Данило Галкін: «Якщо ти відрізнієшся від інших, це помітять»
23 Жовтня 2017
Данило Галкін
Своїм головним рішенням на старті кар’єри Данило Галкін вважає створення арт-групи «2222»: у 2009 році художник «об’єднав» в одне ціле чотири своїх альтер его. «Усе інше – їхніх рук справа», – говорить Галкін. «Усе інше» – це об’ємні концептуальні некомерційні інсталяції з соціальним та політичним підтекстом, які перетікають з одного твору в наступний. «Мене цікавлять трансмутації одного твору мистецтва в інший», – пояснює художник.
У 2011 році Галкін переміг у конкурсі для молодих художників МУХі, у 2013-му – став фіналістом і отримав спеціальну премію в конкурсі PinchukArtCentre. Роботи художника частіше можна побачити за кордоном: він виставлявся в Інституті сучасного мистецтва Kunst-Werke (Берлін), Saatchi Gallery (Лондон), Московському музеї сучасного мистецтва, Danubiana Meulensteen Art Museum (Братислава), Czech Centre (Прага). В Україні Галкін постійно співпрацює з «Щербенко Арт Центром», до 22 жовтня тут проходила ретроспектива його відеоробіт.
Mind розпитав художника про вплив політичної ситуації на творчість, про користь конкурсів і резиденцій, а також про те, що потрібно робити молодому художнику, аби домогтися успіху.
– У ваших роботах і до 2014 року був соціальний та політичний підтекст. Чи змінилася загальна концепція через події на Майдані?
– Не змінилась. Але з переживаннями перед відкриттям виставки «Штрих-пунктир» в галереї Bottega і «Доказ» у «Щербенко Арт Центрі», за пару днів до розстрілу людей на Майдані, і в день відкриття, що співпало з захопленням Верховної Ради в Криму, нічого не зрівняється. Пізніше, коли проходила персональна виставка «Подвійна суцільна» у MMOMA, у рамках Московської бієнале сучасного мистецтва того ж року, мені було важливо висловитися на території загарбника, а не відмовлятися від її проведення.
– Останнім часом ви активно берете участь у зарубіжних резиденціях. Як впливає на творчість робота в незвичних умовах, поза східноєвропейського контексту?
– Не можу сказати, що резиденції плідно впливають на роботу, але на даний момент це єдиний відомий мені спосіб продовження художньої практики. Участь у резиденціях відбувається не від кращого життя, а від пошуку можливостей, які в Україні не пропонують. Проте завдяки резиденціям збільшується радіус взаємодії. Мені подобається вибирати резиденції в невеликих європейських містах, що підтверджують децентралізацію мистецтва на практиці. В Україні це починає відбуватися тільки зараз.
– Ви досить рідко виставляєтеся, при цьому, здається, що в європейських галереях – частіше, ніж в українських. Чому? І чи можна порівнювати ситуацію тут і там?
– У мене склалося враження, що в Європі в якийсь момент сучасне мистецтво перестало розвиватися, перебуваючи в очікуванні порятунку від самого себе. Тим часом в Україні воно почало успішно формуватися. Сьогодні всі один в одного вчаться і більше немає авторитетів, як це було раніше, авторитетів стало занадто багато.
У мене змінилося ставлення до роботи, зросла відповідальність перш за все перед самим собою, тому нерідко доводиться відмовлятися від участі у виставках. Виникла критична думка, а оскільки в Україні, як і раніше, відсутня достатня кількість професійних відгуків на художні процеси, самоаналіз є природною реакцією. Тому кожне нове висловлювання, незалежно від ступеня престижності заходу, мені дається складніше за попереднє. Щезло прагнення бути першим, з’явилося бажання стати в кінці черги, тим самим змушуючи цю чергу обертатися.
– На вашому рахунку – участь у двох головних вітчизняних конкурсах для молодих художників (МУХі та конкурс PinchukArtCentre). Як це вплинуло на вашу кар’єру?
– Участь у конкурсах – це можливість показати нову роботу в новому просторі. Мені подобається ситуація, в якій художник може дозволити собі реалізувати майже будь-яку свою ідею, незалежно від вартості виготовлення роботи. Це дає можливість кожному з учасників пройти невидимий тест на охайність свого творчого методу і показує, наскільки змінюється його підхід від суми продакшена, що покривається, і високого відсотка відвідуваності виставкового простору. Будь-які олімпіади культивують в учасниках почуття переваги над іншими. Я давно вивчаю цей феномен в різних його проявах.
І мені складно відповісти, який із заходів мав більший успіх. Коли одна робота продовжує іншу, неможливо оцінювати їх окремо. Безумовно, участь у конкурсі МУХі-2011 – значна подія в моїй кар’єрі, хоча б тому, що це було моїм першим виступом у Києві.
– Яка роль куратора в підготовці, експозиційному і концептуальному вирішенні ваших проектів сьогодні? Яким був ваш досвід співпраці з кураторами взагалі?
– Думаю, хороший куратор насамперед є художником, який, залишаючись практично непоміченим, дозволяє іншим художникам відчувати себе незалежними. У моїй практиці були лише поодинокі випадки дискусій з кураторами в рамках спільної роботи, бо в більшості випадків вони відбирали проекти, що сформувалися раніше, і продовжували роботу з ними вже на своїй території, створюючи загальну експозицію.
Взагалі необхідно заохочувати роботу не тільки художників, а й кураторів та інших культурних діячів. Але, наскільки мені відомо, таких премій в Україні немає.
– Один з ваших проектів – «Нічого спільного, нічого особистого» в рамках фестивалю в Білостоці (Польща) – був виставлений у публічному просторі. Чому вибрали саме такий простір? Чи працювали ви з таким форматом до цього в Україні?
– Мене цікавить робота з будь-яким простором, у тому числі й публічним. Показати цю інсталяцію напроти католицького собору в Білостоці було концептуальним рішенням, яке розкриває і продовжує суть роботи. А в той момент, коли жителі міста протягом декількох днів приносили квіти, доповнюючи ними інсталяцію, відбулася взаємодія публіки і мистецтва – що і є головною метою і ознакою необхідності таких практик. Це не перший мій досвід роботи в публічному просторі, одним з найяскравіших став проект «Зал очікування» на залізничному вокзалі «Південний» в Дніпропетровську.
– Як виглядає ваш робочий процес?
– Якщо буквально, то робочим столом сучасного художника є монітор комп’ютера. Заповнення форм заявок, читання пошти і подібні заняття потребують більше часу, ніж продукування самої роботи. Але це не означає, що народження і реалізація ідеї теж здійснюються за комп’ютером. У художника немає робочого простору, і не має значення, є у нього майстерня або студія чи ні. Робота відбувається безперервно, і найпродуктивніший час – той момент, коли художник нічого не робить, як це може здаватися зі сторони.
– Чи варто сучасному художнику-початківцю, який не працює в традиційних жанрах, намагатися влитися в український арт-ринок? Які перші кроки ви б порадили йому зробити?
– Будь-які поради – травматичні. Присвячувати час історії сучасного мистецтва, вивчати практики інших художників, а не прислухатися до їхніх слів. Поменше комизитися і більше працювати: якщо ти відрізняєшся від інших, це помітять і без твоїх старань це показати. Місця в історії вистачає всім, але не всім вистачає часу, щоб це довести.
Перша персональна виставка
«Абсолютно Міфічний», галерея Bottega, у рамках паралельної програми бієнале Arsenale у 2012 році. Це якщо не враховувати квартирні виставки, які у мене проходили вже з чотирьох років.
Перший кураторський проект
Мені складно визначити першого куратора в кар’єрі, але варто відзначити тих, завдяки кому, можливо, не було б нічого – викладачів малювання Тарасенко Н. А. (СШ №130) і Королівського В. І. (ДХШ №1). Саме вони закріпили в мені бажання продовжувати формувати своє майбутнє в рамках візуального мистецтва.
Перші конкурс і резиденція
Перші конкурс і резиденція були організовані польськими інституціями, між ними пройшло 17 років. Конкурс – The Хth International Competition of Children And Youth Art Creativeness «Always Green, Always Blue» у Турині, 1999 рік. Резиденція – Gaude Polonia, 2016 рік.
Перший продаж
Роботи «Малява № 22» і «Малява № 24» із серії «БДСМ-2222» були продані на аукціоні «Золотое Сечение» у 2011 році.
–
Джерело: mind.ua