За всі роки державної незалежності України ми здолали довгий і складний шлях боротьби. Починаючи з 1990 року зі Студентської революції на граніті, потім в 2004 році – Помаранчевої революції, в 2014 – Революції гідності, початку Російсько-української війни та Анексії Криму і з 24 лютого 2022-го маємо повномасштабне вторгнення Російської Федерації в Україну.

Ми разом вставали за свою незалежність. Всі ці 32 роки ми, українці, своїми діями доводимо: що таке демократія, що таке боротьба за свободу, що таке пожертва і самопожертва. Ми усвідомлюємо, яка ціна нашої свободи. Ми її платимо. Вже зараз ми можемо визнати, що за останні 549 днів українці отримали якісно новий рівень самоусвідомлення.

Що є в нашій незалежності? За що ми боремось? Що ми будуємо?

Що для нас означають ці слова: незалежність, свобода, воля, сила опору, право на життя? Спробуємо розібратись в цих питаннях за допомогою відеоробіт проєкту «Рідна Земле».

Марія Стоянова в роботі «Ліс, Ліс» досліджує і знаходить коріння нашої сили опору в простій українській родині. Історична тяглість і сила зв’язків прослідковується в домашніх зйомках батьком своїх дітей, які зростають. В повсякденності наших родинних відносин, в реакціях нашого суспільства на політичні події, в символах, які ми створювали і тепер знаємо і впізнаємо,- чи не тут криється відповідь на запитання: Чому ми встояли? Адже наша сила опору стала очевидною в перші ж тижні повномасштабного вторгнення росіян.

Хто/що це? Яке обличчя агресора ми побачили? З перших днів ми зрозуміли, що це війна на знищення. Ця війна має відверто геноцидний характер. І ми не маємо вибору! Якщо ми хочемо вижити, ми маємо боротись і захищатись! В цій війні українці борються більше ніж за незалежність, це боротьба за життя, за наше існування.

Лєна Ковач шукає відповіді в радянському минулому. У своїй роботі «Погані ігри або лебедина пісня» художниця нагадує нам про фатальне приховування правди злочинів й історичних подій росіянами – чи то вибух в Чорнобильській АЕС, чи то путч в Москві. Тоді нам замість правдивих новин транслювали балет по телебаченню.

Що росіяни дивляться по телебаченню зараз? Що в них породжує таку жагу до насилля?

Буча, Ірпінь, Маріуполь, Бахмут…

Тортури, приниження, знищення…

Образи жахливої правди наслідків окупації української землі швидко змінюють один одного в роботі Влади Ралко «Львівський щоденник». Образи, кольори, лінії, слова і символи не дають нам сконцентруватись, тільки виривають із глибин свідомості відчуття неосяжного болю і втрати.

Якщо ми хочемо бути, ми маємо перемогти! Адже наш ворог не знає, що таке цінність людського життя. Ми чуємо їх, вони транслюють нам побажання зникнути, загинути, вмерти. Але ж вони не цінують і життя своїх. Суцільне насильство заполонило Росію. На нас насувається суспільство, яке нормалізувало насильство скрізь: в родинах, серед друзів, в офісах, в тюрмах і в армії! Не бажання потрапити в російську парадигму штовхає нас до боротьби. Ми готові до випробувань, ми проживаємо час війни з гідністю. Робота «Листи» Марини Талютто про травматичний досвід відокремлення власної родини, зруйнований побут та життя в еміграції з маленькою донькою, та про вибір чоловіка художниці, який на початку війни змінив свою мистецьку діяльність на військову службу заради захисту рідної землі.

Про відірваність від нормального мирного життя українок у вимушеній через війну еміграції, про тугу за рідною землею і тяжкість непомірної втрати перформанс «Незручні люди» Альони Науменко і Марини Талютто. Випробування, які випали на нашу долю через війну, не роблять нас жертвами, а провокують формування інших меж сприйняття світу, як українців у вимушеній еміграції, так і європейців, які прийняли нас у себе. Квінтесенція російського суспільства лякає нас всіх. В Росії людина — ніхто, яке не має свободи й волі. Загроза бути їхньою частиною пришвидшує наші зміни, ми починаємо говорити українською, ми глибше занурюємось у свою історію, ми зберігаємо свою культуру.

Навпроти відчуття безкарності, провокує агресорів до нових і нових злочинів. Вони грабують і знищують все що мають на своєму шляху. Розграбований російськими окупаційними військами Херсонський краєзнавчий музей вражає нас своїми порожніми експозиційними залами у відео «Вибухи біля музею» Яреми Малащука та Романа Хімея. Музей раніше містив найбільшу та найдавнішу колекцію старожитностей Південної України. Тут було представлено понад 173 000 експонатів, що охоплюють сім тисячоліть, від скіфського золота до зброї Другої світової війни. За два тижні до звільнення Херсона українцями російські окупаційні сили здійснили стратегічну крадіжку, вилучивши з музею/регіону багатовікову історію України. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну окупанти викрали артефакти з майже 40 українських музеїв.

У відеодокументаціях перформансів  Марії Куліковської під назвою «Люстрація / Омовіння», які художниця повторює з часу вимушеної еміграції з Криму після анексії півострова у 2014 році, художниця люструє себе за допомогою змивання своїх зліпків, створених із мила, омиваючи своє обличчя, волосся, тіло. Таким чином вона ніби звільняється від травм. Мило, яке стало основою для створення скульптур-зліпків тіла художниці, є метафорично-конфліктним матеріалом. Цей матеріал використовується на військових заводах для випробувань зброї масового ураження, оскільки він має таку ж щільність, як і людське тіло, а також напівпрозорий, тому мило служить ідеальною платформою для випробувань найкращої зброї вбивць. Метафоричність дійства в перформансі вражає.

Ми вже переконались, що порушений зв’язок між злочином і покаранням, укорінено в російський ментальності. Вони не мають перепон, вони жорстокі насильники, вони крадії, вони бездушні вбивці. І ми ж маємо цей досвід з минулого. Як ми могли його забути? Як ми притупили свою чутливість небезпеки до ворога? Перформанс Марії Прошковської «Ритуал без назви» про важливість роботи з досвідом, про послідовність і плановість цього процесу, про те, що він є невід’ємною частиною будь-якого шляху. Подрібнення пилу на жорнах до дрібнішої фракції – досить абсурдна, водночас фізично важка дія, яку хочеться «відкласти». Але кожен з нас має крутити ці жорна, щоб рухатися далі. Щоб пам’ятати.

Як ми будемо пам’ятати цю війну? Як ми будемо передавати свій досвід? Що ми будемо відчувати, коли будемо переказувати свої історії нашим дітям і онукам? У відеороботі «Як ми будемо пам’ятати» Пьотр Армяновський вже зараз заставляє нас виникнути із потоку війни і задуматись про важливість збереження пам’яті. Щоб не повторити.

Кураторка проєкту Мрина Щербенко