«Мистецтво заради мистецтва – це позаминуле століття»: розмова Марини Щербенко та Каті Тейлор

4 Березня 2015

Нещодавно в Києві завершився черговий етап конкурсу молодих українських художників МУХi 2015. Після визначення десяти фіналістів засновник конкурсу Марина Щербенко і один з його експертів, арт-менеджер Катерина Тейлор спеціально для Platfor.ma поговорили про те, що художникам не можна давати повторюватися, чому для успішного проекту недостатньо просто взяти резонансну тему і про що взагалі сучасне українське мистецтво.

Марина Щербенко: Як арт-менеджер, активний діяч мистецтв, ти найчастіше працюєш з молодими художниками. Відразу напрошується питання: чому? Адже у співпраці з ними є певні ризики. Основні пов’язані з віком – до 35 років людина як особистість активно формується. Він за цей час може навіть передумати бути художником, зайнятися чимось іншим. А ти вкладаєш свої сили в розвиток, в формування нового імені, в навчання …

Катерина Тейлор: Мабуть, передача знань – це найцікавіше і найцінніше, що може бути. Все, що мені вдалося побачити в світових музеях і на бієнале, почути в розмовах з кураторами, музейниками, галеристами і кращими нині живуть західними художниками – це дорогоцінний досвід. У початківців авторів його немає. Це не означає, що вони краще або гірше за мене. Просто буває так, що те, що художник хоче зробити, вже було, і в його висловлюванні нічого нового немає. І тоді потрібно направити його в якесь інше русло, щоб він зробив щось унікальне.

Є безліч талановитих людей, які не знають, як себе застосувати, або починають діяти так, як діють всі інші. Закінчують художню академію, і замість того, щоб використовувати світовий досвід, намагаються знайти відповіді на вічні питання. Звідси виникають складні концепції, авторські заумні тексти, які неможливо читати. Найчастіше таке мистецтво ніяк не пов’язане з навколишнім світом. Це мистецтво заради мистецтва, позаминуле століття. Не можна просто написати абстракцію, неосвічене ігноруючи той факт, що Джексон Поллок і ще тисяча чоловік вже зробили це понад 60 років тому. Потрібно або зробити Поллоку комплімент і вкласти інші смисли в свій твір, або створити щось зовсім інше, пов’язане з сучасністю.

Історію мистецтва потрібно знати хоча б для того, щоб ніколи не повторювати те, що вже було зроблено. Мені здається, багато українських молодих авторів цього не розуміють. І якщо я бачу щось кричуще, то намагаюся, не нав’язуючи свою думку, підказати, що краще піти не прямо, а направо.

М: Але ти не провокуєш художника до того, щоб він покинув свій світ, а швидше просто передаєш ці знання?

К: Чому ж. Я в тому числі критикую. Кажу, якщо це відверто погано. І, як мені здається, це теж важливо, тому що ми працюємо не просто як посередники, але скоріше як фільтр. Є, скажімо, коло колекціонерів, з якими ти спілкуєшся. І ти ніколи не покажеш їм таке собі мистецтво. Простіше кажучи, з 100% всього, що тобі приносять, ти показуєш 5. Але ці 5 – виняткові речі.

М: Так, і наш проект МУХі – це теж певний інструмент для того, щоб провести відбір на самому початковому етапі, коли художники ще тільки набираються сміливості висловитися, але вже прагнуть отримати визнання і професійного середовища, і звичайного глядача.

 

К: Мені здається, що подібні конкурси показують цікаву динаміку. Кілька років тому ми готували Київський скульптурний проект. Серед іншого в рамках проекту проходив конкурс, на який українці надіслали близько 200 проектів. А потім в 2013 ми влаштували резиденцію для художників KYIVAIR, куди теж надіслали 150 заявок. Чесно скажу, що велика їх частина були дуже слабкими ідеями. Впевнена, ти теж можеш простежити певну динаміку, починаючи з першого конкурсу МУХі 2010 року. Останнім часом виникло конкурентне середовище, що вплинуло на якість творів. У цьому контексті дуже важливі і премія PinchukArtCentre, і МУХi, і інші.

М: Дійсно, я з тобою згодна. Я не буду зараз акцентувати увагу на тому, вище або нижче рівень заявок на конкурс цього року в порівнянні з минулими, швидше мені цікаво, як змінилося якісне наповнення заявок, поданих на конкурс. І я можу відзначити, що в цьому році більше художників, які, незважаючи на свою молодість і те, що це їхні перші кроки, не дивлячись на те, що вони в своїй більшості закінчили традиційну художню академію, використовують сучасний візуальну мову, яка буде зрозуміла в світі, орієнтованому на глобалізацію.

К: Протягом останніх двох років сильно змінили всіх нас. Художники теж стали більш соціально-відповідальними, свідомими.

М: Так, і українське суспільство продовжує змінюватися, люди все більш сприйнятливі і терпимі, готові приймати нове і хочуть вчитися, пізнавати і розуміти сучасне мистецтво. Конкурс МУХi теж змінився з часу його заснування в 2009 році. В цьому році ми сформували нову експертну комісію, де, до речі, я вже не є експертом.

К: Але признайся, що переглянула всі заявки.

М: Звичайно, але як засновник конкурсу, я вирішила не впливати на процес і результат відбору. Я зараз працюю запрошеним експертом в конкурсі Халупецкого в Чехії. Ця країна, незважаючи на те, що теж із соцтабору, зберігши скутість, яку їй дав цей історичний бекграунд, набагато швидше і якісніше розвивається. Заявки чехів зовні – більш сучасні, але там є інша проблема: поверховість. Вони використовують сучасні матеріали і технології при створенні роботи, але тема, обрана художником, часто залишається не розкритою. Немає відчуття емоційного проникнення в роботі, в розкритті задуму, в художньому вислові.

М: Катя, мені було б ще цікаво почути від тебе думку про роботу в рамках конкурсу. Що ти винесла з цього досвіду для себе? Які твої спостереження, виходячи з роботи над заявками, і результат, в який ти вклалася як експерт?

К: Були смішні проекти, погано зроблені, погано написані, відверто безглузді. Але були і відмінні, продумані. Вважаю, в тому числі тому, що в Україну стали привозити більше хороших змістовних, і менш показушних виставок. У якийсь момент стало важливо не просто відкрити фотовиставку, але привезти фотографа, не просто показати кіно, а привезти режисера. Підвищився загальний рівень культури. І такі проекти, як нинішня Київська бієнале, наприклад, дають відмінне уявлення художнику про те, яким може бути сучасне мистецтво.

Було дійсно складно вибрати лише десять проектів. Мені сподобалося значно більше число, і, я сподіваюся, що вони будуть реалізовані так само добре, як були прописані в ідеї. Але що мене вразило – це масова експлуатація теми війни.

М: Ти випередила моє запитання!

К: Зрозуміло, що є якісь ази того, як стати сучасним художником, цим кишить інтернет. Крім того, що кожен художник бажає знати, де сидить фазан, він ще знає, що потрібно схопитися за соціальну тему і використовувати нові медіа. І ось він бере ці два інгредієнти, перемішує – і виходить дуже поганий коктейль. Тому що недостатньо просто взяти актуальну тему. Потрібно в ній розібратися.

З цим, на жаль, нічого не можна зробити, крім як відокремлювати зерна від плевел, що і робиться завдяки конкурсам. За останні роки ти відкрила багато хороших імен. Наприклад, Машу Куліковську, Данила Галкіна, Назара Білика. Але 95% заявок (і в цьому конкурсі в тому числі), як мені здається, створені за принципом «я сам не розумію, що я роблю, але я продовжую, бо це тренд».

М: Як показав мій минулий досвід, чим менше номінантів, тим більше можливості домогтися якості в роботі з ними. В останньому з конкурсів у нас було 27 фіналістів, в особі яких ми отримали нових сильних художників: Терезу Барабаш, Віктора Мельничука, Катерину Єрмолаєва (Михалич), Ольгу Селищевої, учасників Відкритої групи, Павла Ковача, Юрія Білея, Євгенія Самбірського. Хлопці з Відкритої групи за останні два роки помітно зросли, в цьому році представляли Україну на Венеціанській бієнале.

К: А ти даєш їм додаткові можливості, крім виставки? Вони ж не просто з’явилися і почали творити?

М: Так, практично всі, кого ми з тобою вже назвали, – це художники, які згодом зробили ряд персональних проектів в наших інституціях, і ми продовжуємо активно співпрацювати в рамках моїх кураторських, групових проектів. Не у всіх молодих художників персональні виставки виходять відразу, далеко не кожен може сам заповнити виставковий простір арт центру, щоб висловитися і зробити це якісно.

К: … щоб це висловлювання було змістовним.

М: І не тільки змістовним. Як ми вже говорили, важлива подача. Не всі можуть правильно оформити проект в перший раз без підтримки. Тому намагаються спочатку реалізовувати свій потенціал в групових проектах, а потім приносять ідеї, розробки, макети персональних … І когось потрібно більше направляти, а комусь надати повну свободу і ресурс інституції, без жорсткого кураторського нагляду. І в результаті декількох років спільної роботи ми отримуємо молодих, але досвідчених художників, які виходять за межі співпраці з однією інституцією і починають пробувати себе на інших майданчиках. Для молодих художників це дуже важливий показник, оцінка їх рівня, можливість розвиватися, наповнювати портфоліо. Але повернемося до конкурсу цього року. Кого ти хотіла б назвати з художників, що потрапили в шорт-лист номінантів?

К: Я б хотіла виділити роботи Дано Косміної, Ярини Шумської, Оми Шу. В цілому, в конкурсі вийшов хороший баланс між концептуальними і художніми проектами, регіональними та столичними, знову ж дотримано гендерна рівність.

М: Ось, група «Суповий набір» теж цікаві хлопці.

К: Я, звичайно, в цьому сенсі дуже ангажована. Тому що їх проект «Чорний олімп» – про Донбас (Катерина родом з Луганська. – Platfor.ma).

М: Так, якраз та тема, про яку ми говорили, де легко можна спекулювати почуттями глядача. Але, з іншого боку, не говорити на цю тему не можна.

К: Саме цей проект вдалий. Хоча б тому що кияни найчастіше, сидячи в столиці, кажуть, що в регіонах нічого не відбувається. А то, що відбувається, зроблено на низькому рівні. Але цей проект створений луганчанами і він відмінний. Антропологічна подорож в глибинку регіону з дослідженням териконів. У хлопців відмінне почуття гумору, тому як сходження на терикон відмінно римується зі сходженням, скажімо, на Кіліманджаро або іншу гору, сама подорож куди для багатьох мета, натхнення, перемога над собою. У той час як підкорення терикону не обіцяє ніякої слави і не відкриє ніякого фантастичного вигляду. Це чудовий проект, зроблений з чорним гумором і художнім смаком.

М: А Дарина Кольцова?

К: Мені подобається проект Даші «Парадний сервіз для царя народної республіки» з портретами діячів ЛНР і ДНР на тарілках – він про трагічне, теж з гумором і відсиланням до історії мистецтв. Я знаходжу в її роботі якісь ноти сюрреалізму – вона бере предмет і позбавляє його утилітарною функції, зводячи в ранг мистецтва. Крім того, мені все це нагадує одну з програмних робіт «Звана вечеря» американської феміністки Джуді Чикаго – банкетний стіл на 39 персон, кожне місце за яким судилося однією з великих жінок в історії західної цивілізації. Те, що жодна з них ніколи не отримає з різних причин. У проекті Даші теж є умовне місце для кожного лідера неіснуючих республік, який ніколи не опиниться за «столом благополуччя».

Джерело: platfor.ma