Shcherbenko Art Centre

Настав час підбити підсумки надважкого 2022 року для Щербенко Арт Центру.

“Життя підвладне коливанням – між минулим та майбутнім, буттям та смертю – воно послідовно рухається й оприявнюється в природних ритмах існування людини та світу загалом.” – це цитата з опису проєкту «Тихий годинник…» художника Руслана Тремби, з яким ми в #shchac почали 2022 виставковий рік. Виставка тривала до 12 лютого. Вже тоді напруга досягала свого піка, однак ми прийняли рішення не припиняти роботу й вже 16 лютого відкрили персональну виставку Олесандри Токарєвої «Злиття». Екзистенційні пошуки художниці продовжили розпочату Трембою дискусійну лінію про тлінність буття і плинність часу. Передчуття неминучого, тривожність і страх перед викликами, які нас очікували в майбутньому, змінювались усвідомленням неосяжної внутрішньої сили опору, яка вже впевнено заполонила наші серця.

Від 24 лютого виставка була законсервована, команда ЩАЦ опинилась в різних куточках світу. Усім нам потрібен був час, щоб опанувати себе та вибудувати нові плани на майбутнє, обрати вектор розвитку, поставити цілі, які б продовжили слідувати нашій місії. Цей рік ми розпочали натхненні реалізовувати амбітні проєктні плани, однак реальність диктувала свої умови. Згадуючи перші місяці після початку повномасштабного вторгнення, ми самі собі дивуємось, адже практично одразу почали працювати, шукаючи можливості бути почутими, отримуючи підтримку наших колег і друзів за кордоном. В цій статті ми розкажемо вам коротко про головні із реалізованих проєктів.

Вже у  травні у співпраці із Чеським Центром у Софії за ініціативою директорки центру Дагмар Остранської було засновано проєкт «Галерея у вікні». В цьому році ми вже реалізували дві виставки: «Куди йти? Куди йти» Зої Лактіонової, однієї з фіналісток МУХі 2021 та «Львівський Щоденник» Влади Ралко, який триває донині. Проєкти в Window Gallery дають нам дієві можливості для комунікації з болгарами, що важливо для нас, тож, на початку 2023 року ми продовжимо відкривати тут нові проєкти, розказуючи правду про війну.

Одним із пріоритетних напрямків роботи ЩАЦ під час повномасштабної війни росії проти України є поширення інформації про війну в усьому світі. Адже сучасне українське мистецтво відіграє сьогодні одну з найважливіших ролей. Через фіксації нами особистого досвіду, через наші рефлексії особливо в мистецтві відбувається формування й усвідомлення головних людських цінностей, які саме і формують зараз свідоме громадянське суспільство. Тож, на День Незалежності України, 24 серпня, ми відкрили виставку «Дай мені завтра» у Лісабоні в концепт-сторі «Conceptica. Lisbon». Проєкт увібрав у себе роботи 18 молодих українських художників-/ць: Терези Барабаш, Артема Волокітіна, Василини Врублевської, Олега Дімова, Дмитра Євсєєва, etchingroom1, Алевтини Кахідзе, Марії Куліковської, Зої Лактіонової, Жені Лаптій, Тетяни Маліновської, Альони Науменко, Марії Прошковської, Влади Ралко, Володимира Сая, Станіслава Туріни, Марини Талютто, Яреми Малащука та Романа Хімея. Всі ці роботи було створено після повномасштабного вторгнення, усі вони проникненні болем та сумом по дому, та презентують зріз нового етапу в житті кожного українця-/ки.

“Що ж, жодне найвидатніше мистецтво не припинило і не запобігло жодній наступній війні. Найсильніші пацифістські твори не змусили людство відмовитися від масових атак і геноцидів. Ані «Жахіття війни» Гої, ані «Герніка» Пікассо не запобігли, ані новим загарбницьким війнам, ані новим бомбардуванням мирного населення. Менше з тим, ці твори важливі й цінні – перш за все через ту велику ідею, що вони неймовірно точно ілюструють. Ці роботи залишаються стовпами, на яких тримається спільне розуміння того, що є і має бути недопустимим і неприйнятним. Що є і буде абсолютним злом. Вбачаючи це, ми очищуємо у собі співчуття і страх для того, щоб залишатися частиною цивілізації, громадянського суспільства, людьми із гідністю і цінністю власного життя в розумі та серці. Ми отримуємо право на завтра.”- зазначила культурологиня Євгенія Буцикіна в описі проєкту «Дай мені завтра» в Лісабоні. Цей проєкт ми не змогли б реалізувати без допомоги й підтримки українців, які вимушено опинились в Португалії, ми особливо вдячні Олені Петреску, Антоніні Патраманській і Сергію Вовку.

Паралельно із цим, команда артцентру почала повертатись у рідне місто Київ, та активізувались пошуки щодо можливого формату роботи галереї під час воєнного стану. Ми ставили багато запитань: Якою може бути презентація мистецтва під час війни? Чи доречно показувати жахи війни, які ми бачимо з власного вікна? тощо. Відповідь прийшла під час зустрічі з Крістіною Ярош та Анною Ходьковою. З’ясувалось, що художниці тоді шукали нову майстерню, адже через війну їм довелось покинути останню. Виникла ідея партисипативного проєкту, в якому відвідувачі будуть багатосторонньо залучені в процес створення мистецтва. Протягом двох місяців ЩАЦ перетворився на тимчасову майстерню студії etchingroom1, де у відвідувачів була можливість відвідати майстерню художниць і отримати свій унікальний досвід контакту з мистецтвом. В рамках цього проєкту ми організували дві події: pop-up sale із розпродажем творів та drink&print, де відвідувачі мали нагоду надрукувати ліногравюри на папері або одязі, й створити власні зображення для відтиску.

У травні цього року ми були раді отримати запрошення на участь у мистецькому ярмарку Vilnius Art Fair 2022 від команди проєкту: директорки Діани Стомієн, координаторки Габії Тарабільди та  менеджерки Йоани Трімонієн. У Литві ми показали проєкт «The Promise of Freedom», до якого було відібрано роботи українських художників-/ниць-абстракціоністів-/ток, різних поколінь та різних медіа: Василь Бажай, Олег Дімов, Павло Ковач (старший), Микола Кривенко, Антон Саєнко, Тіберій Сільваші, Марина Талютто, Мирослав Вайда, Василина Врублевська. Адже сталість і завершеність абстрактного мистецтва, як сильне коріння, що тримає нас впевнено, в незалежності від часу й обставин ще з того, найвпливовішого кроку в історії мистецтва, зробленого Казимиром Малевичем. Ярмарок відвідало понад 20 000 людей, а організатори поповнили колекцію Vilnius Art Fair творами Мирослава Вайди.

Наступним етапом відбулось відкриття другого епізоду проєкту «Дай мені завтра». Цього разу на іншому континенті, у Канадській галереї John and Maggie Mitchell Art Gallery, розташованої в університеті MacEwan в Едмонтоні, Канада. Проєкт увібрав у себе відеороботи художників-/ць: Пьотра Армяновського, Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, Зої Лактіонової, Яреми Малащука та Романа Хімея, Марії Прошковської, Марії Стоянової та триває до 14 січня 2023 року. Для більш вичерпного розуміння проєкту відбулась онлайн зустріч з кураторкою проєкту* та художниками-/цями у форматі Artist Talk, організована директоркою і кураторкою галереї Керолін Джервіс, та Ларисою Гайдук, директоркою Українського Центру Ресурсів та Розвитку університету MacEwan.

Звісно війна сильно вплинула на виставкову програму та цілі артцентру. Однак залишилась пріоритетною робота із проєктом МУХі (Молоді Українські Художників-/ць). Вже 8 листопада в Українському культурному центрі при посольстві України у Франції, відбулось відкриття виставки In Progress, що презентувала роботи трьох призерок конкурсу 2021 року: Павли Нікітіної, Марії Стоянової та Ольги Кузюри. Павла Нікітіна представила серію «Страх» з трьох скульптур, де дослідила чи не найбільш вразливий та водночас багатогранний емоційний стан людини. Ольга Кузюра представила проєкт «Відносна безпека», що показує трансформацію поняття безпеки під час війни, що принесла гостре усвідомлення крихкості наших тіл та звичних способів життя. А проєкт «Ліс, Ліс» Марії Стоянової, володарка другої спеціальної премії, дає міжнародному глядачеві змогу глибше зрозуміти феномен «незламного українського народу».

Проєкт реалізувався за запрошенням Ольги Сагайдак і Соломії Савчук в рамках Української весни, ініційованої Українським Інститутом та підтриманий благодійним фондом DoFa Fund.

Дійсно, це був складний рік. Через збройний напад росії на Україну ми всі зараз перебуваємо під загрозою знищення. Світ на межі. Одна держава своєю агресією провокує кризи у всьому світі. У 21 столітті російський президент і більшість росіян порушують прийнятні в цивілізованому світі головні людські цінності. Росіяни свідомо вбивають українців. Росіяни порушують кордони інших країн. Чому це відбувається? Як всі ці жахіття могли допустити у сучасному світі? В час, коли, здавалось би, людство вже визнало війну — найбільшою можливою деградацією. Де знайти прихисток? Морок росії несеться по світу з невгамовною швидкістю, просочується отрутою в ландшафтні поверхні планети, стираючи з неї цілі міста. Наші українські міста — наші життя.

Ми не можемо зупинитись, залишити нашу справу, ми маємо продовжувати боротись і мистецтво — це наша зброя!