Розмова з Зоєю Лактіоновою

Говорила Світлана Шимко

Коли та за яких обставин ти працювала над фільмом «Пам’ятати запах Маріуполя»?

Я працювала над фільмом під час резиденції в Австрії, в місті Фельдкірх. Ми мали три тижні, і за цей час потрібно було зробити фільм.

Це був травень місяць, і якраз закінчилось інтенсивне руйнування Маріуполя. Де б я не перебувала, я всюди бачила Маріуполь. Так само й у Фельдкірху, в Австрії, там у мене з вікна було видно Альпи, і гора навпроти вікна за формою була ідеально схожа на шлакову гору в Маріуполі.

Ці спокійні Альпи – це те, що я весь час бачила. Шлакова гора й Маріуполь – це те, про що я весь час думала. Одна реальність була неспокійна в мене всередині, і мене трохи дратувала спокійність реальності ззовні. Я вирішила розповісти про ці дві реальності, в яких тоді постійно перебувала.

Наприкінці резиденції в Австрії я створила цей фільм і презентувала там його глядачам якраз так, щоб вони могли знаходитися між моїми двома реальностями. З одного боку було панорамне вікно, з якого видно місцеві Альпи, а навпроти вікна я поставила великий телевізор – там транслювався мій фільм. Між вікном і телевізором я поставила диван, щоб люди могли сидіти й обирати, взагалі, на що вони хочуть дивитися. Хочуть вони дивитися на ці Альпи й не занурюватись у мою роботу, бо я написала, що там неприємні речі будуть, – можуть це робити. Якщо є бажання, вони можуть повернутися в бік телевізора й спробувати зрозуміти мене.

Що тебе надихнуло написати текст до фільму? Ти пишеш щоденники?

Ні, я не пишу щоденників. Цей текст якось сам написався.

Це був березень місяць. Мені було дуже погано. Все виглядало дуже похмурим, плюс ці жахливі новини про Маріуполь. Я взагалі втратила зв’язок із собою, зі своїм тілом, взагалі з усім.

Потім мене запросили на резиденцію в Барселону. Я не створила нічого, поки там жила, бо це був найбільш стресовий період, я не могла нічого робити. Але цей текст я написала дорогою з аеропорту до цієї резиденції.

Коли я прилетіла в Іспанію, вийшла з аеропорту, я відразу відчула себе живою. По-перше, там було тепло, по-друге, там було повітря таке, як у Маріуполі, бо у всіх морських містах відчувається така приємна вологість у повітрі. Я відчула, як це тепле повітря обійняло мене. Почала відчувати зв’язок із собою, зі своїм тілом і ніби відтаювати, бо я вся прилетіла закам’яніла, заморожена. А до цього я ще побачила фотографію тієї жінки мертвої, про яку пишу. І я почала розуміти, що не померла, що мене не вбило, як усіх, кого вбило в Маріуполі, що я насправді жива. Я почала відчувати своє тіло, м’язи. Відчула себе живою.

Тоді якраз у літаку я читала щоденники Шанталь Акерман, і мені дуже сподобався її стиль, як вона пише, що вона описує не факти, а свої відчуття, які змішані з фактами. Мене це дуже надихнуло, і я захотіла описати в цьому ж стилі те приємне відчуття, що мене накрило тоді…

У фільмі ти використовуєш субтитри. При цьому ми не чуємо твого власного голосу. Чому ти зробила такий стилістичний вибір?

Я хотіла висловити емоції, але не голосом. Мені не хотілося говорити тоді. Це дуже важка емоційна робота. Особливо для мене, інтроверта, це потребує великих зусиль. Тому я використала тексти. Також мені візуально подобається використовувати субтитри. Я ретельно планувала, як вони будуть з’являтися. Це такі ніби мигання. Мені здається, що вони гарно виглядають. І загалом ця робота, вона вся дуже візуальна.

Розкажи, будь ласка, про архівні фотографії та відео, які ти використовуєш у фільмі. Чому ти обрала саме ці архівні матеріали?

У фільмі я використала архівні дитячі фотографії, бо в мене більше немає інших фотографій про дитинство. Вони в мене залишилися в Маріуполі. Тобто все, що в мене є, всі спогади, які я маю про моє дитинство, – це ці фотографії, які я знайшла взагалі на сторінці моєї мами у фейсбуку, бо в мене їх теж немає. Там ми з сестрою та мамою на морі в дитинстві. Мама колись відсканувала їх і зробила альбомчик із чотирьох чи п’яти фотографій. Це все, що в мене лишилося.

Я якраз думала про те, що зараз знищують пам’ять про Маріуполь. Там знищують фотографії всіх людей, їхнє минуле, бо разом із домами горіло все: всі дитячі фотки та спогади… Я також про це думала. Про те, що намагаються знищити й мою пам’ять.

Також я використала архівне відео, теж із Маріуполя 2017 року, здається, де я катаюся морем. Це намивна коса майже посеред моря, якраз навпроти шлакової гори. Я туди принесла спеціально велосипед і каталася там, бо мені так хотілося, в мене така була мрія. Це дуже приємний спогад.

Твої попередні фільми “Діорама” і “Територія порожніх вікон” також пов’язані з Маріуполем. . Ти думаєш і далі працювати над проєктами про Маріуполь? Якщо так, то яку історію ти би ще хотіла розповісти?

Насправді, ні. До початку війни я вирішила, що хочу попрощатися з цією темою.

Але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що в мене з’явилась якась абсолютно нова травма. Мені необхідно було позбутися від неї. Саме тому я зробила фільм «Пам’ятати запах Маріуполя».

Раніше я планувала зробити свій останній прощальний повнометражний фільм про Маріуполь. Цей фільм називається «Прах, що осідає шаром на поверхні». Я досі над ним працюю. І так сталося, що цей проєкт виявився прощальним у прямому сенсі, бо Маріуполь знищили. Я планую завершити цей повнометражний фільм, і більше не хотіла б у своїх документальних роботах повертатися до Маріуполя.

Розкажи, будь ласка, більше про цей повнометражний проєкт.

«Прах, що осідає шаром на поверхні» – це назва фільму. Раніше я думала, що назву фільм «Копоть», але мені не сподобався жоден аналог слова ні англійською, ні українською. Копоть (кіптява) – це такий чорний дим, викиди, які виходять з заводу внаслідок згорання. І це такий самий дим, який виходить із крематорію.

У моєму фільмі завод (Азовсталь) мав стати метафорою крематорію та метафорою тоталітарної системи. Тому це слово «копоть» мені було дуже потрібне, і я знайшла визначення, що «копоть» – це сажа, що осідає шаром на поверхні. Слово сажа я замінила на прах, бо це прах моїх родичів. Звідси й назва.

Мій дідусь загинув на заводі Азовсталь. Моя мама померла через викиди з цього заводу, в неї був рак шкіри. Я думала про те, чому все так сталося, чому ми опинились у Маріуполі. Це все – результат політики Радянського Союзу, коли вони силою забрали мого дідуся з Вінницької області відбудовувати завод Азовсталь після Другої світової війни.

Чому мій дідусь залишився в Маріуполі й далі працювати на цьому заводі? Чому він запросив потім мою маму працювати кранівницею на цьому заводі? Потім він загинув на цьому заводі під краном, яким керувала моя мама… Це історія не тільки моєї родини. Тоталітарна система з багатьма людьми робила так, використовуючи їх.

Я планувала у фільмі проаналізувати цю історію, спробувати переосмислити, чому все сталося саме так, і просто закрити для себе цю болючу тему.

Коли в березні знищили Азовсталь, а потім і Маріуполь, то це для мене стало таким колом, яке завершилося, бо все починалося зі зруйнованої Азовсталі й закінчується зараз зруйнованою Азовсталлю. Тема крематорію досі актуальна ще й тому, що Росія там використовувала мобільні крематорії та буквально спалювала трупи людей, аби приховати свої воєнні злочини. Все залишилось у фільмі так, як я й планувала. Окрім того, що місто знищили.