Назар Білик — один з успішних молодих українських художників, чия творчість з кожним роком привертає все більше уваги. Випускник Київської Академії мистецтв, а тепер і один із її викладачів, Назар Білик має на своєму рахунку чимало виставок в Україні та за кордоном. Не так давно його скульптури були придбані на всесвітньо відомому аукціоні Phillips, а ще раніше він отримав Президентський грант.  Дуже імовірно, що навіть ті кияни, які відвідують виставки нечасто, знайомі з його творчістю — вкрай важко оминути зворушливу скульптуру людини із краплею на Пейзажній алеї. bit.ua попросився у гості до майстерні художника та поговорив про його ставлення до творчості, сучасної скульптури і традицій минулого.

    Інформаційним приводом для цієї розмови послужила не тільки твоя виставка в галереї Bottega, але й недавні продажі на аукціоні Phillips і Президентський грант, який тобі вручили минулого року. Які в тебе відчуття від усього цього? Ти досяг того, чого прагнув?

    Я радий, що досяг одного — часу та можливостей займатися своєю справою. У цьому плані, можна сказати, що все вдалося  — я отримав те, чого хотів. Так, минулого року я подавав заявку на грант Президента, який отримують молоді творці в сфері театрального, музичного та образотворчого мистецтва, і виграв його під проект «Контрформи». Для мене це було досить дивно, так як грант в галузі «Скульптура» частіше отримують на реалізацію пам’ятників національним героям або історичним особистостям.

     Я радий, що досяг одного — часу та можливостей займатися своєю справою.

     Тоді як мій проект був абсолютно нетиповим для формату гранту. Це серія скульптур і рельєфів абстрактної тематики. Грант дозволив мені втілити скульптури в матеріал, відлити їх у бронзі, зробити виставку («Ємності» в Bottega Gallery – прим.ред.), а також надрукувати мій перший каталог. Я радий, що отримав його, оскільки без цих грошей мені навряд чи вдалося б стільки зробити.

    Щодо Phillips — теж добре! Однак, продажі на аукціоні не є якоюсь знаковою виставкою чи вдалою роботою, а більше процесом паралельного життя мого твору. Таке у мене до цього ставлення.

    Повернімося до теми гранту, адже це цікаво: що і чому повинно було трапитися в Міністерстві культури, що грант дали художнику, який творить в рамках сучасного мистецтва. У тебе є якісь думки з цього приводу?
    Про грант я знаю те, що він існує вже досить давно, здається, з часів незалежності України, але інформація про нього обмежена, чомусь сильно не розголошується. Мабуть, взагалі рідко виходить за межі кола Спілки художників. Я не знаю, що сталося минулого року. Я просто зробив проектну заявку, яка, можливо, вирізнялася на фоні загального списку заявників. Проте, після того як я реалізував свій проект, мені запропонували стати учасником комісії, що буде відбирати переможців премії наступного року. Ось як! (Сміється). Звичайно, це певною мірою пов’язано із змінами, які вже відбуваються в країні, і в Міністерстві культури зокрема.

«Ємності» 2014 року, полімерні матеріали 

    Розкажи, а чим для тебе є скульптура і як ти її розумієш? Адже твої останні серії — це не тривимірна скульптура в класичному розумінні: ти експериментуєш і шукаєш.
     В першу чергу, скульптура — це, звісно, форма у просторі. Я не тікаю від цього і не ставлю під сумнів. Проте, в серіях робіт «Контрформи» або «Ємності» (продовження) головним об’єктом мого дослідження виступає вже не сам об’єм, а фіксація простору навколо нього, який зазвичай є невидимим. Основна ідея цих серій в дослідженні ілюзій нашого сприйняття дійсності. Роботи схожі на відбитки, де зображення схоже на ємність, з якої порівнюється людина. Формальний принцип для цих серій був спровокований простим процесом, який скульптор переживає тисячі разів під час праці над твором. Поясню: скульптор зліпив форму, наприклад, голову. Що потрібно для того, щоб втілити її в матеріал? Зняти форму. Тоді він починає закидати її гіпсом, щоб сформувати об’єм. Коли об’єм готовий, гіпсові частини, які його формують, завжди викидаються. Це технічний процес, і зазвичай скульптори його не люблять. Однак, сам по собі цей процес дуже важливий, і для мене він по-філософськи цікавий. Я надаю самостійне звучання цим залишковим матеріалами і акцентую увагу глядачів на проміжному, тому що для мене цей процес є вищим, ніж сам_закінчений_твір.

   

«Пейзаж» із серії «Контрформи», 2012, пластик
Перші ж мої роботи є більш традиційними скульптурами. Наприклад, такі як «Дощ». Але тут на неї теж тисне якесь середовище — крапля зверху. Для мене це дуже особиста робота: у мене був період, коли я шукав відповіді, формувався світогляд. Звісно, людина може шукати навколо, але для мене головний пошук починається тоді, коли людина піднімає голову вгору. І тут крапля символізує якусь відповідь. Запаяні в прозорі куби людські фігури в роботі “Туди” теж зачіпають тему  середовища і взаємодії.

«Дощ», 2010, бронза, скло
Ти казав, що тобі хотілося жити життям художника і вільно творити.  А ти пам’ятаєш як все починалося?
Я не можу сказати, що трапилась якась подія, після якої все пішло по-іншому. Просто раніше багато часу відбирали «халтури», такі от «наркотики» для художників, що викликають пожиттєву залежність. Потім зрозумів, що якщо так і далі буде, то справи кепські. Намагаюся мало робити на замовлення. Більше — говорити про те, що для мене важливо і цікавить. Творчість — це ж пізнання, спосіб дослідження себе і світоустрою.
Традиція мене не обтяжує, я нею не дуже зайнятий.
У тебе дуже гармонійно виходить поєднувати традиційність із сучасним баченням. Це інтуїтивно?

   Традиція мене не обтяжує, я нею не дуже зайнятий. Я вважаю, що реалістична мова в скульптурі — це всього лише один із методів, якими можна висловлюватися, я на ній не зациклююсь. Основа всього — це смислова наповненість. Для мене вибір візуальної мови важливий лише у зв’язку з розкриттям теми, за яку берусь, вона не настільки особиста. І в практиці відомих сучасних художників видно захопленість гіперреалізмом, до прикладу. Часто традиційність пов’язана з реалістичним зображенням людини, але це далеко не так. Звичайно, перш за все, людині цікава людина, вона є найголовнішою темою. Біль, смерть, соціальний устрій — художнику цікаво те, що пов’язано з людиною і суспільством. Немає традиційних тим, як і немає традиційної мови. Є принцип контексту, від якого все залежить.

                   

Із серії «Контрформи, 2012, полімерні матеріали
Дивлячись на твої роботи, з’являється відчуття, що форма для тебе важливіша за образ.
    Думаю, важливо і те, і інше. Це не антоніми. Як говорив Кандинський: «Не існує ніякої форми, яка б не говорила про себе багато». Інша справа, що людина не завжди здатна прочитати форму правильно. Якщо повернутися до серії «Контрформи», то для мене важливо як вона виглядає, тому що за допомогою форми робота вже відсилає глядача до зрозумілих асоціацій.

     Феномен контроб’єму полягає в тому, що при правильному освітленні відсутність форми виглядає як повноцінна форма. Така ось гра сприйняття. По суті, в цій серії я використовую цю гру, і звертаюся за допомогою скульптури до теми «розкопок» людини в собі, шукань. Ви бували коли-небудь на розкопках?

 

   Людина не завжди здатна прочитати форму правильно. Якщо повернутися до серії «Контрформи», то для мене важливо як вона виглядає, тому що за допомогою форми робота вже відсилає глядача до зрозумілих асоціацій.
     
    Якось ми поїхали з друзями в Ольвію відкопувати колонію древніх греків. Я думав в процесі роботи, що копаючи, тобто, прибираючи частини землі, роблячи отвори у поверхні, я створюю той самий об’єм, ту ж скульптуру, і глядачем може бути лише та людина, що знаходиться зверху розкопу. Вона повинен піднятися для бачення скульптури, а не навпаки. Адже зазвичай скульптуру експонують як витвір мистецтва, ставлячи на подіум. Без особливих зусиль людина дивиться на неї, оцінюючи. Мені близький принцип контексту, в якому знаходиться глядач і твір на розкопі. Піднімись на гору — і лише тоді ти побачиш об’єм. Контрформа — це тіньовий синтез форми, з якого народжується «тіньовий» аналітичний ряд, невиявлений світ першопричин.   

Всім завжди цікаво, звідки художники черпають натхнення. От тебе що надихає?

   Не знаю. Натхнення — це неспокій, який тебе підштовхує до роздумів, до ряду питань, а потім і до створення твору. Я б назвав це небайдужістю до того, що відбувається зі мною, з людьми навколо. Максимум, чого я іноді хочу — це бути залишеним у спокої, щоб у мене був час подумати і спокійно попрацювати. Час для себе дуже цінний, і деякою мірою він надихає.

     Максимум, чого я іноді хочу — це бути залишеним у спокої, щоб у мене був час подумати і спокійно попрацювати. Час для себе дуже цінний, і деякою мірою він надихає.

   Повертаючись до того, що твої роботи купують на закордонних аукціонах. Як на твою думку, яким чином можна заохочувати українців придбавати роботи сучасних художників? Так, щоб мистецтво стало атрибутом життя, скажімо, середнього класу?
    Я можу сказати тільки зі свого досвіду. Нещодавно я познайомився з онуком Василя Кричевського. Він повернувся до України з Венесуели, де перебував в еміграції. Одного разу він показав мені роботи свого діда, невеликі ескізи. Для мене Василь Кричевський — це величина, я знаю його як архітектора, графіка, бачив багато орнаментів, які він розробляв. Я не можу себе назвати колекціонером, але в той момент дуже захотів, щоб у мене в майстерні були орнаменти зроблені Кричевським власноруч. Тобто, я таким чином долучився б до бачення людини, творчість якої люблю та ціную, і в якомусь сенсі розділив би з ним свій простір. Мені здається, відносини між колекціонером-поціновувачем мистецтва і художником повинні будуватися на подібних почуттях. Однак сучасне мистецтво вимагає зусиль для того, щоб бути прочитаним, і лише на власний смак покладатися, звичайно, не варто. «Колекціонувати» означає «спілкуватися», а не просто скуповувати. Мова йде не про естетику твору, а про сенси, носієм яких є художник і його роботи.

«Велика ведмедиця», 2013, сталь, Симпозіум сучасного мистецтва на_острові Бирючий

Що стосується ідей, то чи повинна сьогодні скульптура виконувати певну роль? В період СРСР ця роль була ідеологічною, а зараз?
      Роль скульптури в міському просторі дуже важлива. Вона ж для всіх! Її глядачем стає кожен. У місті вона є акцентом, який забарвлює простір. Скульптура робить місто схожим на музей, а людей, що йдуть на роботу, його відвідувачами.

    Є різні види скульптури: паркова, жанрова скульптура, пам’ятники та ще багато інших. Ясно одне — скульптура не завжди є пам’ятником. У паркових скульптур, наприклад, немає ідеологічної функції, тільки естетична чи інтерактивна. Пам’ятники — це вже інша тема, вони завжди були і будуть. Питання лише в художній мові їх виконання, вона повинна змінитися. За радянських часів було багато хороших пам’ятників: сильними були грузинська та вірменська школи (напрямки — прим.ред.). Річ у тім, що в той час над монументальними скульптурами працювали маси творчих цехів, було держзамовлення, і зрозуміло, що серед тисяч пам’ятників вдалими були близько десяти. Зараз же держава не ставить питання, щоб скульптура була перш за все способом утвердження національних пріоритетів. Тому ідеологічне навантаження на пам’ятник зведено до мінімуму. Сьогодні існують інші, не менш складні, завдання. Одне із них: реалізація пам’ятника не мовою пафосу та «літератури», а більш символічно, розумніше і знаково.
    Зараз в нашій країні відбувається інше — зміна монументів. Всі ми пам’ятаємо як нещодавно повалили сотні пам’ятників Леніну. Студенти з Академії і друзі скульптора мені розповідають, що пішла нова хвиля держзамовлень, до них вже звертаються з пропозиціями зробити то пам’ятник Шевченку, то новий меморіал загиблим на Майдані. І, що сумно, якнайшвидше…

 

     Чи можливо ці старі пам’ятники просто замінити паблік-артом? Невже необхідно знову возвеличувати якихось міфологізованих особистостей?
    Я не можу стверджувати можливо це чи ні. Скажу тільки, що коли скидається якийсь ідол, то утворена порожнеча вимагає заповнення в свідомості людей. Постаменти виявилися порожні. Ця «порожнеча» допоки і є найкращим пам’ятником ситуації в країні.

     Але те, що цей порожній простір незабаром буде заповнюватися в Україні, це факт. Не знаю як на рівні міст-мільйонників, але в районних центрах це вже відбувається: замість пам’ятника Леніну, ставлять пам’ятник Шевченку.

«Невід», 2013, Симпозіум сучасного мистецтва на острові Бирючий

     Дійсно, цей підхід «якнайшвидше» змушує турбуватися. Здається, що вже розробляються ідеї для пам’ятника Небесної сотні, і деякі чиновники говорили, що його потрібно ставити якомога швидше…
    Після всіх недавніх пережитих подій багато людей дуже порозумнішали, тому я дивлюся на проведення конкурсу оптимістичніше. Мені здається, що зараз немає влади, яка хоче швидко закрити це питання, звільнитися від нього і забути. Конкурс буде великий та непростий, і звичайне рішення вже не пройде. Хоча, я вважаю, не зовсім доречним думати про пам’ятник і проводити конкурс у найближчий рік — рани ще не загоїлися.
    
   
    Останні рік-два дуже актуальні питання урбаністики і покращення міського середовища Києва (і інших міст). Це трохи складніше, ніж просто поставити новий пам’ятник. Як у скульптора, в тебе є якісь ідеї з цього приводу? Мистецтво повинно тут зіграти якусь роль?
    Звичайно, у мене є бажання, щоб скульптура була задіяна як елемент міського середовища, щоб вона сприймалася природно, а не як щось унікальне. Скульптура в публічному просторі сприймається у нас як декор, надмірність або розкіш. Але ж це не так. Наприклад, чому у Львові так комфортно перебувати? Скульптурний декор сприймається там не як надмірність, а як небайдуже ставлення архітекторів, художників і жителів до того середовища, в якому вони перебувають. Київ гине від помилок у цьому плані. Нам потрібні скульптурні парки, які будуть формуватися роками, наповнюватися продумано і поступово.

Джерело