Shcherbenko Art Centre

Важлива складова платформи – започаткований у 2009 році конкурс МУХі (Молоді українські художники). Проект  просуває нові імена серед молодих українських художників та допомагає їм інтегруватися у вітчизняне та світове мистецьке середовище. 

Арт-консультант, колекціонер і галерист Марина Щербенко розповіла в інтерв’ю Mindпро те, на кого орієнтований конкурс МУХі, чи може існувати художник без галериста, чи повинен у нього бути свій менеджер і в чому, на її думку, суть сучасного мистецтва.

– Для тих, хто вперше чує про конкурс МУХі, – про що він, у чому його цінність та ідея?

– Ми (команда «Щербенко Арт Центру» і наші партнери) працюємо над формуванням і реалізацією цього проекту з 2009 року, тоді ми провели першу виставку і придумали назву, мету, місію. У 2010 році вперше відбувся конкурс. У процесі роботи сталася низка змін, ми поліпшили і модернізували цей проект.

Конкурс орієнтований на художників, які тільки починають свою роботу у сфері сучасного мистецтва, знаходяться в пошуку, але при цьому вони вже намацали свою нішу, стиль і почерк.

Серед заявок, що надходять до нас щороку, міжнародна експертна комісія вибирає ті, які відносно унікальні. Наші експерти – впливові діячі в професійному середовищі contemporary art, а саме куратори, представники українських і зарубіжних музеїв, арт-центрів, галерей, мистецтвознавці.

Цього року тема паралельної програми МУХi 2019 – «Випробування кордонів». Ми фокусуємося на процесі становлення художника/художниці в умовах сучасних соціальних і професійних реалій. Завдання проекту в цілому – зрозуміти, яке місце сьогодні художник посідає в сучасному світі мистецтва, які завдання в першу чергу ставить, які запити формує перед інституцією, галереєю, перед арт-центром, куратором, і як ці взаємозв’язки впливають на його творчий розвиток, на формування бренду і CV художника.

Також важливою подією в межах проекту стала поява нової спеціальної премії імені Стаса Волязловського, затвердженої за підтримки Українського клубу колекціонерів сучасного мистецтва та Фонду «Колекція Гриньових».

– Коли конкурс завершується, «Щербенко Арт Центр» продовжує підтримувати художників з шорт-листа і переможців, співпрацювати з ними?

– Для нас принципово важливо продовжувати роботу з тими художниками, хто дійсно зацікавлений в цьому. Виразним у цьому контексті постає той факт, що цього року до складу експертної комісії увійшли фіналісти попередніх МУХі. Я запропонувала цю роль Марії Куликовській і Apl 315, фіналістам МУХi 2010 і 2011 років відповідно. Тішить, що вони взяли на себе таку відповідальність і увійшли до складу експертів. Мені було важливо, щоб вони мали досвід не тільки локальної роботи, а й міжнародних проектів. Обидва ці художники творчо активні, унікальні, неординарні і є професіоналами, незважаючи на свою молодість.

Говорячи про нашу роботу з художниками після того, як вони проходять у шорт-лист, у фінал, – все тільки починається. За конкурсними правилами переможці реалізують на наступний рік персональні проекти в ЩАЦ або за нашої підтримки. Але і ті фіналісти, які не отримали премії, часто залишаються з нами, і ми працюємо протягом багатьох років – підтримуємо їх, допомагаємо розвиватися й інтегрувати їхнє мистецтво на українському ринку, звучати і працювати у світовому контексті.

– Який портрет успішного художника?

– Якщо ми говоримо про сучасного художника, слід зазначити, що в цьому контексті поняття «сучасність» передбачає роботу в межах певної системи цінностей, сформованої на витоках модерну. Це також означає, що не кожен, хто живе і працює в наш час, створює contemporary art.

– Чи повинен бути у художника свій менеджер, агент?

– Дам неоднозначну відповідь, оскільки з плином часу змінюються умови і правила взаємодії. Якщо ще 10 років тому було зрозуміло, хто яке місце посідає в професійному середовищі – художник створює, а галерист, дилер, куратор займається просуванням його творчості, то сьогодні ми бачимо, що ці функції взаємозамінні.

Останнім часом цікаво спостерігати за формуванням таких ініціатив, як, наприклад, галерея «Квартира 14», заснована Михайлом Алексєєнком, молодим українським художником, який, до речі, на минулому конкурсі МУХі 2017 отримав головну премію. Він створив галерею в кімнаті двокімнатної квартири в спальному районі Києва – на Троєщині. Тут він живе і працює.

Квартира дісталася йому у спадок від бабусі. Онук зберіг все наповнення кімнати старенької, для якої придбане майно було таким цінним, статусним за радянських часів: килими на стінах, кришталевий посуд в серванті тощо. Тепер всі проекти запрошених Михайлом художників працюють в діалозі не лише з бабусиним простором, а й автоматично – з пострадянською спадщиною і контекстом. Тут збирається прогресивна, креативна арт-тусовка, яка формує сьогодні цікавий і критично налаштований по відношенню до ринку зріз.

Або ж «Відкрита група» – група художників, яка представила Україну в 2019-му на Венеціанській бієнале. У бієнальному проекті вони виступили кураторами, що зібрали заявки українських художників, які бажають взяти участь у цьому проекті і бути присутніми в списку, який нібито повинен був бути на борту літака «Мрія» і пролетіти над венеціанськими садами Джардіні, відкинувши тінь на них… Чудовий приклад зміщення ролей «куратор – художник», «художник – куратор».

Це переконливі приклади того, як старі правила і стереотипи руйнуються, і тут є як перспективні можливості, так і очевидні недоліки. У будь-якому випадку такі ініціативи створюють критичну базу для того, аби ми, роблячи висновки і аналізуючи подібні процеси, створювали здорову і прогресивнішу професійну арт-спільноту.

– Зазвичай мистецтво розуміють як творчу практику, і це активно підтримується ринком. Продаються живопис, акварелі, монотипії, скульптури, кераміка, гобелени та інше… Естетична складова в цьому випадку домінує. За часів авангарду початку ХХ століття абстрактне мистецтво, що виникло тоді, за всієї своєї революційності і безпредметності, зберегло традицію «зробленості» і претензію смакових орієнтирів, заснованих на естетичних переживаннях. І лише ready-made Марселя Дюшана дійсно все змінили, традиційні критерії мистецтва перестали працювати.

Суть сучасного мистецтва також в тому, що ми працюємо з викликами нерозуміння і неприйняття. І те, як широка аудиторія реагує, включається або, навпаки, заперечує – теж певний виклик для нашого середовища. Процеси – нестабільні, критерії – розмиті. Дивно, але і в цьому цінність contemporary art як частини культурного шару. Художник/художниця не може працювати без глядача, споживача смислів, які він/вона виробляє…

– Фіксує час або все ж може винайти щось нове, коли, здавалося б, все, що можна, вже винайдено?

– Випробовує кордони (як і визначено в темі конкурсу МУХі 2019). Наприклад, саме визначення художника як людини, яка творить щось фізичне – пише картину, наприклад, або створює пластичну структуру – вже мінімально відноситься до сучасного мистецтва. Зокрема, виставкова діяльність – це найменше, що може відбуватися в нашому робочому процесі.

Сьогодні саме поняття художника набагато ширше, і сучасний художник – це не живописець, а мистецтво – це не живопис. Він може використовувати живопис як техніку, як засіб для досягнення поставленого перед собою завдання.

– А в чому його завдання, як вважаєте?

– Бути тут і зараз. Бути соціально активним. Бути професіоналом. Потрібно розуміти, що художник – це професія.

Сьогодні проблемою залишається те, що в Україні недостатньо інституцій, які могли б дати можливість молодим людям отримати якісну освіту саме в напрямку contemporary art.

У Національній академії образотворчого мистецтва відбуваються позитивні зміни завдяки, серед іншого, студентам та їхнім ініціативам, але цього дуже мало для повноцінних змін. Є альтернативні якісні освітні проекти, наприклад KAMA (Київська Академія Медіа Мистецтва), і вони дуже змінюють картину, але в першу чергу – важлива самоосвіта.

Молоді українські художники також часто їздять за кордон вчитися в профільних коледжах. Багато хто відвідує міжнародні резиденції, де є прекрасна можливість отримати досвід і контакти, а не тільки знання.

Наприклад, партнером МУХi 2017 виступила галерея Futura в Празі, у якої є своя резиденція. Художниця Марія Прошковська відвідала цю резиденцію, де практично місяць працювала і потім презентувала свій проект. У роботі в резиденціях великий плюс – це взаємодія різних культур. Художники, які приїжджають туди зі своїми знаннями, менталітетом, баченням мистецтва і світу, потрапляють в абсолютно нове середовище.

– Картини яких художників можна побачити у вас вдома?

– Можна перераховувати дуже довго! Я не люблю зберігати роботи за закритими дверима, для мене дуже важливо бачити мистецтво щодня, на своїх власних стінах. Це особливий досвід звернення до мистецтва, дуже відмінний від відвідування галереї чи музею.

Це акварелі Марії Куликовської та Влади Ралко, фотографії kinder album і Володі Сая, скульптури Назара Білика, Миколи Кривенка, Марії Куликовської, Володі Сая і Жанни Кадирової, роботи Руслана Тремби, Олександри Жумайлова-Дмитрівській, Тіберія Сільваші, Олександра Животкова, Володимира Буднікова, Валерії Трубіної, Мирослава Вайди, інсталяції Павла Ковача (молодшого), Марії Прошковської та Марини Талютто, відео-арт Данила Галкіна.

– Яких світових і українських художників соромно не знати?

– Багатьох українських художників з цього списку я назвала в попередній відповіді. Звичайно, це список з експозиції Національного художнього музею України: просто сходіть туди і матимете готовий список маст-ноу. Останніми роками і НХМУ, і «Мистецький Арсенал» створювали і продовжують створювати виставки, присвячені поколінням українських художників (бойчукісти, шістдесятники, харківські авангардисти, медіа-художники 90-х…) і окремим особистостям (ось, наприклад, скоро в «Арсеналі» буде виставка Олега Голосія). Завдяки саме інституціям ми можемо говорити про українських художників-зірок, художників-віх, яких «соромно не знати».

Якщо говорити про світові імена, то скласти власний топ-список неймовірно складно, але все ж ризикну назвати імена, без яких сучасного мистецтва як такого б не було. Це батько реді-мейду Марсель Дюшан, великі авангардисти Казимир Малевич, Василь Кандинський, Ман Рей, Марк Ротко. З тих, хто став великими у другій половині ХХ століття, хочу виділити Джексона Поллока, Сая Твомблі, Йоко Оно, Ай Вейвея, Луїз Буржуа, Йозефа Бойса, Ансельма Кіфера, Сінді Шерман, Сару Лукас, Фріду Кало, Френсіса Бекона, Марину Абрамович. Кожен і кожна з них або повернули закони мистецтва на 90 градусів, або стали символами, візитними картками своїх рідних країн, або й те, й інше. Я впевнена, що вже незабаром Україна отримає свої «візитні картки», відомі на весь світ.

– Які книги за темою варто прочитати молодим художникам і взагалі тим, хто хоче бути освіченою людиною?

– Українським художникам варто довіритися українським же сучасним видавництвам, які останніми роками випускають книги ключових авторів про історію, теорію і практику сучасного мистецтва. Хочу виділити IST Publishing (його співзасновниця Катерина Носко цього року увійшла до складу експертів МУХі) і «Основи». Але таких видавництв в Україні все більше і більше, що не може не радувати. А також читати інтерв’ю з українськими художниками, кураторами, культуртрегерами на профільних ресурсах (хоча їх так небагато). Починати варто з себе, з близького і рідного, тільки так ви зможете створити фундамент для подальшого вибудовування широкої перспективи. А художник завжди повинен бачити ширше і відчувати глибше, ніж будь-хто.