Скульптор щойно повернувся з Карпат – там 8 квітня відбулося відкриття проекту фонду Zenko Foundation «Килим. Сучасні українські митці». В експозиції можна побачити роботу Назара Білика «Конструктор пам’яті», присвячену подіям, які відбувається на сході України. Наразі Білик збирається до Лондона, де його роботи в середині травня з’являться на арт-ярмарку ART16. А також готується до нового проекту: влітку він планує створити чотириметрову скульптуру для парку під Львовом.

Назар Білик розповів Forbes про те, які смисли має нести в собі розміщена в публічному просторі скульптура, а також про те, що потрібно для того, щоб суспільство почало змінюватися.

– Останнім часом скульптура стала популярною: по всьому світу відкриваються спеціальні парки, пластика активніше продається на аукціонах, сучасна скульптура регулярно з’являється в історичних центрах міст. Із чим це пов’язано?

– На скульптуру завжди був попит. Її використовували, щоб ідейно наповнювати простір міст, площ і парків. Сьогодні в Україні впровадження сучасної скульптури стає доброю звичкою. На жаль, цей процес має характер радше стихійної забудови арт-об’єктами, ніж обдуманого гармонійного комплексу, в якому скульптура відігравала б належну роль. Тому вдалих влучень вкрай мало.

Тільки у співпраці архітектора і скульптора з’являється шанс зробити щось хороше. Пластична мова сучасної міської скульптури має грамотно контрастувати з незайманістю історичних місць. До багатьох нововведень у рідних містах мистецьке середовище ставиться насторожено, і це виправданий страх. Засилля різноманітних муралів і розважальних статуеток зашкалює і часто псує історичний вигляд міста.

Існують ще й проблеми зі сприйняттям сучасної скульптури в міському просторі. Наші люди погано ставляться до полімерів. Вони люблять бронзу чи граніт, щось «на століття» – залишилася така радянська традиція. Звичайно, в цьому є певний сенс. Ми живемо у світі ідей і їхньої фіксації. Але я вважаю, що фіксація має відбуватися в різних матеріалах. Тому що часи бувають різними, і матеріали теж мають змінюватися, відповідати своєму контексту.

– Які матеріали найкраще відповідають вашим ідеям?

– Не можу сказати, що для мене матеріал має особливе значення, радше значення має зв’язок матеріалу з ідеєю. У деяких випадках матеріал сам собою говорить багато про що, вміщує свої незалежні смисли. Можливо, тому я мало працюю з каменем, здебільшого віддаю перевагу бронзі чи полімерам.

Полімерні матеріали дають можливість реалізувати об’єкт у коротший термін з максимальним ефектом. Вони не містять у собі прямих асоціацій, відсилань до вже існуючих історій, що дає мені можливість працювати, як із чистим аркушем паперу. Тоді як робота з бронзою – це тривалий, багатоетапний процес. Сама бронза багатолика і має широкий спектр взаємодії з довкіллям, що додає початковій ідеї ефект часу: від полірованого золотого блиску, окислюючись, вона переходить у благородний зелений колір.

– Що важливіше: форма чи зміст?

– Для ремісника форма – це функція сенсу. Для мене як художника і передусім скульптора форма – це місток, який я прокладаю між своєю художньою реальністю і глядачем. Тут уже сама форма і є сенсом, можна говорити про їхній органічний симбіоз. Скульптурна форма дає змогу створювати об’єкти з особистої реальності, до того ж вона має величезну взаємодією з глядачем: тисячі людей реагують на скульптуру, наділяють своїми персональними історіями і назвами, намагаючись розгадати її зміст. Мене самого надихають сильні візуальні образи, які знайшли переконливе втілення в житті.

– До речі, про глядачів. Чи має сучасне мистецтво бути зрозумілим кожному з першого погляду?

– Мені здається, мистецтво не має бути зрозумілим. Воно має пробуджувати емоції, викликати інтерес, провокувати розумовий процес. Сучасне мистецтво – це густий ліс особистих історій, який не зобов’язаний бути простим і привабливим. У творі мистецтва художник створює власний світ і систему символів для аналізу цього світу. Щоб прочитати такий шифр, глядачеві доведеться докласти певних зусиль і спробувати вникнути в задум автора.

– Українські художники беруть активну участь у міжнародних аукціонних торгах, виставляються за кордоном. Чи свідчить це про інтерес до українського мистецтва?

– Не можу сказати, що інтерес значний, але він, безумовно, є. Поки що це краплі в океані: три-чотири художники потрапляють на аукціон раз на півроку. Звісно, і це важливо. Але у відсотковому співвідношенні українські художники представлені на Заході дуже мало.

– Із чим у зарубіжного глядача асоціюється українське мистецтво?

– Асоціації – це завжди про індивідуальний досвід. Як український скульптор я не можу відповідати від імені закордонного глядача, адже сам подорожую цим поїздом, а не стою на пероні. Звичайно, можна припустити, що є певний штамп сприйняття українського мистецтва через національну творчість. Тоді варто порушити питання, наскільки європейський глядач поінформований про країну загалом і про її художників зокрема.

Безумовно, інтерес до України є, але представлення країни на світовій культурній сцені – питання радше політичне.

У нас сьогодні хаос у всіх галузях і безліч стимулів для розвитку мистецтва. Україна нині – ріг достатку тем, розмов і роздумів. Ніхто не знає, що буде завтра. Ми живемо в особливий час, у якому художники почуваються на межі, тому їм є про що говорити з глядачем. Я бачу, що з’являються особистості, здатні вміло відрефлексувати актуальні теми, показати, чим дихає і живе країна. Або дістати із глибин своєї творчості такий потрібний рецепт.

– Чого бракує нашому культурному процесові?

– Я не такий уважний до соціальної площини, мій фокус більше наведений на внутрішній світ людини. Тому я дивлюся на людей, які хочуть і можуть принести позитивні зміни, внести осмисленість і ясність. І просто сприймаю культуру через них.

З сайту Forbes
22.04.2016