Тіберій Сільваші: «Картина – це лише епізод в історії живопису»

12 Липня 2019

Художник-абстракціоніст Тіберій Сільваші у своїй творчості досліджує проблему часу та, як каже він сам, робить живопис про живопис. Які запитання наразі є головними для мистецтва, яким є «посмертне» існування картини, як зобразити потоки часу та пропустити крізь себе ріку кольору – про це він розповів на зустрічі в Києво-Могилянській бізнес-школі.

Аби розуміти мистецтво, а тим більше сучасне – треба з цим жити і про це думати. Звичайно, є різні рівні взаємодії з мистецтвом. Можна просто сприймати його як частину «світського» проведення часу з обов’язковим селфі. Та все-таки аби якось серйозніше включитися в цей непростий процес, треба бути підготовленим.

Ти заходиш в галерею – і бачиш не одне полотно, а те, як всі ці полотна взаємопов’язані. Вони перекликаються, відлунюють та коментують одне одного, ставлять питання та відповідають на них, розмовляють з тим, що було зроблено кимось на іншому кінці світу… І це треба розуміти – чи хоча б вміти відчути.

Особливість сучасного мистецтва в тому, що воно рефлексує над собою, над своїми формами, над людиною, яка його вивчає. Споглядання – це лише невелика його складова, яка більш характерна для традиційного мистецтва. В класичному варіанті глядач споживає, зчитує витвір мистецтва, який йому протистоїть. Сьогодні механізми взаємодії твору, глядача, мистецтва і соціуму інші.

Бойс якось сказав, що кожен може бути художником. Можливо, він дещо погарячкував. Але справа тут радше в тому, що змінюється функція глядача в мистецтві. Він вже безпосередньо, тілесно включений в простір мистецтва і є його частиною. І митець враховує участь публіки. Саме соціальні сили визначають те, як діє образ. Важливими стають концептуальні зв’язки між простором картини і навколишньою реальністю.

Про епоху запитань

Слово «мистецтво» ми весь час застосовуємо до абсолютно різних речей: мистецтво кулінарії, мистецтво керування автомобілем тощо. Тобто воно вже звично описує якесь вміння, ремесло, і втрачає своє істинне значення. По суті, ми загубили категоріальний апарат, критерії, точні уявлення про те, що ж таке мистецтво. І недарма багато людей, які по-справжньому заглиблюються у всі ці речі, вболівають та розробляють теоретичні основи, говорять, що зараз мистецтво серйозно змінилося.

Є епохи, коли існує задана система світосприйняття, зрозумілий категоріальний апарат. Має місце стала ієрархія високого і низького, цінності досить чітко окреслені та, зрештою, якщо не на всі, то на більшість запитань є відповіді. А є епохи, коли ставляться запитання. На щастя чи на жаль, ми якраз живемо в таку перехідну еру і маємо самі шукати відповіді та виробляти критерії. І одне з головних питань нині: у чому полягає функція мистецтва? Можливо, мистецтво вже ніколи не буде таким, як раніше. Яким воно має стати? Це теж випливає із запитання про функцію мистецтва.

На межі

Мистецтво працює з проблемою межі, воно завжди знаходиться на границі та розсуває її. Щойно виникає вже освоєна територія, з неї треба йти. Бо всередині усталеного поля з‘являються шаблони, кліше.

«ОСОБЛИВІСТЬ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА В ТОМУ, ЩО ВОНО РЕФЛЕКСУЄ НАД СОБОЮ, НАД СВОЇМИ ФОРМАМИ, НАД ЛЮДИНОЮ, ЯКА ЙОГО ВИВЧАЄ.»

Коли ти першим щось робиш, прориваєшся на нову територію, пропонуєш зовсім нову концепцію – тебе просто не бачать, люди ще не готові до цього, їхня оптика ще не налаштована на таке сприйняття. Деякі художники через це практикують провокації, аби звернути увагу на проблему, з якою працюють, і це є частина їхньої стратегії. Так ефект переходить в ефективність, ставлячи питання – не про що цей твір, а для чого.

Ритуал живопису

Я не можу не ходити в майстерню. Я йду туди, навіть коли нічого не роблю – просто сиджу перед полотном і думаю про нього. Ритуал живопису не має закінчуватись ніколи – це програма для мене. Більш за все мене смішить, коли запитують: а натхнення? Та немає натхнення! Я приходжу і роблю – а потім в якійсь момент це переростає в щось інше.

Щоденна робота стала для мене самодисципліною. З іншого боку – для мене вкрай важливий цей діалог з полотном. Це дивно, адже ти спілкуєшся ніби з мертвою річчю – шматком полотна, на який наносиш фарби. Тут моя шизофренія поглиблюється – і в якійсь момент я отримую від нього відповідь. Колись цей діалог призупиняється, тоді просто відкладаю його вбік – і воно чекає свого часу, коли з ним знову треба буде говорити.

Цей ритуал живопису є для мене найголовнішим в житті. Навіть коли йдеш по вулиці, в розмові чи будь-де, весь час лишається ця професійна фіксація. Оптичний апарат вже налаштований таким чином, що я постійно переводжу ту картинку, яку бачу, у матеріал – у візуальний пластичний еквівалент. Скажімо, граєш в футбол – і, падаючи, бачиш, як напружується нога у людини поряд, але крізь ці м’язи ще бачиш на протилежному березі річки якихось людей і машину, а ще човен, який пропливає повз… Це все одночасно відбувається, зчитується та фіксується в механізмі візуальної пам’яті.

Археологія кольору

Можна сказати, що моя робота завершується в перший день – і не завершується ніколи. Є полотна, які я пишу по 15-20 років. Як це відбувається? Ось в певний момент я втрачаю контакт з полотном. Ставлю дату на звороті, відкладаю, воно йде на виставку, повертається… та колись наш діалог починається знов. Воно щось каже, я відповідаю – деколи додається якийсь один елемент, чи ж переписується геть повністю. Такий процес іноді повторюється кілька разів – на деяких роботах стоїть по 4-5 дат.

Я НЕ МОЖУ НЕ ХОДИТИ В МАЙСТЕРНЮ. Я ЙДУ ТУДИ, НАВІТЬ КОЛИ НІЧОГО НЕ РОБЛЮ – ПРОСТО СИДЖУ ПЕРЕД ПОЛОТНОМ І ДУМАЮ ПРО НЬОГО.

Історію написання видно також на бокових сторонах полотен. Туди затікають фарби, і можна побачити ці нашарування, та яким чином вони утворились. В моїх монохромних роботах дуже важлива ця археологія кольору. Час – він весь там, на боковинках. А ще – в тих шарах фарби, які невидимі під поверхнею останнього.

Звичайно виникає питання: а коли робота закінчена? Є такий художник-монохроміст Моссе, він казав: картина завершена, коли її купили. Тут я згоден – тоді й справді все, ти вже не можеш до неї повернутись, тепер вона живе своїм життям.

Як виникає живопис

У мене є така метафора: над нами тече ріка кольору, яка час від часу на різних територіях випадає. Так з’являються живописці. В історії мистецтва їх небагато. Скажімо, в абстрактному експресіонізмі був лише один живописець – Ротко. Так само у XVII столітті в Голландії було дуже багато класних художників, але тільки Вермеєр і Рембрандт були живописцями.

Всі мають у руках одні й ті ж самі матеріали – фарби, пензлі, мастихін, полотно. Але чомусь у Терборха виходить сценка-анекдот, а у Вермеєра над поверхнею полотна виникає метафізичне світло. Я, в усякому разі, його бачу. І для мене це світло – саме те, що відрізняє живопис від того, що просто намальовано фарбами. Тут є щось поза фізикою, щось дане богом або природою.

Ті, кого ми називаємо колористами, від народження бачать колір краще та складніше, ніж решта людей. Але не кожен колорист стає живописцем. Аби бути живописцем, треба стати провідником – дозволити своєму дару пропускати через тебе на полотно потоки кольору, які на тебе звалюються. Треба стати пустим, як тростина, – ти не маєш бути заповненим жодними хвилюваннями, переживаннями. Ти мусиш прибрати своє профанне, психологічне «я» – все те, що романтичні натури називають самовираженням. Така відмова від всього, що захаращує «тростину», яка має пропустити колір, – це схоже на східні практики. Десь близько до йогівських речей, або до того, чим займались японські чи китайські каліграфи.