Яким має бути мистецтво у час війни? І чи має воно існувати взагалі, якщо не виконує пропагандистські цілі, або не є безцінною класикою, схованою у нетрях музеїв? Чи має право мисткиня або митець під час війни на творчість, адже, здавалося б, це «не на часі»?

Розмірковуючи над цими питаннями, майже кожен згадає найвідоміші твори, що асоціюються із враженням від війни. Напевно, найперше на думку спаде «Герніка» Пабло Пікассо – твір, якому судилося стати мистецьким символом ідеї недопущення чергової світової війни. Також важко не пригадати «Лихоліття війни» Франциско Гої – почасти реалістичні, почасти метафоричні зображення того химерного поєднання, що народжується війною: крайнього насильства і повсякденності. Кожну сцену Гоя супроводив філософським коментарем, додаючи вимір особистої залученості художника у страшні події. Гоя – свідок війни, і цей особистий досвід закарбований назавжди в офортах.

Сцени із «Лихоліть війни» сьогодні неминуче римуються із фотографіями наслідків страшних загарбницьких дій російської армії на території України: тіла катованих і вбитих, вириті наспіх могили, зґвалтування, мародерство, – війна стабільна у своїх жахіттях. Сьюзен Сонтаг у праці «Дивлячись на чужі страждання» пише про фотографії військових репортерів як про «… засіб зробити «реальними» («реальнішими») факти, які вважали б за краще ігнорувати люди, що заходяться у привілейованому становищі чи принаймні у безпеці” (… a means of making “real” (or “more real”) matters that the privileged and the merely safe might prefer to ignore. – Sontag, S. (2003). Regarding the pain of others.). Говорячи про спроможність співстраждання завдяки фотографіям жахіть війни, вона акцентує на розмитті «ми»: не можливо співчувати по-справжньому, якщо ти не є живим свідком, жертвою, втікачем війни.

І ось українці, українські художниці та художники зокрема, переживають цей досвід. Перебуваючи на території України або поза нею, переживають досвід страху і боротьби за своє та за своїх. Ось ми, українці, і опинилися суб’єктами або свідками тих страждань, на знімки яких дивиться весь інший світ. Зараз саме ми страждаємо, а не спів страждаємо.

Сьогодні українські художниці й художники збирають сили та роблять свою справу, сублімуючи травму у творчість, або ж у творчості знаходячи порятунок, ліки, причину і мету рухатися далі. Хтось із них зараз відчуває, що їхнє мистецтво безпорадне поряд з обстрілами та вибухами. Але не може інакше, адже зараз важливо як ніколи робити те, що можеш, робити це щиро і відверто. Вони переживають війну, стають її жертвами, рятуються від неї, працюють волонтерами чи опиняються свідками травмуючих подій. І, на відміну від фотографій репортерів, їхні твори не жахають, навпаки.

Марія Прошковська виїхала разом із сином закордон одразу після російського повномасштабного вторгнення в Україну. Знайшовши прихисток у резиденції в Болоньї, вона створила перформанс «On The Blade», здійснюючи медитативну практику заточування монет, що мають поступово перетворитися на зброю проти ворога. Войовнича і спокійна водночас, Марія репрезентує багатьох українських жінок, кожна з яких постала перед викликом війни і необхідністю його витримати. Роман Хімей і Ярема Малащук створили роботу, у якій приміряють тілесну роль російських окупантів, убитих на українських землях, випробовуючи свою ідентичність, що продовжує формуватися у самовизначенні поряд із ворогом, що опинився занадто поряд. Пьотр Армяновський задокументував калейдоскоп емоцій людей у війні: не зважаючи на навалу насильства, руйнації, смерті і страху, люди продовжують жити і радіти життю у його різнобарв’ї. Відео Зої Лактіонової «Remember the smell of Mariupol» відображає злиття двох реальностей: страшних подій у рідному Маріуполі та їх переживання художницею в резиденції за кордоном. У фільмі «Ліс, ліс» Марія Стоянова звертається до дослідження приватних VHS-записів, що зберігаються в медіаархіві Центру міської історії у Львові. У документації повсякденного життя і зростання дітей із однієї львівської сім’ї художниця віднаходить відповідь на «загадку» про можливість спротиву і сили українців сьогодні.

Водночас на виставці можна побачити роботи, створені українськими художниками до початку повномасштабної війни, але уже в умовах війни на Сході України, що триває з 2014 року. У творі «Black on Prussian Blue» Андрій Достлєв та Лія Достлєва фокусують увагу на українській землі, побаченій очима загарбника, щоправда, часів II Світової війни. Час плине, та наші землі продовжують просочуватися кров’ю.

Щербенко Арт Центр знову створює виставку під назвою «Дай мені завтра», у якій зібрані роботи українських художниць і художників, які реагують на злочини Росії в Україні. Перша відбулася у 2014, після вторгнення Росії на сході України та анексії Криму. Тоді кураторка проєкту Марина Щербенко писала: «Молоді художники тонко відчувають пульсацію суспільного життя, тому що усвідомлюють своє призначення міняти, будити, творити. І сьогодні ми представляємо їхні роботи, в яких відображені наші емоції, думки та пориви, на які так часто важко вирішитись».

Сьогодні, під час розгортання повномасштабної війни Росії проти України, цей проєкт відновлений, адже сучасне українське мистецтво на часі, воно грає свою важливу роль у ці темні часи. Що це за роль? Можливо, актуальною стає катарсична формула трагедії від Арістотеля: трагедія має призводити до очищення у глядачів відчуттів співчуття і страху. Катарсис дозволяв громадянам Афін по завершенню дії повертатися до реального життя і проживати його сильнішими й твердішими.

Що ж, жодне найвидатніше мистецтво не припинило і не запобігло жодній наступній війні. Найсильніші пацифістські твори не змусили людство відмовитися від масових атак і геноцидів. Ані «Жахіття війни» Гої, ані «Герніка» Пікассо не запобігли, ані новим загарбницьким війнам, ані новим бомбардуванням мирного населення. Менше з тим, ці твори важливі й цінні – перш за все через ту велику ідею, що вони неймовірно точно ілюструють. Ці роботи залишаються стовпами, на яких тримається спільне розуміння того, що є і має бути недопустимим і неприйнятним. Що є і буде абсолютним злом. Вбачаючи це, ми очищуємо у собі співчуття і страх для того, щоб залишатися частиною цивілізації, громадянського суспільства, людьми із гідністю і цінністю власного життя в розумі та серці. Ми отримуємо право на завтра.

Щербенко Арт Центр
Заснований галеристкою і кураторкою Мариною Щербенко. Завдання центру – створити можливості для діалогу між представниками світу мистецтва і широкою аудиторією. Центр займається виставковою діяльністю, а також виступає майданчиком для проведення лекцій, круглих столів та воркшопів з провідними майстрами сучасного мистецтва України та інших країн.

Мистецька галерея Джона та Меггі Мітчеллів
Це публічна галерея, яка займається презентацією мистецьких виставок, програм і публікацій, що містять різноманітні мистецькі та кураторські точки зору, присвячені критичним дискурсам у сучасному мистецтві. Розташована в центрі Едмонтона в новому Аллард-холлі Університету Мак’юена.