждения того, что ты делаешь, обмена мнениями.

Робота галереї Noch. Фото надано художницею
Робота галереї Noch. Фото надано художницею

Идея Noch у меня была давно, но для уверенности мне не хватало партнера. Я скорее интроверт, мне сложно даются публичные высказывания, интервью и т. д., но я убедила себя, что все, что страшно, как правило, оказывается самым необходимым, и это нужно делать в первую очередь. Коммуникация — очень важная часть работы. Возможно, Noch превратится в кочевой проект, который уедет со мной, потом вернется или станет гибридным, наполовину виртуальным. Не знаю. Он не полностью исчез, но пока приостановлен. На данный момент я чувствую, что с моей стороны было много активностей и взаимодействия с большими аудиториями и сейчас точно есть желание войти в студию, погрузиться в работу,  остановить это стремление мгновенной презентации и попытаться ничего не делать какое-то время, а прийти к понимаю, чего я достигла.

Виставка «Дезис» Марії Сільченко та Поля Креанжа в галереї Noch. Фото надано художницею

Я четче пойму, что такое «молодая художница», когда переступлю эту грань. Просто когда ты долго находишься в этом статусе, он размывается, распыляется как и многие понятия, связанные с искусством. Мне кажется, что превратиться в состоявшегося можно в одно мгновение, если у тебя в портфолио несколько выставок и ты как-то прозвучал.

«Молодой художник» — это внутреннее состояние становления. Наверное, иногда выгодно быть в позиции молодого. Это зависит от места, где ты работаешь — если этот новый феномен поддерживается, развивается, то, конечно, здорово быть молодой художницей как можно дольше. Но что делать дальше, если ты сделал перерыв в своей практике, немного отсрочил, перешагнул за 36, но одновременно чувствуешь, что пробудился и готов экспериментировать? Это один из важных пунктов в описании молодого, когда ты можешь себе позволить не так явно выстраивать линию соотношения одного проекта с другим. Да, хорошо, когда она ощущается, но и должна быть видна свобода действий, ты можешь резко повернуть в другую сторону, предугадывая нечто в этой реальности, до того как это случилось, несколько раз обернуться и прокрутиться на месте, не описывая, но пытаясь ухватить то, что не находится прямо перед глазами.

Джерело: yourart

ГРА ОЛЬГИ КУЗЮРИ

Ольга Кузюра, переможниця конкурсу МУХі 2021, про проєкт «Моя гра», поєднання суспіьної та індивідуальної свідомостей, концепцію часу та інші теми, до яких вона звертається у своїх мистецьких практиках. Текст Кошуби Аліни (Київ).

Розкажи, будь ласка, як ти дійшла теми колективної свідомості і чому саме ця тема резонує з тобою?

На даний момент мої мистецькі практики зосереджені навколо автобіографічних мотивів. Те, чим є свідомість, цікавило ще в ранньому дитинстві.  Захоплювали її проникнення у реальність і взаємозв‘язки  індивідуальних  та колективних установок. Насправді, мене завжди вражав феномен пам‘яті. Розглядаю колективну свідомість як продукт спільного пам’ятання. Адже ці два поняття є взаємозалежними і динамічними.

Генеза моєї ідентичності відбувалась на тлі боротьби із прогалинами. Частина інформації про мою родину, що була переселена в рамках операції Вісла, безповоротно втрачена. Обірвались контакти з родичами, що втікали від репресій. Цю білу пляму в моїй особистій історії заповнюю колективним. Це налагоджує відчуття приналежності. Часто моделюю альтернативні реальності, в яких ці родові зв’язки не втрачені, і це вони підсилюють почуття того, ким я є.

Працюю з цією темою в мистецтві, бо бачу в цих процесах великий потенціал. Самоусвідомлення суспільства як вільного, дієздатного і відповідального може відбутись через реконцептуалізацію історичної пам‘яті та пропрацювання травм.

Я дуже обережно підступаюсь до численних колективних травм. Серед використаних артефактів у різних проєктах є предмети, що належали жертвам Голокосту, чи є дотичними до явищ політичних репресій, етнічних чисток різних періодів. Часто проектую реальність, в якій ці трагедії не відбулись. На поверхні я мрію про присутність усіх цих людей, їх доконану участь у формуванні нашої і попередньої генерації. Занурююсь в цей альтернативний світ, в якому ми могли б бути іншими, міцно опертими ідентичністю попередніх поколінь.

Та саме у представленому проекті, про масштабні процеси говорю через свій індивідуальний травматичний досвід, коротку особисту історію. Спільним у всіх роботах є акцент на матеріальних об’єктах, просторових зв’язках, інтегративному вимірі.

Фото експозиції: Володимир Денисенков

Коли ти говориш про суспільну свідомість, наскільки масштабне ти проводиш узагальнення? Мова про західноєвропейське суспільство? Про українську ідентичність? Все-таки, думки громадськості «зоновані» і різняться в залежності від панівних дискурсів і загального культурного тла.

Концентрую свою увагу на феномені української ідентичності. І хочу підкреслити, що говорю про неї, як про явище набуте.

Готова працювати зі зрозумілою мені ментальністю. Не можу висловлюватись про явища віддалені від мого власного досвіду. Необхідні спільні знаменники. Географія моїх досліджень значно розширилась. Та все ж мушу знайти певні точки дотику, аби дозволити собі говорити про речі, що не трапились зі мною особисто.

Звичайно, коли мова йде про терени України, то регіональний чинник є важливим виміром ідентифікаційних практик. Так, за соціально-історичним критерієм виділяються групи областей України, які мають суттєві регіональні особливості, що тривалий час перебували у складі різних держав. Це дуже об’ємна тема, тож не ставлю собі тут за мету її розкрити. Не легко звести ці досвіди у єдиний конкретний ментальний ландшафт. Та в моєму родовому дереві є кілька гілок, що були розкинуті по цих широких теренах Західної, Центральної та Південної України. Моє світосприйняття склали ці різноманітні, нав’язані історично конкретні культурні форми. Тому не боюсь говорити про їх спільні знаменники.

Якщо змінити масштаб погляду на це питання, то варто сказати, що сьогодні свідомість людини є продуктом усієї всесвітньої історії, підсумком багатовікового розвитку й діяльності незліченних поколінь. Тому чітко відокремлювати українську ідентичність з цього контексту немає сенсу.

Суспільну свідомість неможливо звести до одного лише процесу відображення об’єктів світу. Індивід повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Те, що активно відбувається зараз, тому нашу  нову спільну свідомість лише починаємо набувати.

Фото експозиції: Володимир Денисенков

Які процеси та тенденції за твоїми спостереженнями (хочеться у цьому питанні не розривати зв’язок з твоїми художніми практиками) відбуваються у нашому суспільстві? Що принципово нового входить у усталений традиційний лад? Яким змінам ти рада, і чи є з них деякі «сумнівні» та «лякаючі» в сенсі наслідків?

 Можна поговорити, наприклад, про час, відштовхуючись від концепції твоєї роботи («У глобалізованому та фрагментованому світі концепція лінійності часу втратила свою актуальність»  – цитата з опису роботи).

Нові конструкції часовості, щоразу інші взаємозв’язки між вимірами часу привели до зміни форм людського світостосунку. Знаходимось у нескінченному русі між утратою й відновленням інтелектуальної орієнтації та контролю.

Будуються нові структури з’єднання теперішнього, минулого та майбутнього.

Ми сформувались у певних цивілізаційних рамках. Наші суспільства нездатні існувати без історичної пам’яті. Тому зміни в конструкції історичної картини світу насторожливі.

Процеси у сучасному світі зводять нас до спільного полікультурного знаменника, деформуючи та розмиваючи межі культурної та, зрештою — національної ідентичності.  Що мене насторожує в цих процесах, це швидкість з якою вони відбувається. Коли наша нова колективна свідомість знаходиться лише на етапі становлення, ми не встигаємо опрацьовувати ці об’єми задокументованої пам’яті. Можемо легко відмовитись від використання минулого досвіду.

Найбільш радію готовності поколінь вербально проговорювати увесь травматичний досвід, готовність переживати його, а не витісняти. Ми готові змінити певні парадигми і бачити себе гідними з цілісною картиною позаду, а не процензурованою. Формуємо нову культуру пам’ятання. А час постає як первинний вимір будь-якої культури, оскільки потрібний для всіх трансформаційних дій, що визначають стосунок суспільства зі світом.

Фото: Дар’я Бахарєва

«У глобалізованому та фрагментованому світі концепція лінійності часу втратила свою актуальність…» (цитата з опису роботи)

Ти тут маєш на увазі зміни в концепції часу, що відбулися на початку ХХІ століття  (після відкриттів у галузі синергетики): зміщення фокусу на темпоральність, емерджентність, випадковість виникнення впорядкованих структур, після чого час перестав мислитися як абсолют, натомість став багаторазово прив’язуватись до окремих просторів і визначатися через наростання складності структур та періодичного випадання їх у хаос?

Або  мова про відмінність часу лише на рівні мікро-, макро-, мегасвітів + власний ритм і темп біологічного часу + окремий феномен соціального часу + психологічний час?

Так, саме тут акцентую увагу на зміні концепції часу, на колосальному розширенні теперішнього, в якому легко розгубитись. Теперішній час став дуже широким та комплексним, оскільки минуле недоопрацьоване. Цей багаж несемо з собою у сьогодні. Так, пам’ять  — поняття динамічне, та все ж вона про впорядкування минулого, про формування міцного коріння. Усталене минуле, колективна пам’ять дають змогу опертись на дійсність. Ми не залишили минуле позаду, досі його структуруємо. Таким чином накопичуємо минулі світи та їх артефакти в площині одночасності.

Тим часом майбутнє постає радше як загроза. Ми бачимо прямування до хаосу і не розуміємо якою має бути наша роль в майбутніх процесах. Так постав фокус на темпоральність. Постійний рух від одного “зараз”, до іншого. Ми формуємо нову рутину в постійному русі, що дозволяє втримати рівновагу.

Тут інсталяція з чортополоху постає як символ колосальної рутинної роботи, складної, вкрай некомфортної. Це догляд нашого «сьогодні», очищення його із зайвого шуму минулого, відбір того, що повинно прорости у майбутнє. Фактично зараз конструюємо для себе засадничо нову структуру з’єднання майбутнього, теперішнього та минулого.

Фото кадру з фільму «МУХі 2021» (Режисер — Марина Берназ, оператор — Олег Метлинский, Олександр Лубенський, продюсер — Александр Юдицкий, музика — Володимир Гнатенко) зроблене Юрієм Яцкуличем.

Чи є у тебе чіткі уявлення щодо “нової суспільної свідомості”? Поділися, будь ласка, деякими його характеристиками.

Суспільна свідомість неоднорідна й має складну структуру. Людська свідомість розвивається в залежності від глибини проникнення у дійсність. Зміни в ній відбуваються наче стихійно, на одних рівнях – свідомо, на одних –  завуальовано, невиразно, на інших – чітко та зрозуміло.

В новій суспільній свідомості повинні бути сформовані нові значення, що визначають стосунок людини до світу. Саме значення, надане явищу, робить його культурно конкретним. Наш стосунок до минулого мінливий, і зараз ми саме за допомогою наданих сенсів формуємо нову історичну культуру. Уприсутненням минулого в такий спосіб сподіваюсь розвинути інтелектуальну чуттєвість. Даю поле для формування нових сенсів саме в голові глядача. Гадаю, це конструктивно, якщо  зосереджуватись на темах, що не дають змоги віднайти швидкі та прості розв’язок. Це шлях до реконцептуалізації колективного самостосунку сьогодні.

В моєму уявленні в основі нової колективної свідомості лягає є відповідальність. Індивідуальна та спільна. Чим більшу відповідальність людина може взяти на себе, тим більшу свободу має. Вільне суспільство розглядає себе у світі інакшим. Це суспільство, яке готове будувати й вкладати в дуже далеку перспективу, здатне її бачити.

Перше фото матерыалу: кадру з фільму  «МУХі 2021» (Режисер — Марина Берназ, опекст надано авторератор — Олег Метлинский, Олександр Лубенський, продюсер — Александр Юдицкий, музика — Володимир Гнатенко)  зроблене Юрієм Яцкуличем. 

Авторка тексту: Аліна Кошуба

Джерело: mitec

ВІДЧУТТЯ ВІДСУТНОСТІ ТА ЕКОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС: ЩО МОЖНА БУЛО ПОБАЧИТИ НА ВИСТАВЦІ КОНКУРСУ МУХІ 2021

З 11 листопада до 5 грудня у просторі виставкового Центру сучасного мистецтва М17 триватиме виставка фіналістів конкурсу МУХі 2021. Цього року фіналістками та фіналістом стали: Настя Діденко (Київ), Юлія Захарова (Київ), Олександра Кадзевич (Одеса), Олена Ковач (Луцьк / Краків), Ольга Кузюра (Мостиська / Львів), Зоя Лактіонова (Маріуполь / Київ), Анна Мананкіна (Харків), Павла Нікітіна (Київ / Брно), Олександр Сіроус (Харків / Київ), Марія Стоянова (Київ).

 

Аліна Кошуба підготувала описи-інтерптетації до ідей творів художників

Юлія Захарова, «Крокодил», відео, 24’14’’, 2021. Надано художницею  

Олександра Кадзевич відкидає принцип символізму, згідно з яким за кожним компонентом художнього витвору закріплено деяке умовне значення. Її мало цікавить «минущість» речей і явищ. Вона не розглядає темпоральність як таку, однак не полишає цей концепт повністю та використовує його задля емфатизації відчуття тут і зараз. Крапка на лінії хроносу відіграє свою пунктуаційну роль та утворює миттєву зупинку, яку неможливо затримати жодним з підвладних людині способів.

Олександра Кадзевич, «Порт», із серії «Пленер — недоступний», папір, акварель, 160 х 100 см, 2019. Фотограф: Юра Яцкулич

Марія Стоянова у фільмі «Друга хвиля» відходить від «класичної» теми співжиття під час пандемії, використовуючи її як таку, що може задати напрям дослідження особистих переживань. Художниця давно хотіла зробити фільм про дідуся, що і стало основою першого композиційного рівня. Тема пандемії була і є такою, що задає з певного часу порядок функціонування усіх сфер людського життя. Вона фонова, неконкретна, розпластана у просторі та часі, а тому за своєю суттю відчужена: ця тема утворила другий композиційний рівень фільму. Відтворюючись, рівні починають коливатися, замінюючи один одного на площині екрана. Документація реальних подій час від часу переривається кадрами з освітнього фільму Waves on Water. Рефеном ритму коливання композиційних планів стають саме морські хвилі. Плавність переходу забезпечується безпосередньою причетністю протагоніста фільму до морської стихії, адже дідусь був моряком. З глибини соціально-об’єктивованого, безособистісного, формально-раціонального хвилі підіймають глядача на гребінь абсолютної залученості в «людське» — екзистенційне, особисте, живе та ірраціональне.

Марія Стоянова, «Друга хвиля», експериментальний фільм, 5’28’’, 2020. Фото експозиції: Юра Яцкулич

Олена Ковач у перформансах, документацію яких представляє на конкурсі, звертається до теми відсутності окремих людей у місцях, які раніше були для них звичним середовищем. Відчуття відсутності, актуалізоване спогадами, втручається в сьогодення, вступає в опозицію з лінійним принципом послідовного розгортання подій і дезорієнтує людину в її намаганнях отримати життєвий досвід. Людина ментально перебуває в іншому просторі та часі, тому застрягає в розколі між двома пустотами: сценою на узбережжі з фізично присутнім тілом і відсутнім висновком свідомості щодо локалізації саме тут, а також сценою на невидимому іншому далекому узбережжі, де оселилося безліч спогадів, фантазмів та відчуттів, щойно присутність змінилася відсутністю. Відсутність піднесла до степеня звичний об’єм думок, які утворювали образ рідного узбережжя. Тепер їхній рух здійснюється не орбітально, маючи стосунок до доступної території, а дещо схоже на безкінечне всмоктування у вирву. У свідомості виник вимір діри, на дні якої щось надзвичайно значне за масою. Діра стає тим топологічним утворенням, довкола якого розгортається процес перформансу. Існування з дірою можливе лише у модусі постійного викривлення довкола неї шляхів, якими прямують думки та відчуття.

Олена Ковач, «Портрет на тлі Чорного моря, за його відсутності», фотоперформанс, диптих, 2020. Фотограф: Юра Яцкулич

Зоя Лактіонова у відео «Територія пустих вікон» підбирається до причин, за якими населення сірих зон шляхом численних адаптацій звикається зі своїм способом існування та залишається на межі війни і миру. Здається, мовчазне, деякою мірою «вуаєристське» спостереження за конкретними життєвими процесами цих людей є найближчим шляхом до шуканого розуміння.

Документальний фільм став тим матеріалом, за яким відкрилася можливість збагнути численні суміжні з гібридною війною процеси. Контрастність подій паралізує пам’ять, покликану накопичувати досвід і пережиті з ним емоції, увага людини постійно прикута або до чергової події, яка огорнула сумнівами існування того, що держави гарантують як «права людини»; або до проблиску миру, який на заданому фоні виблискує сліпуче контрастно і вимагає повного поглинання. Навряд чи на піку мирного проживання зголодніла людина відмовиться поповнити запаси позитивних емоцій заради згадування та складання докупи травматичного досвіду, пережитого буквально щойно. Людина пристосовується настільки, що стає залежною від умов тотальної невизначеності та неможливості прогнозувати свої вчинки. Причини того, що відбувається, приховані від людей, тому неможливим є і виникнення свідомості, спроможної охопити події та помислити стратегію існування в даній реальності.

Зоя Лактіонова, «Територія пустих вікон», відео, 10’09’’, 2020. Надано художницею

Ольга Кузюра спрямовує погляд на контрформу, яка збільшується синхронно з діями, які, як ми вважаємо, неодмінно ведуть до прогресу, саморозвитку, -реалізації, -вдосконалення. Поступальний рух рано чи пізно змінюється зворотним. Те, що нам вдалося побачити на крайній точці загальної довжини амплітуди, найбільш імовірно почне зменшуватися, нівелюватися та зникати з погляду в найближчій перспективі. Протилежна крайня точка, до якої «доколиває» людину, сповістить про дещо протилежне; і марно берегти себе від цього досвіду, оскільки саме він огортає найбажаніші прагнення людини з того боку, який може відкритися тільки з переміщенням спостерігача. Знайомство з контрформою знаменує більш витончений і кропіткий підхід до розглядання просто форми. Поверхня стику відмічена ними обома, що скасовує однозначність, безкінечно нашаровує сумніви й почуття виключеності зі світу, який неможливо збагнути.

Ольга Кузюра, «Моя гра», інсталяція, чортополох, 2019. Надано художницею

Юля Захарова відшукала новий спосіб долучення до екологічного дискурсу: її проєкт набуває форм легенди, яку вона пускає серед людей.

Екологічні зміни дають про себе знати на всіх наявних рівнях, тож відчути причетність до них можна і за відсутності цілісного уявлення про актуальні процеси. Містичний крокодил у стічному каналі БСА є віконцем, за яким висвітлена проблема київської станції очищення стічних вод. Ігнорувати крокодила серед стічних вод і мулу важко, тому увага, спрямована на тварину через вищезгадане віконце, «провалюється» на наступний екосвідомий рівень.

Анна Мананкіна акцентує увагу на зв’язку між змінами в екосистемі та змінами в ментальності людини. Людина ніби розкладається синхронно з біосферою, та, як і у випадку з останньою, процес виходить з-під контролю: з плином часу набирає обертів, пришвидшується і багато в чому стає схожим на скочування з гори, процес якого, щоб відбутися, потребує безповоротної втрати «золотої середини» (почуття жаху, яке охоплює ще тоді, коли швидкість повільно та поступово збільшується, коли її значення ще не дісталося відмітки середньої швидкості). Отже тепер, схоже, ми давно минули описані орієнтири і перейшли в ту фазу процесу, коли власними силами, спрямованими на супротив, можна тільки погіршити своє становище. Тепер ми перед вибором між: прожити деякий відрізок часу до розбиття у цілком приємному стані (за умови абстрагування від достатньо близького за часом зникнення) та намагатися призупинити падіння ціною власних втрат і цілковитого дискомфорту.

Анна Мананкіна, «Слон у кімнаті», інсталяція, тканина, метал, синтепон, відеопроєкція, звук. Надано художницею

Олександр Сіроус розмірковує про суспільство та процеси комунікації в ньому. У роботі він символічно відтворює поширений у часи сьогодення варіант спілкування. Робота починається з «народження» персонажів. Зовнішній вигляд кожного і типова модель поведінки обумовлюється зоною, в якій з’являється персонаж. Вона ніби перезбирує свої структурні компоненти та виштовхує нову окрему форму життя. Утворені персонажі розпочинають хаотичний рух площиною, виходять за межі первинних зон, стикаються з іншими персонажами, що супроводжується вимушеною комунікацією. Окрім конкретного візуального стилю, повністю визначеною та передбаченою є мова персонажів: вони спілкуються запозиченими зі світового кіно фразами. Персонаж як окрема одиниця являє собою констеляцію знакових відносин, несвідомого суб’єкта мови. Свідомість втрачає верхню позицію в ієрархії та змішується з досвідом до повного розчинення в ньому. Досвід стає неосяжним, оскільки від нього неможливо відволіктися, зникає позиція поза його межами. Простір суб’єктивності конституюється в полі умовно абсолютної суб’єктивності — загальної сукупності інформації, культури як резерву для неї. Виявити достовірність існування персонажа можна через факт небажання комунікації, який може бути точкою входу в аналіз способу побудови висловлювання, і далі — в самість (наскільки можливо) персонажа.

«Точка біфуркації», мультимедійна інсталяція, генеративна анімація, відеопроєкція, звуковий перформанс, нейромережа, 2020. Надано художником

Павла Нікітіна у своєму проєкті досліджує явище когнітивного (а саме візуального) спотворення. Вона звертається до дитячого переживання, яке використовує як основу для роботи. Художниця замість того, щоб аналізувати «вивих сприйняття», робити деяку посткорекцію, обмірковувати причини саме такої поведінки, пропонує повне його присвоєння, інтерналізацію у досвід і погодження з ним. Вона робить зупинку та пропонує зміну вектора руху. Її художній твір є пропозицією наближення до реальності, запрошенням, навіть першим кроком у дійсність.

Павла Нікітіна, «Найменш зменшено», 3D друк на гіпсовій основі, метал, фанера. Фотограф: Юра Яцкулич

Настя Діденко базувала свій проєкт на народних прикметах. Вона зробила художню ілюстрацію тієї частини прикмет, яка містить умову-причину. Чи здійсниться наслідок — другий обов’язковий компонент прикмети — з глядачем, з художницею, яка за своїм бажанням іде на цей «ризик»? Чи оволодіє тривожне очікування лиха реципієнтом, який опиниться серед битих скляних приладь? Найголовніше — чи заявить про себе кореляція між масштабом інсталяції та життєвими пертурбаціями, які наполегливо ставляться у зв’язок з випадковими ситуаціями? Що посприяло виникненню подібних ірраціоналізмів?

Художниця вбачає прояви обсесивно-компульсивного розладу в порочному відтворенні превентивних дій, спрямованих на збереження спокою та контролювання незалежних від кожної окремої людини процесів. Однак що більшою кількістю упереджень послуговується людина, то більшою стає потреба їх використовувати.

Настя Діденко, «Погана прикмета». Фотограф: Юра Яцкулич

 

 

 

Стали відомі імена переможців конкурсу МУХі 2021

25 листопада у Центрі сучасного мистецтва М17 відбулося оголошення імен переможниць конкурсу МУХі 2021 та церемонія нагородження.

Переможницями стали: Павла Нікітіна, Марія Стоянова та Ольга Кузюра.
Гран-прі, грошову премію 40 000 гривень та можливість реалізувати власний проєкт у галерейному просторі отримала Павла Нікітіна. Марія Стоянова та Ольга Кузюра отримали спеціальні премії у розмірі 15 000 гривень та інституційну підтримку в реалізації власного виставкового проєкту.

Павла Нікітіна виграла з роботою «Найменш зменшено», що зосереджена навколо її дитячої травми, пов’язаної з невідповідністю іграшок. «Тепер художниця осмислює цей стан психологічної напруженості, який виникає, коли людина відчуває диспропорцію між тим, що очікує побачити і тим, що бачить насправді», — говорять куратори.

Марія Стоянова представила експериментальний короткометражний фільм «Друга хвиля». Стрічка балансує між документалістикою та експериментом. Відштовхуючись від теми «співжиття в часи коронавірусу», режисерка розповідає про свого дідуся та про (не)можливість для них перебувати поруч. У фільмі вона ділиться особистими переживаннями між відстороненістю і залученістю, повторюваністю і унікальністю, пов’язаністю і неможливістю бути поруч.

Ольга Кузюра увійшла до списку переможців з інсталяцією «Моя гра». У цій роботі авторка переосмислює життя, постійну погоню за майбутнім та хаос, в якому ми всі перебуваємо. Сад як місце безпеки утримує при житті лише постійна опіка. Для його балансу ми змушені повсякчас прибирати зайве, щодня полоти бур’ян.

Джерело: YourArt

Церемонія нагородження МУХі 2021 в ЦСМ М17

Текст організаторів:

Церемонія нагородження переможниць та переможців конкурсу МУХі 2021.

На церемонії нагородження буде оголешно ім’я переможця МУХі 2021 та лауреатів другого та третього спеціальних премій.

Під час заходу Володимир Гнатенко гратиме лайв-сет, а також відбудеться презентація відео листівок від команди, у складі якої: Марина Берназ – режисерка, Олег Метлинський та Олександр Лубенський – оператори, Олександр Юдицький – продюсер.

Зараз у просторі виставкового партнера – Центрі сучасного мистецтва М17 свої персональні проєкти представляють дев’ять фіналісток та фіналіст:

— Настя Діденко (Київ);

— Юлія Захарова (Київ);

— Олександра Кадзевич (Одеса);

— Олена Ковач (Луцьк / Краків);

— Ольга Кузюра (Мостиська / Львів);

— Зоя Лактіонова (Маріуполь / Київ);

— Анна Мананкіна (Харків);

— Павла Нікітіна (Київ / Брно);

— Марія Стоянова (Київ);

— Олександр Сіроус (Харків / Київ).

Загальний призовий фонд конкурсу МУХі 2021 – 70 000 грн. Переможець отримає грошову премію – 40 000 грн. та можливість реалізувати власний проєкт у галерейному просторі (або під егідою) Щербенко Арт Центру у 2022 році. Ще два призери отримають грошові премії у розмірі 15 000 грн. та інституційну підтримку в реалізації власного виставкового проєкту.

У складі команди експертів:

— Дмитро Голець – куратор, співзасновник аукціонного дому «Корнерс»;

— Олександра Гоменюк – історикиня мистецтва та директорка лондонської галереї Hales;

— Ілля Заболотний – мистецтвознавець та куратор мистецької програми Британської Ради в Україні;

— Гуннар Кваран – директор Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі в Осло;

— Анастасія Платонова – культурна журналістка, арт-критикиня, культурна менеджерка;

—  Олег Соснов – куратор візуальних проєктів, колекціонер творів сучасних українських та закордонних митців;

— Ульф Хаусбрандт – директор Австрійського культурного форуму в Києві;

— Леся Хоменко –  художниця, кураторка та тьюторка вечірньої та дворічної програми Contemporary Art у КАМА;

— Наталія Шпитковська – директорка Центру сучасного мистецтва M17;

— Дарина Якимова – кураторка, мистецтвознавиця, завідувачка сектором сучасного мистецтва Національного художнього музею України.

Проєкт можна побачити до 5 грудня

Вівторок — неділя, 11:00 — 21:00

Вільний вхід за реєстрацією:
https://nethunt.com/service/automation/forms/6193e9f50e19380507f761c2

Центр сучасного мистецтва М17
Антоновича, 102-104

Джерело: mitec.ua

МУХі 2021: молоді українські художниці та важливі розмови про мистецтво

В артцентрі М17 відкрилася виставка фіналісток конкурсу МУХі 2021 — великий проєкт Щербенко Арт Центру. Подію доповнить публічна програма — Форум МУХі, що відбудеться 12—14 листопада. Кураторки, художниці, дослідниці й менеджерки говоритимуть про спільноту, історію й етику сучасного мистецтва.

Програма Форуму передбачає 8 окремих дискусій, об’єднаних фокус-темою «Середовище». Організаторки вибрали аналітичний підхід: розібрати систему мистецтва на елементи, від імені яких виступатимуть спікерки. Образ середовища виникатиме з різноголосся заявлених тем. Якщо виставка презентує художниць, то Форум — спільноту професіоналок мистецтва. Його мета — облаштувати публічний майданчик для спостереження за мистецтвом в Україні та вийти на сильніші, продуманіші позиції.

Форум МУХі 2021. Дизайнерка: Ніка Кудінова © Щербенко Арт Центр

Всі дискусії стосуються поняття «система мистецтва» — поняття, що визначає взаємодії між некомерційними й комерційними інституціями, та їхніми дієвцями: художницями, кураторками, менеджерками, галеристками, колекціонерками тощо. З цього погляду, фокус-тема порушує проблему: якою має бути суспільна угода щодо сучасного мистецтва? Адже саме середовище здатне створювати цінність мистецтва, що спирається на публічність, демократію, різноманіття та новаторство.

Форум — це критична дискусія про нове мистецтво. Повністю розкрити різні теми покликане обговорення про освіту, етику, інновації тощо. Ключовий принцип програми — презентація різних досвідів і відкритість програми для розширення й залучення регіональних, феміністичних, самоорганізованих практик. У публічних дискусіях індивідуальні досвіди перетворюється на ідеї, які можна інтерпретувати, критикувати й досліджувати. Різні досвіди збагачують публічну дискусію й підтримують сталість середовища завдяки розширенню й оновленню ідей. Але навіть якісні ідеї, що не перебувають у публічній сфері, не здатні проривати бульбашки окремих закритих спільнот. Форум про середовище сучасного мистецтва покликаний стати дискусійною програмою, що охоплює ці питання.

Виставка МУХі 2019, Ярема Малащук та Роман Хімей, Присвячується молоді всього світу II © Щербенко Арт Центр

«Спільнота, середовище, колаборація — ці поняття займають помітне місце в словнику професіоналів мистецтва. Їх можна почути, як в інституціях, так і в неформальному спілкуванні, однаково часто в галереях і музеях. А втім, розмова про те, що ми маємо спільного, які наші теоретичні й практичні позиції — повсякчас актуальна. Форум МУХі 2021 збирає професіоналок мистецтва: художни_ць, куратор_ок, дослідни_ць, менеджерів_ок мистецьких інституцій, що представляють спільноти Києва, Львова, Харкова, Одеси, Дніпра й Полтави для обговорення середовища сучасного мистецтва в Україні. Ми запрошуємо всіх поміркувати над ідеями, що панують у нашому середовищі. Захід відбувається у форматі панельних дискусій і доповідей про покоління, фемінізм, систему мистецтва, кураторство, освіту, правові відносини тощо», — зазначає Дмитро Чепурний, куратор публічної програми МУХі 2021

Джерело: Vogue.ua

У столиці проходить форум, присвячений сучасному мистецтву

З 12 по 14 листопада у Центрі сучасного мистецтва М17 відбудеться Форум «МУХі 2021», на якому обговорять середовище сучасного мистецтва в Україні.

Cпільнота, середовище, колаборація — ці поняття займають помітне місце у словнику професіоналів мистецтва в Україні. Їх можна почути, як у інституціях, так й у неформальному спілкуванні, однаково часто у некомерційному й комерційному секторах мистецтва. Тим не менше, дискусія про те, що ми маємо спільного, які наші теоретичні й практичні позиції — повсякчас актуальна.

Форум МУХі 2021 збирає професіонал_ок мистецтва: художни_ць, куратор_ок, дослідни_ць, менеджер_ок мистецьких інституцій, що представляють спільноти Києва, Львова, Харкова, Одеси, Дніпра й Полтави.

Захід відбувається у форматі панельних дискусій та доповідей про покоління, фемінізм, систему мистецтва, кураторство, освіту, правові відносини, інституції й презентації нової книжки про історію конкурсу «МУХі 2009-2021».

Програма форуму

12 листопада, п’ятниця

  • 16:00 Панельна дискусія «Роль приватних і державних премій для молодих художників та художниць у формуванні сталого середовища»
    Юлія Федів, Марина Щербенко, Ксенія Малих
    Модераторка: Анастасія Платонова
  • 17:30 Панельна дискусія «Феміністичні практики в українському мистецтві»
    Катерина Яковленко, Уляна Биченкова, Юлія Назаренко
    Модераторка: Ганна Циба
  • 19:00 Панельна дискусія «Покоління в українському мистецтві»
    Пьотр Армяновський, Валерій Сахарук, Антон Усанов, Ольга Балашова
    Модераторка: Анастасія Платонова

13 листопада, субота

  • 14:00 Презентація книги «МУХі 2009–2021»
    Марина Щербенко, Мілена Хомченко, Євгенія Буцикіна, Ніка Кудінова, Дана Павличко
  • 15:00 Панельна дискусія «Перша виставка для художни_ці»
    Павло Ковач, Олександра Кадзевич, Анастасія Хлестова
    Модераторка: Ліна Романуха
  • 16:30 Панельна дискусія «Молод_а українськ_а куратор_ка»
    Наталія Маценко, Максим Горбацький, Катерина Русецька, Євгенія Гавриленко
    Модератор: Дмитро Чепурний
  • 18:00 Панельна дискусія «Система мистецтва: як це працює?»
    Марина Щербенко, Олександр Соловйов, Юлія Ваганова, Наталія Шпитковська
    Модераторка: Юлія Гнат

14 листопада, неділя

  • 15:00 Ключова доповідь «Коли відносини стають договором: право у сфері мистецтва»
    Аліна Подоляк, AEQUO
  • 16:30 Панельна дискусія «Нове в українському мистецтві»
    Ксенія Малих, Анастасія Калита, Ася Баздирєва
    Модераторка: Леся Кульчицька
  • 18:00 Панельна дискусія «Мистецька освіта: де й чого вчитися?»
    Алевтина Кахідзе, Андрій Лінік, Анна Калугер
    Модераторка: Катерина Бадянова

Коли: 12-14 листопада
Де: Центр сучасного мистецтва М17, вул. Антоновича, 102-104
Вхід вільний за реєстрацією

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»

Джерело: vechirniy.kyiv

AEQUO – ПОСТІЙНИЙ ЮРИДИЧНИЙ ПАРТНЕР КОНКУРСУ МУХІ-2021

Aequo системно підтримує проєкт МУХі, спрямований на послідовну і тривалу роботу з підтримки українських художниць і художників на етапі їх становлення. Він покликаний розкривати потенціал українських митців та сприяти розвитку екосистеми, де панують свобода самовираження та сміливість.

«Мистецтво здатне формувати майбутнє, сприяє розвитку нестандартного мислення та інновацій. Для нас як для соціально відповідального бізнесу важливо підтримувати конкурс МУХі, адже він відкриває нові імена в українському мистецтві та сприяє зміцненню іміджу сучасної України. Ми також раді можливості долучитися до освітньої програми та допомогти молодим митцям розібратися з юридичними аспектами бізнесу у сфері мистецтва», — коментує Анна Бабич, партнерка Aequo.

Нaзвa МУХі є абревіатурою від «Молоді Українські Художники/ці і». Перша виставка МУХі булa презентовaнa в 2009 році в Боттега Галереї. У 2021 році проєкт реaлізовaно увосьме.

Шорт-ліст 10 художників – номінантів премії МУХі-2021 був відібраний із 357 заявок міжнародним складом експертної комісії, що спеціалізується в галузі сучасного мистецтва.

Імена фіналістів МУХі-2021:

  • Настя Діденко (Київ)
  • Юлія Захарова (Київ)
  • Олександра Кадзевич (Одеса)
  • Олена Ковач (Луцьк/Краків)
  • Ольга Кузюра (Мостиська/Львів)
  • Зоя Лактіонова (Маріуполь/Київ)
  • Анна Мананкіна (Харків)
  • Павла Нікітіна (Київ/Брно)
  • Олександр Сіроус (Харків/Київ)
  • Марія Стоянова (Київ)

Роботи фіналістів конкурсу будуть презентовані на виставці з 11 листопада до 5 грудня у просторі виставкового партнера проєкту — Центру сучасного мистецтва М17.

Виставка фіналістів конкурсу МУХі-2021 буде доповнена освітньою програмою — триденним форумом із фокус-темою “Середовище”. Захід стане платформою для обміну знаннями, ідеями та досвідом, а також простором для дискусії про молоде сучасне українське мистецтво. Програма включатиме панельні обговорення на теми нових мистецьких тенденцій, кураторства, освіти, поколінь, фемінізму тощо. В рамках форуму з ключовою доповіддю «Коли відносини стають договором: право у сфері мистецтва» виступить Аліна Подоляк, адвокат, старша юристка Aequo.

Загальний призовий фонд конкурсу МУХі-2021 – 70 000 грн. Переможець отримає грошову премію – 40 000 грн та можливість реалізувати власний проєкт у галерейному просторі (або під егідою) Щербенко Арт Центру у 2022 році. Також міжнародна експертна комісія обере двох призерів, які отримають грошові премії у розмірі 15 000 грн та інституційну підтримку в реалізації власного виставкового проєкту.

Про фірму

AEQUO — одна з провідних українських юридичних фірм, яка працює з лідерами економіки в трансакційних проєктах і вирішенні спорів.

Серед клієнтів компанії —  провідні українські та міжнародні компанії та організації, зокрема Bunge, Corteva, Darnitsa, DuPont, EBRD, EFSE, European Business Association, European Commission, Facebook, GlaxoSmithKline, Google, IFC, Inditex, Instagram, Kernel, Novo Nordisk, OLX, Philip Morris, Posco International, ProCredit Bank, Raiffeisen Bank, Schenker, Samsung, Sandvik, UniCredit, Vodafone Ukraine.

AEQUO названо IFLR Europe Awards 2018 найінноваційнішою юридичною фірмою року в Україні, The Lawyer European Awards 2017 —  юридичною фірмою року в Україні, Росії і СНД та однією з найбільш інноваційних юридичних фірм в Європі згідно з FT Innovative Lawyers 2015–2020.

Джерело: pravo.ua

ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ ФІНАЛІСТОК ТА ФІНАЛІСТА КОНКУРСУ МУХІ 2021

МУХі 2021
Організатор: Щербенко Арт Центр.
Проєкт МУХі 2021 – восьма виставка фіналістів та фіналісток конкурсу для молодих українських художників та художниць з різних куточків України та світу.

Відкриття експозиції відбудеться 11 листопада у просторі виставкового партнера проєкту — Центру сучасного мистецтва М17.

Учасниці та учасник: Настя Діденко (Київ), Юлія Захарова (Київ), Олександра Кадзевич (Одеса), Олена Ковач (Луцьк /Краків), Ольга Кузюра (Мостиська / Львів), Зоя Лактіонова (Маріуполь / Київ), Анна Мананкіна (Харків), Павла Нікітіна (Київ / Брно), Олександр Сіроус (Харків / Київ), Марія Стоянова (Київ).

Виставка фіналісток та фіналіста буде доповнена паралельною освітньою програмою – триденним форумом з фокус темою: середовище. Форум постане середовищем обміну знаннями, ідеями та досвідом, а також простором дискусії про молоде сучасне українське мистецтво. Програма буде складатися з панельних обговорень на теми нових мистецьких тенденцій, кураторства, освіти, поколінь, фемінізму тощо.

Крім реалізації виставки, цього року Щербенко Арт Центр також презентує книгу МУХі 2009-2021, що покликана висвітлити 12-річну історію конкурсу, а разом з тим спробувати зафіксувати зміни та тенденції у молодому мистецтві відповідного проміжку часу за допомогою опіній попередніх експертів та експерток конкурсу, а також незалежних кураторок. Презентація книги стане окремою подією форуму й буде доповнена доповідями незалежних авторів та авторок книги.

МУХі – це поліфункціональний проєкт, спрямований на послідовну і тривалу роботу з підтримки українських художниць і художників на етапі їх становлення. Нaзвa МУХі є абревіатурою від «Молоді Українські Художники/ці і». Перша виставка МУХі булa презентовaнa в 2009 році в Боттега Галереї. У 2021 році проєкт реaлізовaно увосьме.

В основі проєкту – конкурс, що проводиться зa тaкими прaвилaми: участь беруть молоді українські художники віком від 21 року; учaсником може бути тільки громaдянин aбо громaдянкa Укрaїни; фіналістів і переможців конкурсу обирaє (з 2015 року — міжнaроднa) комісія експертів, до складу якої входять курaтори, директори музеїв, aрт-центрів, галерей, мистецтвознaвці тa художники; художник може потрапити до склaду фінaлістів МУХі лише один рaз.

Загальний призовий фонд конкурсу МУХі 2021 – 70 000 грн. Переможець отримає грошову премію – 40 000 грн. та можливість реалізувати власний проєкт у галерейному просторі (або під егідою) Щербенко Арт Центру у 2022 році. Також міжнародна експертна комісія обере двох призерів, які отримають грошові премії у розмірі 15 000 грн. та інституційну підтримку в реалізації власного виставкового проєкту.

До міжнародної команди експертів МУХі 2021 увійшли:

● куратор, співзасновник аукціонного дому «Корнерс» Дмитро Голець;
● історикиня мистецтва та директорка лондонської галереї Hales Олександра Гоменюк;
● мистецтвознавець та куратор мистецької програми Британської Ради в Україні Ілля
Заболотний;
● директор Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі в Осло Гуннар Кваран;
● культурна журналістка, арт-критикиня, культурна менеджерка Анастасія Платонова;
● куратор візуальних проєктів, колекціонер творів сучасних українських та закордонних
митців Олег Соснов;
● директор Австрійського культурного форуму в Києві Ульф Хаусбрандт;
● художниця, кураторка та тьюторка вечірньої та дворічної програм Contemporary Art у
КАМА Леся Хоменко;
● директорка Центру сучасного мистецтва M17 Наталія Шпитковська;
● мистецтвознавиця, завідувачка сектором сучасного мистецтва Національного художнього музею України, кураторка Дарина Якимова.

Команда проєкту МУХі 2021: Марина Щербенко, Мілена Хомченко, Святослав Михайлов, Євгенія Буцикіна, Аліна Кошуба, Дар’я Бахарєва.

Куратор форуму: Дмитро Чепурний.

Дизайн: Ніка Кудінова та Олексій Романенко.

Переклад та редагування: Юлія Мороз, Юлія Пилипей, Клеменс Пул.

Проєкт можна побачити з 11 листопада до 5 грудня 2021 року.

Адреса: вул. Антоновича, 102-104, Київ.

Джерело: inart 

Огляд виставки фіналістів конкурсу МУХі 2021

З 11 листопада по 05 грудня у просторі виставкового Центру сучасного мистецтва М17 триватиме виставка фіналістів конкурсу МУХі 2021.

МУХі – це поліфункціональний проєкт, спрямований на послідовну і тривалу роботу з підтримки українських художниць і художників на етапі їх становлення. Нaзвa МУХі є абревіатурою від «Молоді Українські Художники/ці і».

Цього року фіналістками і фіналістом стали: Настя Діденко (Київ), Юлія Захарова (Київ), Олександра Кадзевич (Одеса), Олена Ковач (Луцьк / Краків), Ольга Кузюра (Мостиська / Львів), Зоя Лактіонова (Маріуполь / Київ), Анна Мананкіна (Харків), Павла Нікітіна (Київ / Брно), Олександр Сіроус (Харків / Київ), Марія Стоянова (Київ).

Стаття-огляд представляє  синтез оригінального опису, інтерпретації та осмислення ідей, які лягли в основу окремих робіт учасниць та учасника.

Настя Діденко у проєкті «Погана прикмета» зосереджується на дослідженні особливостей функціонування прикмет в умовах сучасності. Сукупність відомостей про світ слугує для людини орієнтиром, опора на який забезпечує можливість діяти. Пізнавальна функція прикмети тісно пов’язана з прогностичною, яка, в свою чергу, покликана насамперед заповнити пустоти в картині світу. Художницю цікавить бажання людини контролювати події та в цьому контексті – яким чином довільно встановлений каузальний зв’язок між двома ситуаціями фіксується у вигляді культурного знаку та відтворюється у якості керівництва до дії.

Художниця проілюструвала відомі в традиції прикмети та упередження, які, будучи гіпертрофованими та грубо вписаними в нетиповий для їхнього відтворення дискурс, втратили свою першопочаткову структуру. Прикмети постали в адаптованому до змін, викликаних певною кількістю конкретних обставин, вигляді. Поштовхом до чергового виробництва «народної мудрості» стали саме ці зміни, що перервало замкнуте коло їхнього автоматичного відтворення і додатково виступило терапевтичною функцією для художниці.

Настя Діденко, «Погана прикмета», фотографія, друк на фотопапері, 30 х 40 см, 2021. Надано художницею

Олександр Сіроус в роботі «Точка біфуркації» міркує про суспільство та комунікацію в умовах нестабільності і напруги щодо шляху, яким відбуватиметься його подальший розвиток.

За аналогією з усіма реальними процесами, сценарій роботи розгортається за принципом незворотності – хронологію подій неможливо інвертувати і вдруге дістатися вихідного положення.

Система художника не є ізольованою, вона миттєво трансформується у відповідь на отримання інформації у вигляді послідовності сигналів: персонажі та фрагменти їхнього оточення виникають як реакція на звуки у виставковому приміщенні. Далі вона самоорганізовується і продовжує функціонувати незалежно від зовнішнього впливу за рахунок внутрішніх ресурсів: специфіку зовнішнього вигляду персонажів визначають «кадри», на площині яких вони з’являються; персонажі примусовим чином спілкуються, провокуючи невпинний динамічний розвиток (в контексті заповнення простору новими акторами), який виливається у точку критичної нестабільності  –  максимальній кількості накопичених відносно початкового стану змін. Розпізнавання цієї точки дає можливість сказати про готовність системи до переходу у новий якісний стан –  нову реальність.

Олександр Сіроус, «Точка біфуркації», мультимедійна інсталяція: генеративна анімація, відеопроєкція, звуковий перформанс, нейромережа, 2020. Надано художником

Анна Мананкіна в інсталяції «Слон у кімнаті» звертає увагу на зв’язок ментального, соціального та екологічного аспектів життя, який виступає альтернативою опозиції «соціальне-біологічне» та підводить до усвідомлення необхідності взаємодії всіх компонентів.

Еволюція біосфери, як і розвиток людського суспільства, координується економічними законами та вступає в конфронтацію з логікою коеволюційного розвитку суспільства та природи. Зважаючи на чергові кризи біосфери, суспільство вимушено реагує заглибленням в кризу ментального. «Звична картина світу розвалилася так само, як розкладаються об’єкти та істоти в біосфері» (слова художниці).

Художниця помічає, що негативні зміни часом важко помітити, оскільки реальність насамперед структурується та регулюєтся символічними фікціями. Фантазія стає сполучним елементом, який тримає купи розрізнені фрагменти реальності, і перешкоджає їхньому розпаду. Намагання позбутися фантазій парадоксально позбавляє людину почуття реальності, натомість занурюючи її у психоз. Реальність без фантазії виявляється незбагненною для людської свідомості – щоразу людина намагається наблизитись до неї, як стикається з неможливістю існування в позбавленому позитивних інтерпретацій світі.

Протистояння середовищу лягає в основу індивідуації. Людина залучається до процесу дієвого обміну з середовищем, у якому знаходится. Функція середовища найчастіше описується в зредукованому до породження ситуацій вигляді: воно надає людині можливості, а він щодо них активно приймає рішення. Індивіду приписують повноваження створювати ситуації самостійно, стимулювати або перешкоджувати виникненню тих, умови виникнення яких не були ним безпосередньо продумані та спрогнозовані. Зрештою, індивід будь-яким обраним з безлічі різноманітних шляхів, приходить до прикордонних станів, серед яких смерть.

Пандемія спровокувала передчасне зіткнення людства з явищем смерті, стала розривом у фікційному світобаченні окремих індивідів, інтерналізувала загальний стан біосфери у психіку людини та оприявнила таким чином неспроможність надалі триматися експліцитної позиції відносно біологічного світу та керуватися принципом антропоцентризму.

Анна Мананкіна, «Слон у кімнаті», інсталяція, тканина, метал, синтепон, відеопроєкція, звук, 70 х х 170 х 50 см, 2020. Надано художницею

Павла Нікітіна  створила для конкурсу фізичну модель, через яку досліджує явище когнітивного спотворення. Утворилась перехресна симетрія: без почуттів, які викликала референсна сцена з дитинства, модель не була б валідною; а сцена без моделі мала б зависокий рівень абстракції (враховуючи локалізацію її існування у пам’яті художниці).

Художниця не обмежується умоглядними вказівками на параметри певних об’єктів, які викликають взаємовиключні думки і почуття, і вносить у модель зміни, завдяки яким з’являється можливість встановити чітку відповідність між конкретними параметрами і тим, що їм відповідає у дійсності. Так з’являються адекватні орієнтації для майбутніх дій та умовиводів.

Створення роботи супроводжувалося виявленням точок опори для конструювання математичних важелів – завдяки підрахункам мисткиня встановлює, який елемент моделі є найменш зредукованим і відповідно – найбільш наближеним до реальності, і пропорційно ньому створює модель себе, яка символічно виходить за межі створеної умовної моделі у реальний світ.

Павла Нікітіна, «Найменш зменшено», 3D друк на гіпсовій основі, метал, фанера, 40 х 35 х 23 см, 2019. Надано художницею

Марія Стоянова  представляє короткометражний фільм, стиль якого визначається на межі документалістики та експерименту. Структуру фільму художниця вибудовує за логікою характеру поширення вітрових хвиль. Фільм містить два основних рівні: «глибинний» (який композиційно відповідає запозиченим кадрам з освітнього фільму британської енциклопедії) та близький, утворений конкретними та інтимними кадрами з особистого життя.

Інтимні кадри з життя дідуся художниці  «піднімають массу води». Щільність (інтенсивність переживання) цих матеріалів відчувається набагато більшою у своїй гостроті, безпосередності та конкретності аніж щільність  «повітря» – фонових подій, роль яких віднесена пандемії. Реакція води на вплив повітря відбувається трохи опісля – через деяку відстань та час за умови постійного впливу; фільм з’являється напередодні другої хвилі пандемії. Висота хвилі відносно середньостатистичної поверхні води є помітно вищою, аніж її глибина – так римуються, відповідно, ефекти залученості та відстороненості. Основною рушійною силою, задіяною в цьому процесі, є тиск. Хвиля видушується з моря тим вище, що меншим є спротив повітряного потоку. Зміни, які трансформували сферу особистого життя у відповідь на масштабні пертурбації, захоплюють увагу, лише коли останні увійдуть в регістр буденного.
Хвилі є сконцентрованою енергією вітру, вони надовго зберігають свій потенціал, тому продовжують розповсюджуватись ще довго після припинення впливу подразника. Окремі випадки пристосування людей до реалій пандемії є дечим на кшталт пропаленого сліду, який залишив пропущений через збільшуване скло промінь.

Марія Стоянова, «Друга хвиля», експериментальний фільм, 5’28’’, 2020. Надано художницею

Юлія Захарова у відео «Крокодил»  обрала неочевидний спосіб дослідження Бортницької станції аерації – через звернення до рибалок, які регулярно відвідують стічний канал БСА. Художній жест полягає саме у виявленні тих крихт, які ніколи не утворять повноцінного екологічного знання, однак є з ним дотичними.

Деякі буденні прозріння або, навпаки, різкі випади є небезпідставними. Їх спонукає дещо, що автоматично залучається до співвідношення зі знанням. Знання умовно пересічної людини відзначаються неповнотою, спотвореністю у деяких змістотворчих місцях; шлях їхнього розгортання пролягає пунктиром, є грубим у логіці побудви і дратівливим для прибічників наукового стилю мислення.

Однак, враховуючи перераховані особливості, вищеописані уявлення про світ в деяких місцях накладаються на схему, описану численними науковими дослідженнями та експериментами. Пересічна людина завжди щось вгадує. Її бачення ситуації співвідноситься з баченням науковця, схоже,  як знання повитухи зі знанням лікаря. Рибалки не відкривають екологію як область знання, однак при цьому вони мають справу з матеріями, на яких вона базується.

Приховані від наукових дослідників аспекти, особливо якщо перші не організовують щось подібне до безпосередніх експедицій, можуть безперешкодно відкриватися рибалкам. Якщо науковці можуть вважати, що в стічних водах, грубо кажучи, тільки мул, то рибалки добре знають про існування крокодила і взаємодіють з ним так буденно вправно, що виявлення існування істоти додатково утруднюється. Рибалка, якщо і не є власником екологічного знання, проте знаходиться на рівні, на якому це знання відкривається самостійно.
Художниця  узгоджує свій жест з уявленням простих людей, відзначених, можливо, народними забобонами, віруваннями, міфологією; замість того, щоб співвідносити його з масивом напрацювань суб’єктів науки (в даному випадку екологів). Художниця надає цим уявленням відповідну форму, якої вони не мають і придбати без неї не можуть. Таким чином вона не полишає територію повноважень мистецтва і саме на фундаменті міфічних уявлень вибудовує свою роботу.

Юлія Захарова, «Крокодил», відео, 24’14’’, 2021. Надано художницею

Олександра Кадзевич через інсталяцію «Пленер – недоступний» досліджує можливості фізичного матеріального досвіду у рамках мистецтва. Вона уникає перенасичення своїх робіт засобами переносу інформації різноманітних видів.

Художниця прагне затримати момент безпосереднього сприйняття глядача. Специфіка обраного медіа полягає насамперед в необхідності присутності глядача-учасника – людини як такої. Оптичний простір поступово збагачувався артефактами, котрі комплексно задіювали різні перцептивні можливості людини. Утворилися тактильні референти: глибина, контур, викривлення форм, які стають фігурами. В пропозиції здійснити особливий комунікаційний акт міститься умова осягнути такий щабель зорової реальності, який зору вже не належить. Зір розчиняється в безформенному просторі та в безперервному русі і, врешті, набуває функції пальпації. Око вибудовує образ предметів через сканування тактильних властивостей матерії та розміщення її у системі координат.

Робота є першою реплікою у діалозі з глядачем; відповіддю мають стати тактильні плями, скомпоновані мозком за аналогією з візуальним образом, скомпонованого з безлічі стимуляцій на сітківці ока. Художниця оминає суб’єкт-об’єктну позицію по відношенню до предмету, поділеному на знак та значення (інсталяція не є осередком сенсу, продуктом тлумачення, метафоричним образом) на користь естетичному переживанню обумовленому сугубо фізичним сприйняттям об’єкта. Такий об’єкт знаходиться поза межами повсякденності, витвір мистецтва виникає незалежно від глядача і тому надмірно діє на нього. Інтенсивність такої діїї нічим не зобов’язана змісту (а «блокуванню» тіла).

Олександра Кадзевич, «Пленер – недоступний», 2019 – нині. Надано художницею

Олена Ковач представляє документації перформансів, які займають місце проміжної ланки між втратою та оновленням.
В перформансі «Портрет на тлі Чорного моря, за його відсутності» художниця шукає варіанти повернення відчуття присутності рідного південного узбережжя. На протилежному полюсі (Балтійське узбережжя) парадоксально море стає дечим, чого йому саме не вистачає. Реалізація бажання рідного моря тому співпадає із його самоскасуванням: у відчутті мисткині («чуже») море для свого буття повинно заперечувати себе своєю протилежністю («рідним» морем).
Художниця перевизначає територію, на якій знаходиться, через символічне виключення образів різних людей з образу території, на якій вони вже не знаходяться. Виключене стає «взятим назовні».

Олена Ковач, «Портрет на тлі Чорного моря, за його відсутності», фотоперформанс, диптих, 2020. Надано художницею

Ольга Кузюра в інсталяції «Моя гра» концентрується на дослідженні кризового становища сучасного людини. Вимога трансформації буття людини заради отримання доступу до істини втратила свій сенс і поступилася місцем уявленню про нього як процес не залежний від вольових зусиль.

В момент зміщення фокусу теоретичного погляду з парадигм, які зазіхають на ґрунтовність, необхідність та принцип основи, кожна окрема людина тепер – випадковий збіг обставин.Те, що вважалося за основу або глибокий сенс, викривається у якості продукту раціоналізації, виготовленому за правилами конкретної епохи. Робота над собою видозмінюється до написання історії суб’єктивності через дослідження панівних культурних установок епохи та трансформації відношення до себе ж. Людина не є гарантом можливості досвіду, а досвід як раціоналізація безкінечного процесу окреслюється межами людини, що змушує її переживати свої межі як чужі, не пов’язані з її уявленнями про себе. Вона постійно  відчуває безнадійну зредукованість відносно своїх очікувань.

Сучасник здогадується, що навіть свої почуття не  може вважати особистою здатністю. Наступним логічним кроком є умовивід щодо реалізації почуття за рахунок суб’єкта: там, де почуття виникло, суб’єкта вже немає.

Неможливо сказати про досвід, мораль, істину та будь-які констант;, натомість можна нескінченно відшуковувати різноманітні стилі існування, “грати” за термінологією художниці. Осмислення результатів такої безупинної гри, на яку погоджується кожен на свій страх та ризик, стало концептуальною основою роботи мисткині.

Ольга Кузюра, «Моя гра», інсталяція, чортополох, 1,4 х 4 х 1 м, 2019. Надано художницею.

Зоя Лактіонова через документальний фільм «Територія пустих вікон» висвітлює життя населення сірих зон.

В умовах зависання у просторі між традиційними концепціями війни та миру життя минає у супроводі насильства, яке постійно набуває нестандартних форм.
Друга Світова стала причиною переїзду Зоїної сім’ї в Маріуполь, і дотепер сім’я знаходиться в театрі альтернативної війни, на межі між війною та злочинністю, порядком та анархією. Застосовувані засоби не відповідають уявленням про традиційну модель військових конфліктів: сукупність відносно незначних стратегічних дій формує складну та суперечливу обстановку, яка розповсюджує свій вплив глобально на контрстратегію суперника і локально – на рішення кожної окремої людини щодо власної майбутньої долі. Неоднозначність подій паралізує реальні дії, роблячи будь-який із варіантів однаково ризикованим і пов’язаним з неминучими втратами.

Бекстейдж з фільму Зої Лактіонової «Територія пустих вікон» 2020. Надано художницею.

Текст: Аліна Кошуба

Джерело: artslooker