Розглядаючи травму як індивідуальну та колективну реакцію і наслідок, українська художниця Марія Прошковська створює новий, орієнтований на процес проєкт, що відображає потенціал зцілення та абілітації. Марія Прошковська працює з часом, матеріальністю та пам’яттю, запрошуючи глядача замислитися над (не)можливістю повернення до «чистого аркуша». Вона заповнює простір полотна сантиметр за сантиметром звичайним олівцем — і дає глядачам право зробити вибір залишити цей слід на папері чи тільки в пам’яті. Цей повторюваний цикл створення та руйнування перестає бути окремим жестом і перетворюється на виснажливу тілесну практику існування в напрузі між пам’яттю та її стиранням. 

Окремим шаром у цьому перформансі постає історичний контекст локації. Руїни монастиря на схилі Varatojo поблизу Torres Vedras (Португалія) у різні періоди свого існування були не лише місцем молитви та усамітнення, а й 

притулком — простором захисту для тих, хто потребував прихистку та опори. Події та рішення людей тут сторіччями формували середовище, де вразливість не приховувалася, а приймалася як частина людського досвіду. 

Сьогодні, втративши свою первинну функцію, цей простір зберігає свою пам’ять. Крім того, через мистецьке переосмислення він набуває нового значення, трансформуючись у місце сучасного ритуалу. Перформанс Марії Прошковської актуалізує цю спадковість: акт монотонного створення і стирання стає світською формою колективної молитви, жестом уважності до болю та надії, що ніколи не є остаточно втраченою. Вирізьблений на стіні каплиці Ermida de Santa Margarida сонет, що описує перетворення холодного каменю на живу плоть через незгасаючий внутрішній вогонь, стає концептуальною паралеллю до перформансу: трансформація тут мислиться не як знищення, а як процес, у якому слід не зникає, а переходить в інший стан. 

Важливим елементом цього перформансу стане як запрошення українського комьюніті в Португалії, що опинилося тут в пошуках прихитку, принісши із собою досвід вимушеного переміщення, розірваних зв’язків і будування життя з попелу на новому місці так і залучення місцевого ком’юніті, для якого цей простір є частиною повсякденного ландшафту пам’яті. Вони всі стають не тільки глядачами, а й співавторами перформансу як носії пам’яті — живі архіви, для яких стирання і повернення, забування і згадування є частиною щоденного існування. 

Через взаємодію з об’єднаною новим досвідом спільнотою моменту простір колишнього монастиря знову актуалізує свою історичну функцію. Для української мисткині робота з локальним контекстом стає способом делікатного діалогу між різними досвідами травми й виживання. Через пам’ять — особисту й колективну — цей перформанс повертає надію на відновлення як спільний, тривалий і відкритий процес, у якому слід не зникає, а трансформується. 

Результат: орієнтована на процес довготривала перформативна практика, об’єкт, відеодокументація та звуковий запис. У своїй практиці Марія Прошковська часто працює з ідеєю невидимого, зниклого, тривалого та переміщеного. Кожен наступний подібний перформанс у новій локації буде додавати новий записаний звук, і таким чином цей аудіо-твір стане багатошаровим свідченням безкінечного процесу. Перший записаний на руїнах португальського монастиря на схилі Varatojo звук ляже в основу нового тривалого проєкту в практиці художниці, а сама локація стане повноцінним співавтором мистецького твору.