“…моє розуміння свого права як жінки, і болісне сприйняття будь яких посягань на нього закорінилося давно – ще в школі. Добре пам’ятаю період між 8 і 9 класом, коли я ціле літо читала. Ні, не тільки тому, що мені було цікаво. Я читала не просто так. А на прохідному балконі, в очікуванні хлопця Андрійка в якого, як мені здавалося, я була страшенно закохана. Так от, я перечитала тоді усю класику – Шевченка, Куліша, Нечуя–Левицького, Панаса Мирного. І чим більше я читала тим якось більше з’являлося питання:

”якого хріна?”.

        Якого хріна жінка завжди крайня в цих творах, якого хріна її слово, почуття, те, що вона думає нічого не варті? Десь із тих пір мене мучила ненависть і нерозуміння до батьків Шевченкової Катерини, до самої Катерини. Якого хріна?

        Я люблю цей твір і знаю його на пам’ять, закоханою я гірко над ним плакала. А потім щораз отямлювалася і думала – якого хріна? І оце вчора до півночі шукала один епізод з традиційного обрядового річного циклу і гортала Воропая, Зубрицького, Франка, Вовка. І натрапила на те, що вже мільйон разів читала в різних авторів, в тому числі дуже сучасних, зокрема моєї дорогої Oksana Kis. Не знаю як я раніше цього не знайшла у Вовка, якого прочитала вздовж і впоперек. Але оце вчора знову в голові засвітилася лямпка обурення – “якого хріна”.

       Всі розділи більшої частини, пов’язаної з шлюбом, дошлюбними обрядами і пошлюбними, особливо огидними, це якесь суцільне приниження і знущання, знецінення жінки як людини, як особи. Починаючи від купівлі молодої, торгів як за корову на базарі. Взагалі, оця якась колективна участь в усіх подробицях інтимного, приватного життя жінки. Її цнота чи її відсутність – важлива тема для обговорення усіх людей села, навіть тих, які не мають до неї найменшого стосунку.

       Наступне, це ідея, що цнота і, загалом, уся дівчина більше собі не належить після шлюбу, лише чоловікові, що власне символізує обряд покривання молодої. Вона навіть косу не може мати, яку, в деяких регіонах, їй також привселюдно обтинають. Далі знову показове публічне засвідчення “дівочої чести” з вивішуванням, демонструванням крові. “Подивіться пани родичі на оту кошулю… дай боже, щоб і вони за своїми дітьми діждали такої” Жах. Уявіть, купка чужих дядів і тьотів приходять подивитися на ваші простирадла після ночі, яка може бути важким, часто болючим досвідом, емоційним. І всі вони мають щось до сказання з цього приводу. Ще в окремих регіонах закривавлену сорочку молодої носять як хоругву по цілому селу. Завершується усе це глумління під назвою «шлюб» в традиційній культурі обрядом перезви. Це така колективна оргія як вияв загальної радості щодо “вбереженої калини” себто, засвідчення позбавлення цноти. Але, лихо тій дівці, в якої з різних причин не було крові на простирадлах чи сорочці. Її цькують та ганьблять усі, кому не лінь, обмазують хату дьогтем, а по селу ходять з брудною ганчіркою і співають щось на кшталт “говорили люде, що Маруся добра буде, вона така добра, як дірява торба”. Це до окремої теми, що означає добра – недобра жінка в традиційній культурі. Але далі про перезви та підгулювання молодої. В різних регіонах цей обряд відбувається по іншому, але основна ідея, що молода жінка тепер належить усім чоловікам роду (села).

     Отже, традиційний танець усіх по черзі з молодою ( часто за винагороду– подарунок) ніщо інше, як засвідчення права кожного на молоду. Такий собі пережиток, відголоски якого ще досі дуже навіть практикують на українських весіллях. Взагалі, років 3 тому, не так давно, я була на весіллі, де мама молодої перед купою гостей оголосила, що її доня неторкана, що берегла свою квіточку для чоловіка. Хотілося провалитися під стіл мені, яка не має жодного відношення до дівчини, чи її квіточки.

     Український колективний шлюб – це дуже цікаве явище, яке коротко описує Вовк. Найсумніше, що хоч пише він про традиції кінця 18-19 ст. (здебільшого), але всі вони досі активно практикуються, може не з тим самим сенсом, але у формі не менш принизливій для жінки і сьогодні. Бо в колективному шлюбі жінка лише об’єкт дійства, ритуалу, вона повинна беззаперечно виконувати приписи, виконувати свою роль. Такі от традиційні цінності.”

Устина Стефанчук