«Всередині мене чорна хата» – кураторський дослідницький проєкт, до якого увійдуть роботи двадцяти українських художниць і який у 2027 році буде представлений у Чикаго, в Українському інституті модерного мистецтва (UIMA). Одинадцять відеоінтерв’ю, які ми вперше показуємо в Києві 26 серпня, є першою частиною цього значно більшого дослідження – його початковим зрізом, зробленим у момент, коли суть дослідження не може бути відділена від часу, в якому воно здійснюється.

Роботу над цією частиною проєкту було розпочато за підтримки Українського культурного фонду. Для мене було принципово важливо почати саме з розмов – зафіксувати не ретроспективне свідчення про війну, а голоси художниць у часі війни, коли дистанція, необхідна для історичного осмислення, ще не виникла, і ми постійно змінюємося, проговорюючи наші відчуття і усвідомлення в моменті. У 2026 році, на п’ятому році повномасштабної війни росії проти України і дванадцятому році російської війни, розпочатої у 2014-му, питання про травму неможливо поставити лише як питання про наслідок того, що вже сталося. Ми, українці, отримуємо досвід, у якому причина і наслідок продовжують співіснувати, і намагаємося осмислити власну зміну, все ще перебуваючи всередині війни, яка безупинно на нас впливає.

У цій частині проєкту представлені інтерв’ю з Ксенією Білик і Наталкою Борисенко, Анною Бурячковою, Василиною Врублевською, Анною Звягінцевою, Аліною Замановою, Ольгою Кузюрою, Євгенією Лаптій, Павлою Нікітіною, Марією Прошковською, Марією Стояновою та Ольгою Штейн.

Назва проєкту походить із книги поезій художниці Влади Ралко «Рот і Хрест», виданої у 2020 році: «Всередині мене чорна хата».

У цьому рядку хата – простір, який мав би існувати зовні як місце захисту, пам’яті й належності, – опиняється всередині людського тіла. У подальших рядках – «Крокви ребер / І груба шлунка», «Проковтнути пейзаж / Перетравивши на темну речовину» – ця інверсія стає майже фізичною: зовнішнє входить у тіло, але не засвоюється ним остаточно, залишаючись водночас своїм і чужим. Для мене ця поетична конструкція стала способом наблизитися до питання про те, яким чином історична колективна катастрофа перетворюється на внутрішню структуру людини.

У Unclaimed Experience: Trauma, Narrative, and History Cathy Caruth визначає травму не лише через катастрофічність події, а й через особливий розрив між подією та можливістю її пережити. Те, що відбувається, не може бути повністю засвоєне нашою психікою в момент свого виникнення і тому повертається пізніше – у повторенні, тілесній реакції, симптомі, фрагменті мови, образі або мовчанні. Саме через цю оптику я повертаюся до «чорної хати» Ралко: щось уже перебуває всередині суб’єкта, вже змінило його внутрішню архітектуру, хоча ще не стало досвідом, який можна повністю назвати і привласнити.

Українська ситуація сьогодні ускладнює цю модель: що відбувається з травматичним досвідом, коли подія, яка його породжує, не закінчується? За роки повномасштабної війни жахливе і неприйнятне поступово вбудовується в наше повсякденне життя, а адаптація стає необхідною умовою виживання в тривалій небезпеці. Вона, однак, не означає інтеграції травми: людина може навчитися функціонувати в катастрофічній реальності раніше, ніж набуде здатності усвідомити, наскільки ця реальність уже її змінила.

Саме тут Caruth перетинається для мене з Judith Butler, яка у Precarious Life розглядає вразливість не як винятковий наслідок катастрофи, а як фундаментальну умову людського існування. Її “Loss has made a tenuous ‘we’ of us all” важливе саме через це крихке «ми»: спільність, що виникає не з однаковості пережитого, а з усвідомлення взаємної залежності та нерівномірно розподіленої вразливості. Тому колективна травма українців не передбачає єдиного досвіду війни. Досвід художниці, яка залишається в Україні, і тієї, яка живе за кордоном, не тотожні; фізична безпека також не обов’язково створює внутрішню дистанцію від війни.

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило масштаб та інтенсивність війни, розпочатої Росією у 2014-му, але її історична генеалогія сягає значно глибше – до імперських і радянських практик знищення, русифікації, репресій, цензури та контролю над тим, хто має право говорити і якою мовою може бути артикульований власний досвід. Тому наша сьогоднішня потреба називати, документувати й архівувати є водночас роботою проти значно давнішої структури стирання.

Саме в цій точці для мене виникає мистецтво – не як опис травми чи терапія, а як простір, у якому те, що ще не набуло завершеної форми досвіду, може проявитися через матеріал, фрагментацію, образ або мовчання. Тому в інтерв’ю мене цікавило не лише те, що художниці говорять про війну, а й те, як війна вже діє всередині їхніх практик: як змінює художню мову, відношення до тіла, дому, пам’яті й майбутнього; що означає працювати в Україні або за її межами; як після 2022 року змінилася видимість українського мистецтва у світі і чи не перетворюється очікування «українського свідчення» на нову рамку, що обмежує художницю досвідом війни.

Ці одинадцять інтерв’ю не складаються в єдину історію – і саме це для мене принципово. Ми фіксуємо різні, іноді несумірні досвіди жінок, пов’язаних одним історичним полем. Інтерв’ю тут стає не архівом завершеної події, а формою проговорення зсередини того, що ще триває. «Всередині мене чорна хата» починається з цієї неможливості остаточного знання – з питання про те, як досвід, що ще не завершився, уже змінює нашу мову, впливає на мистецтво і формує уявлення про майбутнє.

Кураторка Марина Гуц

«Всередині мене чорна хата

Крокви ребер

І груба шлунка

Надвечір я можу

Проковтнути пейзаж

Перетравивши на темну речовину

Де ви щоночі плаваєте Та боїтеся втонути

Я засміюся видноколом вагіни

Чи то шпарою рота

Або ямою рани

Байдуже

І де тоді ваші вулиці, стіни, дерева?

А коли вам привидиться трохи ранкового світла

Я знов реготатиму

Чи то холодним місячним сяйвом

Чи то далеким блиманням

Блискавок або вибухів»

Влада Ралко