Тіберій Сільваші: Рапсодія у блакитному. «… не важливо, що ти малюєш, якщо це намальовано добре. Не буває хороших картин ні про що».

12 Липня 2019

А.Готліб, М.Ротко, Б.Ньюмен.
Про живопис Тіберія Сільваші написано немало. Критики відзначають поєднання в його творах насиченої емоційності і інтелектуальності, винятковий колористичний дар, здатність « мислити в кольорі і самим кольором», відчуваючи його як живу, рухливу субстанцію, завдяки чому його абстрактні, нефігуративні полотна захоплюють правдивістю переживання, художньою « справжністю» свого простору. Проте точніше – не стільки простору, скільки середовища, що синтезує і енергію авторського жесту, де самий процес « накладання фарби на полотно» несе в соцактивну напружену дію, і широкі контрасти та витонченість світло-кольорових сполук, які поєднують між собою буттєву і художню реальність, а ще – усвідомлення живопису як онтологічної складової мистецтва, що змінюючи свою мову, засоби виразності, переживаючи кризи, сумніви, зневіру у власних можливостях, залишається його засадничою основою. Однак Сільваші сповна володіє ще однією якістю, тою самою, що наділяє твір мистецтва здатністю не тільки не втрачати з часом своєї « художньої актуальності», нарощуючи навколо себе змістове поле, а навпаки – повертає і притягує до себе, дивує і вражає магією самоцінності кольорово-пластичного образу, це – виразна « присутність Автора», що й перетворює споглядання його полотен на триваючу співбесіду, сповнену роздумів, живих вражень, несподіваних асоціацій…
Варто підкреслити, що творчість Тіберія Сільваші – одного з головних вітчизняних художників останніх десятиліть, певною мірою не тільки віддзеркалила, а й визначила особливості української образотворчості 1970-початку 2000 років, той шлях утвердження авторської індивідуальності, фахового самоусвідомлення, «повернення до своєї істинної справа» ( М.Врубель), що й окреслив її найважливіші спрямування. Саме такими були його ранні картини – близькі до фотореалізму, нового тоді явища у вітчизняному мистецтві, що піддавав критиці усталені виміри візуальності. Однак Т.Сільваші, природному живописцю, в ньому було « затісно», він висунув свій творчий принцип « хронореалізму» – художню фіксацію емоційно пережитого реального часу, де точно окреслена та багатозначна сюжетність поєднувалась із кольоровою активністю та вільною просторовістю. Його картини 1980-х років – « Портрет Пікассо», « «Гість», « Раптове пробудження», « Присвята доньці», увійшли в історію українського мистецтва, утверджуючи в ньому авторську образність, підкреслену вартісність творчої суб’єктивності, активне переосмислення попереднього досвіду. Перехід до абстракції в цьому плані був закономірним для художника. « Боротьба» між сюжетом, предметним зображенням та самим живописом з його колористичною стихією, що завжди так чи інакше присутня в малярстві, завершилася для нього перемогою останньої. Невипадково у 1992 рож він став одним із ініціаторів заснування групи « Живописний заповідник», що наголошувала на « чистому живописі в його специфічності». Проте звернення до не фігуративного малярства, в царині якого художник постійно працює з початку 1990-х років, мало широкий художньо-фаховий контекст, обумовлений самою природою такого засобу висловлювання. Адже, як точно відзначає В.Турчин, « в якомусь сенсі абстрактне мистецтво – пам’ять про походження мистецтва в цілому. І як тільки починалися сумніви в значеннях, змістах та перспективах традиційного мистецтва, воно зразу ж з’являлося, піднімаючи неміметичні елементи форми до абсолюту. Функція абстрактного мистецтва – нагадувати в час втрати багатьох естетичних ілюзій про те, що мистецтво – мистецтво». Для часу змін та глибоких сутнісних зламів, що переживала образотворчість на межі 1980-1990-х років, це було особливо важливим. Однак і сьогодні не фігуративний живопис, що давно окреслив потужну, складно розгалужену традицію, не втрачає своєї мистецької актуальності, опонуючи як тиражованому « дизайнерському естетизму», так і різноманіттю « візуальних образів», що заповнюють комунікативний простір. Позиція Т.Сільваші в цьому плані показова і симптоматична: саме висока живописна культура, зважена концептуальність напрямку творчої дії, інтелектуальне усвідомлення можливостей обраної художньої мови, а разом з тим – напружене чуттєво-емоційне переживання кольору тримають його полотна в просторі Високого мистецтва, не даючи переступити ту надзвичайно тонку і хистку межу, що відділяє його від небезпеки « красивості» та естетизму.
Однак і в царині не фігуративного малярства творчість художника зазнала глибокої еволюції, спричиненої пошуком « шляху до себе по доріжці, що заросла» ( В.Ван Гог), а саме – необхідністю входження до свого власного простору в різноманітті його існуючих пропозицій. Серед них – інтерес до « пейзажної абстракції» Н. де Стайля, символічної просторової колористичності М.Ротко, форсованої виразності Іва Кляйна… Аналіз їхнього досвіду залишив свій відчутний вплив в полотнах Т.Сільваші, позначився у використанні свого часу і підкресленої фактурності живописної поверхні, і експресії кольорових плям, у переході від просторової замкненості традиційного станкового твору до безмежності, розімкненості живописної поверхні. Не випадково він вважає, що « живописці всіх часів пишуть одне Метаполотно», поновлюючи його власними знахідками та відкриттями, через що, можливо, саме абстрактне мистецтво розкриває особливий зміст живопису як , де насиченість внутрішньої проблематики визначає його художню вартісність. Так він приходить до своєї версії « вільного кольоропису», що й визначила особливість його творів останніх років, такої, що у авторський спосіб наче об’єднує можливості різновидів живописної абстракції, акцентуючи в них риси традиційної для них поміркованої « Внутрішньої Необхідності» ( В.Кандинський) і в той же час – активної кольорової змістовності.
… Як у всякого справжнього колориста, в полотнах Т.Сільваші присутній головний « кольоровий вектор», що спрямовує його живописні гармонії, обумовлює побудову і « точку відліку» в колориті. Ця кольорова домінанта впливає і на самий простір твору, що здатний розвиватися не тільки вглиб полотна, а й формувати особливе « поле» навколо нього. Варто згадати, наприклад, ту потужну « гарячу хвилю», якою дихають картини П.Гогена, одного з найфантастичніших колористів в історії живопису, чутливий глядач відчуває її навіть у синьо-бузковій чи зеленій гамі, невипадково поряд з полотнами цього майстра панує « жовто-гаряча спека». … Твори Т.Сільваші випромінюють синій. Легке блакитне марево огортає їх своїм сяянням, наповнюючи їм реальний простір. Цей колір визначає « звучання» його полотен, прориваючись крізь багатошаровість червоних, темно-брунатних чи «¦лих», віддзвонюючи камертоном у зелених, жовтих чи «чорних» композиціях. Не варто шукати в цьому тої чи іншої символічності, адже мистецтво художника спрямоване саме на унаочнення тих « невербальних змістів», що здатний нести в  живопис, чий досвід, як свідчить історія, нічим замінити не можна. Скоріше він характеризує той « музичний діапазон», в якому розгортаються фарби та кольори його творів. Вільно володіючи живописним матеріалом, фарбою, поверхнею полотна, кольором, фактурою, художник чуттєво передає їх « місце у просторі», де кольори мають свою вагу, напрямок і рух, а тому спроможні випромінювати світло, нести своє широке і вільне дихання… Показово, що в його колориті відсутня « наївність чистих природних кольорів», його експресивність іншого – скоріше « культурного» походження, що перегукується з творами його попередників та сучасників, формуючи у такий спосіб широку художню асоціативність свого образно-пластичного змісту.
На тлі сучасного мистецтва позиція Тіберія Сільваші виглядає класичною, аби продовжувати і розвивати Велику Традицію Живопису з її цінністю майстерності, якості, авторського само прояву, і в той же час – актуальною, аби підтримувати триваючу дискусію про засади художності, виміри творчої свободи і перспективи Живопису, який, як справедливо вважає художник, немає кінця.
Галина Скляренко
кандидат мистецтвознавства.