альтернативный текст

Кураторка проєктів сучасного мистецтва Марина Щербенко в межах відеоплатформи Щербенко Арт Центру взяла інтерв’ю у Марії Куліковської.

11 Квітня 2020

Марія Куліковська – одна з найбільш послідовних та цілісних молодих українських художниць. Мисткиня засобами своєї творчості чуттєво і щиро реагує на всі травматичні для соціуму зміни, які впливають на розвиток і сутність особистості. Основним її матеріалом було і продовжує бути власне тіло: тіло художниці, молодої і чуттєвої жінки, що також уможливлює актуальність гендерного конфлікту. Марія знову й знову оголює свою емоційну і тілесну сутність перед нами, сколихуючи застигле в буденності суспільство.

У своїх перформансах та акціях Марія звертається до соціально-критичних і політичних питань, залишаючись при цьому нещадною та нетерплячою і до себе, і до своїх глядачів. Художниця не зупиняється у візуальних пошуках самовираження: вона робить скульптури шляхом зняття зліпків зі свого тіла, відливає їх з мила, смоли, металу чи інших матеріалів, наповнює їх зів’ялими квітами, металевими ланцюгами або кістками риб. Така робота з формою та матеріалом є потужним інструментом для вираження її ідейних меседжів.

З Марією спілкувалася кураторка проєктів сучасного мистецтва Марина Щербенко в межах відеоплатформи Щербенко Арт Центру.

Марія Куліковська

Маріє, ти не залишаєш без уваги болючі і незручні питання для нашого соціуму. У твоєму фокусі нестабільна політична ситуація в Україні у зв’язку з російською агресією, принципи моралі, усталене сприйняття позиції жінки в українському суспільстві, стереотипне ставлення до тілесності. Здається, що ти не обмежуєшся спектром визначених тем, але при цьому дотримуєшся чіткого взаємозв’язку у питаннях, які тебе турбують. Розкажи, як відбувається процес вибору проблематики: це складний творчий пошук або, навпаки, внутрішнє стримування від висловлювання?

У мистецтві я з 7 років, а професійною виставковою діяльністю займаюся вже більше 10. Весь цей час я не стрибаю від теми до теми, а поетапно рухаюся в своєму дослідженні драм життя, тіла людини / жінки в контексті кордонів. Велика кількість людей сприймає мої роботи сексуальними, але я в цьому не експертка, тому не коментую питання сексуальності. Навпаки, заглиблююся все більше і більше в аналіз позиції тіла і політичних / соціальних / внутрішніх меж.

Я не страждаю від пошуків предмета для висловлювання. Навколо так багато негативу і несправедливості, які впливають на моє життя. Я не живу всередині «бульбашки» і не донька аристократів, тому мені точно є що сказати і проаналізувати.

Однак, є межі свободи слова, зумовлені владою і війною, тому мені потрібно ретельно думати про свої висловлювання, щоб, зрештою, не нашкодити близьким людям, а вони, в свою чергу, не відповідали перед диктатом вседозволеності.

І саме той факт, що наді мною вже багато років висить Дамоклів меч, і я кожен день відчуваю його тиск всім своїм тілом, насправді провокує мене все більше реагувати. Реагувати жорсткіше і болючіше, чіткіше і вишуканіше і заглиблюватися все далі в самобутні форми візуальної комунікації, створюючи при цьому свою власну мову і оточуючи себе тільки тими, з ким хочу бути. Таким чином я можу революціонуватизсередини системи.

І є ще один дуже важливий момент: я – архітекторка. Була за освітою і донині залишаюся. Незважаючи на 5 років відпочинку від архітектури, що були потрібні для дослідження власної тілесності у співвідношенні з тілом соціуму, цей досвід дає мені можливість ще ширше аналізувати і створювати свій альтернативний простір. У мистецтві я продовжую працювати у ролі архітекторки, тобто ретельно і скрупульозно відсікати все зайве для максимального посилення візуального образу і впливу на глядача.

Я дуже чітко знаю, в чому я експертка, а де потрібно прислухатися до думки інших. І тому мені не близькі художники, які постійно змінюють теми, не досягаючи унікальності в жодній з них.

Ти говориш, що ніколи не коментуєш питання сексуальності… Чому? Адже часто в своїх перформансах ти оголена, а нагота, незалежно від вкладених смислів, формує додаткові значення в рамках будь-якого жесту.

Не кажу про сексуальність, тому що не бачу нічого сексуального в тому, що роблю. І не хочу, щоб зліпок вагіни сприймали буквально як секс-іграшку, вульгаризуючи достатньо стигматизоване і об’єктивоване жіноче тіло. Донині, один з кращих методів психоаналізу та терапії – це «клин-клином», з яким я також працюю. Плюс, я намагаюся прийняти і полюбити моє травмоване зсередини і зовні тіло, але у жодному разі не об’єктивую його…

Я також використовую своє тіло у ролі матеріалу і ставлюся до нього як певної оболонки, за якою ховається багато болю і травм. Того досвіду і знань, від яких хочеться позбутися, адже жити з ними нестерпно. Але помістити все це в літери просто неможливо, тому не завжди текст може допомогти. Тоді на допомогу приходять найрадикальніші методи, щоб принаймні звільнитися мені самій.

Перформанс «Ідентичність» у колаборації з Benedikte Esperi

Так, вже у творчості Каролі Шнеєман в 1960-х її тіло було основним художнім матеріалом. Ще до появи перформансу, вона використовувала його у ролі скульптури. Твої перформативні роботи також пов’язані з тілесністю – це зліпки, що зняті з тіла і його частин. Я знаходжу в деяких ваших роботах однакові контексти. Які сенси ти вкладаєш в ці роботи?

Мої зліпки, їх повтор з додаванням різних матеріалів, ретельне дослідження місця, де вони будуть встановлені і в якому контексті – це робота, що включає багато аспектів від архітектурного аналізу простору до дуже інтимної розмови з глядачем. Це розповідь безлічі прихованих і зашифрованих історій, трилери і драми з відкритим кінцем.

Зліпки завжди нерухомі, вони не мають ні емоцій, ні знаків, ні жестів. Вони нейтральні, подібні іконам. Майже духи, примари реального тіла. Не мають рук, не можуть відкрити очі, говорити, але кричать про жахи, які нас оточують. Безмовні каріатиди, що несуть на своїх плечах тягар існування людини…

Твої люди… Маша, ти сказала, що оточуєш себе тільки тими, з ким хочеш бути. Багато своїх робіт і проєктів ти зробила в колаборації з іншими художниками/цями, а останні роки працюєш разом зі своїм чоловіком і партнером Улегом Вінніченко. Яке значення люди займають у твоїй творчості, як впливають на тебе?

Щоб почати оточувати себе такими людьми, потрібно зрозуміти з ким хочеться бути разом, а з ким ні. У мене дуже болючі і травмовані асоціації з верхівкою українськогохудожнього середовища: «топ» митцями / кураторами. Вона недостатньо професійна, але дуже корумпована. На це накладаються політичні та економічні відносини всередині країни, війна. Плюс, я і до цього була дуже номадичним суб’єктом, а останні 6 років – постійною мандрівницею. Відчуття самотності і непотрібності всередині своєї країни, свого народу, заради і для якого твориш, ставало нестерпним. Потім прийшло розуміння, що мене і далі вважають чужою, тому що я – неактивна учасниця «вечірок» і не намагаюся рухатися далі у світ багатих і відомих. Я йду своєю дорогою. Зрештою, зрозуміла, що я – автономна республіка Марія Куліковська і стало легше. Звільнилася від токсичних відносин і зрозуміла з ким хочу бути. А внаслідок моєї виставкової діяльності по світу раптом усвідомила, що дуже багато дійсно ерудованих професіоналів, художників і критиків сприймають мою діяльність і поділяють її.

Мені пропонують ідеї для колаборацій і запрошують створювати разом. Ми надихаємо одне одного, це взаємний обмін. Саме через роботу і абсолютно чесний підхід в мистецтві ми стаємо справжніми друзями назавжди.

Таким чином ти зустріла і свого чоловіка?

Так, свого чоловіка, союзника, музу, а тепер і співавтора.

Він присвятив більше 6 місяців своєї професійної діяльності заради мого проєкту – семи скульптур у повний зріст в парку Едем біля Львову. Ніхто не знав, чи вийде втілити ідею та чи отримаємо ми наші гонорари. Але Улег призупинив всі свої архітектурні проєкти заради моїх експериментів. Він долучив величезну кількість нових рішень, зокрема візуальних, і з того часу ми не розлучаємося. Я зустріла його у критичний момент свого життя, коли думала, що вчиню самогубство через самотність і біль від зради та війни…

Memento Mori – Пам’ятайте, що смертні

Ми врятували одне одного, і я нарешті можу вільно ділитися усіма своїми ідеями і напрацюваннями, як і він. Знаю, що я не одна і створювати у команді значно цікавіше.

Я зустрічаю все більше і більше прекрасних людей з талановитими ідеями і мені дуже хочеться об’єднатися з усіма і використовувати наші привілеї, щоб перемогти і перевершити тих, хто, маючи доступ до ресурсів, нічого при цьому не робить.

Це теж одна з форм самоорганізації заради того, щоб прекрасне перемогло.

Нещодавно, на відеоплатформі Щербенко Арт Центру, ми презентували твій так само актуальний перформанс Blood and Pressure, що теж був зроблений у колаборації. У цьому випадку з російською художницею Мілою Долман. Як вирішили співпрацювати разом?

З Мілою Долман ми познайомилися завдяки соціальним мережам. Вона читала про мою громадянську і політичну позицію, розділяла її і декілька разів запрошувала до співпраці. Спочатку я дуже обережно погоджувалася, було багато суперечок, але перемогла дружба. Адже вона емігрувала з рідної країни не через умови прекрасного життя. Їй притаманна достатня критичність, і ми щиро хотіли залишатися індивідуальностями, але при цьому створювати те, що зможе спонукати людей відповідно критично мислити і проявляти співчуття, розвінчуючи жахи пропаганди.

Робота Blood and Pressure доволі метафорична, ви кидаєте один в одного нутрощами тварини. У відео прочитується референс до робіт Марини Абрамович, чи так це?

Насправді я не думала про те, що «кров і тиск» апелюють до робіт Абрамович, але чому бні? Вона не перша, й ми не останні взяли в руки м’ясо та кров. Але очевидним є те, що всі ці перформанси продовження одного висловлювання, продовження попередніх дій. Це серія, що досягла свого піку.

Перформанс Blood and Pressure у колаборації з Мілою Долман

За пів року до цієї роботи я робила перформанс з іншою шведською художницею. Вона рухалася у напрямку до мене в білому одязі, а я стояла в тазі з кров’ю і нутрощами тварин і жбурляла все це у неї. Перформанс мав назву «Ідентичність». А з Мілою Долман ми також створили спільну роботу «Терпіння?». Тоді Міла вишивала слово «терпіння», а я знак «?» на білому рушнику. Під час вишивання за нашими спинами висіли п’явки, які смоктали нашу кров, а після того, як напилися розповзалися геть…

А як ця робота оформилася в результат, який ми тепер спостерігаємо? Розкажи про креативну кухню. Як художники готують свій продукт: від ідеї до готового перформансу і відеодокументації?

Мені складно розчленувати весь процес на підпункти. Ідеї ​​приходять завдяки старанній праці, ретельному зосередженні на одній точці. Але також дуже важливий сам процес, адже в ході обговорення, підготовки і створення приходить ще більше відповідей.

Чудові ті ідеї, коли тебе осінило, і ти, впевнений в їхній правильності, нікуди не звертаєш і просто робиш все для реалізації.

Це схоже на математику. Коли довго б’єшся над вирішенням головоломки, все складається саме собою. Аналогічно відбувається в командній роботі. Ви раптом запалюєтесь і безсумнівно знаєте, що без цієї ідеї вам не прожити. Ви розумієте важливість її реалізації для трансформації цього світу й у позитивному ключі хвилюєтеся від усвідомлення, що величезна кількість людей починають вірити в те, що ви робите.

Перформанс «Терпіння?» у колаборації з Мілою Долман

Перформанс «Терпіння?» у колаборації з Мілою Долман

До речі, відео знімав і монтував режисер Паша Сердюк, з яким я познайомилася в Лондоні на виставці в Саатчі. Потім я покликала його знімати наш з Мілою перформанс. Тепер вони – кращі друзі.

І це прекрасно, адже мистецтво об’єднує людей!