ПАМ’ЯТЬ ПАМ’ЯТІ: ОЛЕКСАНДРА КАДЗЕВИЧ ПРО ВИСТАВКОВІ ПРОЄКТИ ТА СТАТУС МОЛОДОЇ ХУДОЖНИЦІ

Художниця Олександра Кадзевич народилася та працювала в Одесі, де з 2018 до 2021 року разом із Гаррі Краєвцем курувала artist-run space Noch. Авторка послідовно вивчає живопис, створює об’єкти та інсталяції з живописним началом. Детальніше про практику художниці можна почитати в розлогому інтерв’ю Тетяні Кочубінській. У 2019 році Олександра стала учасницею четвертої програми художніх резиденцій SWAP: UK / Ukraine, того ж року відбулася перша персональна виставка у просторі галереї The Naked Room, а в 2020 була номінанткою на Премію PinchukArtCentre.

Про теми, з якими працює, авторка говорить так: «Мне кажется, что это всегда о чем-то незначительном, забытом, об историях личных и глобальных. Срезы времени культурально важны и переплетены с ненужным, никогда и никем не озвученным. Все это я беру в идею своих белых стихов и последних работ. Некая форма бессмыслицы, которая может скрывать и одновременно раскрывать скрытый смысл. Это актуальные для меня маяки — меня всегда тянет в сторону забытого, старого мусора, который хочется пересмотреть, реализовать его скрытые возможности, думая о таких категориях, как утопия и надежда».

У 2021 році авторка переїздить у Київ, призупиняє роботу галереї, стає номінаткою премії молодих художників МУХі та презентує другу персональну виставку у The Naked Room. Виставка «Пейзаж—Cувенір» у TNR пов’язана з персональною історією про втрату дідуся та пам’яттю про нього, а проєкт «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу Молодих Українських Художників (МУХі), про пам’ять простору, в якому Олександра Кадзевич перебувала протягом семи років. Про проєкти, галерею Noch, співпрацю з інституціями і статус молодої художниці — далі в інтерв’ю.

Олександра Кадзевич. Фото: Ярослав Футимський

Про проєкти 2020–2021 року

«Пейзаж—сувенір»

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

Какое-то время я нащупывала, экспериментировала и поняла, что мне нравится и комфортно использовать сразу несколько медиумов, в том числе работать со всей средой, включать туда живопись и инсталляцию, наполнять пространство разными процедурами восприятия. Много лет я не осознавала, что работаю с объектом, практика коллажирования и письма на дереве мне казалась экспериментом с материалом, но не с объемным типом. Даже выставку в The Naked Room я назвала бы не живописной, а инсталляцией комнаты, памяти и моего диалога с дедушкой.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

В зале присутствовала всего одна работа, которая написана по фотографии дедушки — им сфотографирована, а мною написана. Все остальное — мои фантазии, в которых есть фрагменты с его фото, но уже очень абстрактно и размыто. В этом проекте получился внутренний диалог, которого особо не было при жизни моего дедушки, ведь он был достаточно закрытым человеком. Но я нашла отражение того, что я ищу в своих сюжетах, композициях, именно в его фотографиях — так и родилась идея этого разговора. В экспозицию был добавлен мой белый стих о том, как я представляю его жизнь, каково это было — находиться всю жизнь на корабле, плавая и пребывая оторванным от всего происходящего. Также в этой серии совершенно нестандартная для меня цветовая гамма, потому что обычно я пишу в мутноватых, серовато-загрязненных оттенках, и это своего рода очередная точка соприкосновения для меня.

Стих — важная деталь, которая не может быть не озвучена — это объект, встроенный в светильники. Собственно, он и дал толчок к названию этой выставки. И в стих, и в работы я внедряю момент распыления, который меня волнует: у дедушки в последние годы его жизни развивалась деменция, и когда у него стиралась память, он переставал узнавать членов семьи, но помнил свои путешествия; знал, что плавает, но не знал, где находится. Этот момент отчасти объясняет выбор сюжетов — таких парадоксальных, праздных, растворенных: потерянность и невозможность словить какое-либо воспоминание. То ощущение, когда они, как в калейдоскопе, в тебя вонзаются, отчасти созвучно с тем, что я слышала и чувствовала во время общения с дедушкой.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

С последними выставками текста в моих работах становится все больше. Я не знаю, насколько это правильно, но не делать не могу: наступает тот момент, когда я не создаю никакие объекты и не занимаюсь живописью, а работаю только с текстом, перестановкой фраз. Я постоянно что-то записываю, конспектирую и потом из того, что есть, создаю странные, небольшие рассказы.

Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров
Роботи з виставки «Пейзаж—сувенір» у The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров

Во время последней резиденции в Зальцбурге итоговую работу я полностью посвятила тексту. В неком смысле превратила текст в объект — я вышла из стен крепости, где у нас проходили занятия, и посвятила несколько дней прогулкам по городу, все записывала, выписывала какие-то надписи на стенах, переводила их. Все это гибридно сочеталось с новостями, которые я читала, и фестивалем музыки, театра и оперы происходящим в это время в городе. В итоге написала текст из отголосков о том, что было снаружи. Комбинируя украинский, английский, немецкий языки, я сделала из этого коллаж, который проецировала на огромные панели внутри замка, закрывающие вид на город. У меня есть стремление работать с текстом и превращать его в некую скульптуру.

Робота Al Fresco, зроблена в мехаж резиденції Salzburg International Summer Academy of Fine Art. Фото: Mira Turba
Робота Al Fresco, зроблена в мехаж резиденції Salzburg International Summer Academy of Fine Art. Фото: Irmi Moser

«Пленер — недоступний»

Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею

Этот проект работает в диалоге с выставкой в The Naked Room, но здесь речь идет о мимикрии, странствии, попытке архивировать Noch — сохранить уже не существующее пространство в прежней оболочке. «Пленер — недоступен» начался со случайного наблюдения: в маленькой комнате Noch было окно, закрытое огромным листом серой бумаги, который со временем выгорел. Это и было точкой отсчета моего желания экспериментировать с материей, узнать, что с ней может произойти, насколько она слаба, посмотреть, на что способна живопись с такими моментами, как, например, непреднамеренные касания листа бумаги. В данном случае получилась еще одна смысловая надстройка — галерея Noch, которой больше нет. Когда я представляла проект, он мне виделся более несвязным, незаметным, но пришлось сконструировать некие лабиринтообразные строения, потому что большая часть работ художниц была помещена в одно огромное пространство и необходимо было определить границу, чтобы работа заработала, а не просто была подвешена к стене и где-то там рассыпана. Проект получился эфемерным, но вместе с этим мне нравится, что можно позволить себе переход из одной части зала в другой, пройти один круг, а потом еще один, повернуться и поразмыслить о том, что, возможно, стоит поискать смысл в другом месте. Мне хотелось, чтобы люди могли дрейфовать в этом ускользающем пространстве незакрепленных объектов, где связи проложены неустойчивым рисунком пауз и задержек. Где время замедляется, а процесс угасания, завершения — бесконечен.

Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Пленер — недоступний», реалізований у межах конкурсу МУХі в М17. Фото надано художницею

Есть несколько точек того, как можно начать рассматривать работу — совершенно необязательно быть внутри и снаружи этого контекста. Инсталляцию дополнял и был ее важной частью рассыпанный цветной песок и остатки мела. Этот элемент, как мне кажется, давал слабые, неощутимые сигналы, которые потом оставляли в тебе след и немного расшифровывали понимание всего проекта.

Связь с проектом «Пейзаж—сувенир» прежде всего заключается в выборе материала, который иногда играет ключевую роль для расшифровки всей идеи или хотя бы конструкции определенного смысла. И там, и там — картон, переработанный в TNR, строительный, а в «Пленер — недоступен» — старый, обожженный. Произошла переработка и переосмысление ненужного материала, крайне хрупкого и очень податливого. И там, и там были осколки фигуративности, но в «Мухах» — это осколки истории, узнаваемые или нет фрагменты города, перепутанные, сбитые пути, все, что связано с потерей места и отсутствием нового. Забывание всего и некий калейдоскоп — связующая история между двумя проектами.

«Калiнiна Виноградна Садова»

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Помимо персональной выставки в The Naked Room и участия в конкурсе «Мухи», были еще работы, но в 2020 году я сделала проект без зрителя — «Калiнiна Виноградна Садова». Он был реализован в рамках программы поддержки художников во времена пандемии от Open Place и CEC ArtsLink, позже я показывала видео-документацию.

«Калiнiна Виноградна Садова» происходила в октябре, тогда мне хотелось выйти за рамки институциональной репрезентации искусства — чисто гипотетически я могла бы что-то организовать в своем пространстве, но изначальным условием при создании Noch было то, что это место не для показа моего искусства. Мне хотелось найти выход для себя, пойти на какие-то неисследованные территории: место и так было наполнено мной, каждая выставка все равно предполагала взаимодействие с предметами, со следами на стенах, деталями, которые, собственно, и являются частью моего быта и практики — я коллекционирую странные вещи, которые часто использую в инсталляциях. Думая о реализации проекта там, я не видела вызова для себя и не могла по новому посмотреть на пространство. Важно покидать стены мастерской и делать выставки где-либо еще, это дает возможность взглянуть на свою практику под другим углом.

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Сам проект состоял из живописной серии 8 холстов. И хотя я обычно работаю с коллажем, вклеиваю, обрабатываю вырезки из газет и журналов, пишу поверх, то есть создаю наслоение смыслов, где живопись используется как инструмент, в этот раз я использовала площадки вроде OLX как источник для поиска образов. Там огромное количество сюрных и поразительных для меня композиционных сюжетов — посмотреть хотя бы на то, как люди фотографируют себя в шубах и кольцах. Я сделала серию скриншотов, которые потом скомбинировала между собой, и таким образом получилось своеобразное наслоение, спаянное в картинке — я перевела один медиум в другой, а потом это все написала. Живопись я поместила в незастроенное пространство: все происходило на участке моих родственников, которых там не было очень много лет, а само место — небольшой клочок земли в селе Морозовка, что в 40 минутах езды от Одессы. Там я нашла очень видоизмененные, почти апокалиптические конструкции, куда поместила свои работы. Какие-то полотна я сняла с подрамников и в итоге вышло взаимодействие со светом и ветром, которое было важно для моделирования пространства работы и создания особого феноменологического опыта. Мне чисто интуитивно показалось интересным соотношение этих сюжетов на такой полузаброшенной, разомкнутой, дикой, никому не нужной территории. Я исследовала пустой ландшафт, где все равно кто-то был рядом по соседству.

Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею
Роботи з проєкту «Калiнiна Виноградна Садова». Фото надано художницею

Работы стали возможной иллюстрацией моих представлений о жизни людей в этом месте, такой приватности без частного, где пунктирно и слабо намечены возможные связи между вещами и явлениями, важными для выживания в этой бескрайней степи. К тому же мне как художнице было интересно выстроить условные рамки и для самой себя: проект происходил на трех локациях и было забавно полдня все устанавливать, делать фотоотчет, снимать видео, а потом все складывать. Вышел перформанс для меня и моего партнера, но как по мне, это полноценный соло-проект и в целом это нормальная практика, когда что-то происходит без зрителя.

Про галерею Noch, співпрацю з інституціями та статус молодої художниці

Галерея Noch. Фото надано художницею

С институциями иногда довольно сложно сотрудничать — находить точки соприкосновения и договариваться так, чтобы все происходило на равных условиях. Я молодая художница и с институциональной критикой выступать не буду, но отчасти создание Noch было моим ответом на отсутствие каких-либо альтернативных площадок в Одессе — иногда лучше брать инициативу в свои руки и создавать ситуацию вокруг себя. Я очень надеюсь, что в Одессе появятся наши последователи, мне кажется, мы с Гарри Краевцом показали на своем примере, что довольно реалистично действовать, а не ждать приглашений, навязываться, отсылать свои портфолио и продолжать различные практики, которые все совершают только потому, что никто не знает секрета — ключа, которым можно открыть дверцу и стать видимым для больших и важных столбов мира искусства.

Noch закончилась, по крайней мере перестала существовать в Одессе — в какой-то момент я почувствовала, что хорошо бросать себе вызовы. Когда проект стал успешным, громким делом (как мне казалось), мне стало тесно и захотелось покинуть стены мастерской, где я находилась 7 лет. Одновременно с этим решением я прошла на программу длительной резиденции от De Ateliers — институции, которая занимается поддержкой художниц и художников в начале их профессиональной карьеры, (но без возрастного ограничения) в Амстердаме. Они выбирают 10 авторов со всего мира и предоставляют возможность поработать два года в собственной студии. Все, что требуется от художника — это работать и раз в неделю встречаться с тьюторами. Само место курирует 4 художника и самое важное для меня это возможность коммуникации. За всю мою художественную практику единственное, чего мне не хватало — это диалога, критической рефлексии, обсуждения того, что ты делаешь, обмена мнениями.

Робота галереї Noch. Фото надано художницею
Робота галереї Noch. Фото надано художницею

Идея Noch у меня была давно, но для уверенности мне не хватало партнера. Я скорее интроверт, мне сложно даются публичные высказывания, интервью и т. д., но я убедила себя, что все, что страшно, как правило, оказывается самым необходимым, и это нужно делать в первую очередь. Коммуникация — очень важная часть работы. Возможно, Noch превратится в кочевой проект, который уедет со мной, потом вернется или станет гибридным, наполовину виртуальным. Не знаю. Он не полностью исчез, но пока приостановлен. На данный момент я чувствую, что с моей стороны было много активностей и взаимодействия с большими аудиториями и сейчас точно есть желание войти в студию, погрузиться в работу,  остановить это стремление мгновенной презентации и попытаться ничего не делать какое-то время, а прийти к понимаю, чего я достигла.

Виставка «Дезис» Марії Сільченко та Поля Креанжа в галереї Noch. Фото надано художницею

Я четче пойму, что такое «молодая художница», когда переступлю эту грань. Просто когда ты долго находишься в этом статусе, он размывается, распыляется как и многие понятия, связанные с искусством. Мне кажется, что превратиться в состоявшегося можно в одно мгновение, если у тебя в портфолио несколько выставок и ты как-то прозвучал.

«Молодой художник» — это внутреннее состояние становления. Наверное, иногда выгодно быть в позиции молодого. Это зависит от места, где ты работаешь — если этот новый феномен поддерживается, развивается, то, конечно, здорово быть молодой художницей как можно дольше. Но что делать дальше, если ты сделал перерыв в своей практике, немного отсрочил, перешагнул за 36, но одновременно чувствуешь, что пробудился и готов экспериментировать? Это один из важных пунктов в описании молодого, когда ты можешь себе позволить не так явно выстраивать линию соотношения одного проекта с другим. Да, хорошо, когда она ощущается, но и должна быть видна свобода действий, ты можешь резко повернуть в другую сторону, предугадывая нечто в этой реальности, до того как это случилось, несколько раз обернуться и прокрутиться на месте, не описывая, но пытаясь ухватить то, что не находится прямо перед глазами.

Джерело: yourart

ГРА ОЛЬГИ КУЗЮРИ

Ольга Кузюра, переможниця конкурсу МУХі 2021, про проєкт «Моя гра», поєднання суспіьної та індивідуальної свідомостей, концепцію часу та інші теми, до яких вона звертається у своїх мистецьких практиках. Текст Кошуби Аліни (Київ).

Розкажи, будь ласка, як ти дійшла теми колективної свідомості і чому саме ця тема резонує з тобою?

На даний момент мої мистецькі практики зосереджені навколо автобіографічних мотивів. Те, чим є свідомість, цікавило ще в ранньому дитинстві.  Захоплювали її проникнення у реальність і взаємозв‘язки  індивідуальних  та колективних установок. Насправді, мене завжди вражав феномен пам‘яті. Розглядаю колективну свідомість як продукт спільного пам’ятання. Адже ці два поняття є взаємозалежними і динамічними.

Генеза моєї ідентичності відбувалась на тлі боротьби із прогалинами. Частина інформації про мою родину, що була переселена в рамках операції Вісла, безповоротно втрачена. Обірвались контакти з родичами, що втікали від репресій. Цю білу пляму в моїй особистій історії заповнюю колективним. Це налагоджує відчуття приналежності. Часто моделюю альтернативні реальності, в яких ці родові зв’язки не втрачені, і це вони підсилюють почуття того, ким я є.

Працюю з цією темою в мистецтві, бо бачу в цих процесах великий потенціал. Самоусвідомлення суспільства як вільного, дієздатного і відповідального може відбутись через реконцептуалізацію історичної пам‘яті та пропрацювання травм.

Я дуже обережно підступаюсь до численних колективних травм. Серед використаних артефактів у різних проєктах є предмети, що належали жертвам Голокосту, чи є дотичними до явищ політичних репресій, етнічних чисток різних періодів. Часто проектую реальність, в якій ці трагедії не відбулись. На поверхні я мрію про присутність усіх цих людей, їх доконану участь у формуванні нашої і попередньої генерації. Занурююсь в цей альтернативний світ, в якому ми могли б бути іншими, міцно опертими ідентичністю попередніх поколінь.

Та саме у представленому проекті, про масштабні процеси говорю через свій індивідуальний травматичний досвід, коротку особисту історію. Спільним у всіх роботах є акцент на матеріальних об’єктах, просторових зв’язках, інтегративному вимірі.

Фото експозиції: Володимир Денисенков

Коли ти говориш про суспільну свідомість, наскільки масштабне ти проводиш узагальнення? Мова про західноєвропейське суспільство? Про українську ідентичність? Все-таки, думки громадськості «зоновані» і різняться в залежності від панівних дискурсів і загального культурного тла.

Концентрую свою увагу на феномені української ідентичності. І хочу підкреслити, що говорю про неї, як про явище набуте.

Готова працювати зі зрозумілою мені ментальністю. Не можу висловлюватись про явища віддалені від мого власного досвіду. Необхідні спільні знаменники. Географія моїх досліджень значно розширилась. Та все ж мушу знайти певні точки дотику, аби дозволити собі говорити про речі, що не трапились зі мною особисто.

Звичайно, коли мова йде про терени України, то регіональний чинник є важливим виміром ідентифікаційних практик. Так, за соціально-історичним критерієм виділяються групи областей України, які мають суттєві регіональні особливості, що тривалий час перебували у складі різних держав. Це дуже об’ємна тема, тож не ставлю собі тут за мету її розкрити. Не легко звести ці досвіди у єдиний конкретний ментальний ландшафт. Та в моєму родовому дереві є кілька гілок, що були розкинуті по цих широких теренах Західної, Центральної та Південної України. Моє світосприйняття склали ці різноманітні, нав’язані історично конкретні культурні форми. Тому не боюсь говорити про їх спільні знаменники.

Якщо змінити масштаб погляду на це питання, то варто сказати, що сьогодні свідомість людини є продуктом усієї всесвітньої історії, підсумком багатовікового розвитку й діяльності незліченних поколінь. Тому чітко відокремлювати українську ідентичність з цього контексту немає сенсу.

Суспільну свідомість неможливо звести до одного лише процесу відображення об’єктів світу. Індивід повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Те, що активно відбувається зараз, тому нашу  нову спільну свідомість лише починаємо набувати.

Фото експозиції: Володимир Денисенков

Які процеси та тенденції за твоїми спостереженнями (хочеться у цьому питанні не розривати зв’язок з твоїми художніми практиками) відбуваються у нашому суспільстві? Що принципово нового входить у усталений традиційний лад? Яким змінам ти рада, і чи є з них деякі «сумнівні» та «лякаючі» в сенсі наслідків?

 Можна поговорити, наприклад, про час, відштовхуючись від концепції твоєї роботи («У глобалізованому та фрагментованому світі концепція лінійності часу втратила свою актуальність»  – цитата з опису роботи).

Нові конструкції часовості, щоразу інші взаємозв’язки між вимірами часу привели до зміни форм людського світостосунку. Знаходимось у нескінченному русі між утратою й відновленням інтелектуальної орієнтації та контролю.

Будуються нові структури з’єднання теперішнього, минулого та майбутнього.

Ми сформувались у певних цивілізаційних рамках. Наші суспільства нездатні існувати без історичної пам’яті. Тому зміни в конструкції історичної картини світу насторожливі.

Процеси у сучасному світі зводять нас до спільного полікультурного знаменника, деформуючи та розмиваючи межі культурної та, зрештою — національної ідентичності.  Що мене насторожує в цих процесах, це швидкість з якою вони відбувається. Коли наша нова колективна свідомість знаходиться лише на етапі становлення, ми не встигаємо опрацьовувати ці об’єми задокументованої пам’яті. Можемо легко відмовитись від використання минулого досвіду.

Найбільш радію готовності поколінь вербально проговорювати увесь травматичний досвід, готовність переживати його, а не витісняти. Ми готові змінити певні парадигми і бачити себе гідними з цілісною картиною позаду, а не процензурованою. Формуємо нову культуру пам’ятання. А час постає як первинний вимір будь-якої культури, оскільки потрібний для всіх трансформаційних дій, що визначають стосунок суспільства зі світом.

Фото: Дар’я Бахарєва

«У глобалізованому та фрагментованому світі концепція лінійності часу втратила свою актуальність…» (цитата з опису роботи)

Ти тут маєш на увазі зміни в концепції часу, що відбулися на початку ХХІ століття  (після відкриттів у галузі синергетики): зміщення фокусу на темпоральність, емерджентність, випадковість виникнення впорядкованих структур, після чого час перестав мислитися як абсолют, натомість став багаторазово прив’язуватись до окремих просторів і визначатися через наростання складності структур та періодичного випадання їх у хаос?

Або  мова про відмінність часу лише на рівні мікро-, макро-, мегасвітів + власний ритм і темп біологічного часу + окремий феномен соціального часу + психологічний час?

Так, саме тут акцентую увагу на зміні концепції часу, на колосальному розширенні теперішнього, в якому легко розгубитись. Теперішній час став дуже широким та комплексним, оскільки минуле недоопрацьоване. Цей багаж несемо з собою у сьогодні. Так, пам’ять  — поняття динамічне, та все ж вона про впорядкування минулого, про формування міцного коріння. Усталене минуле, колективна пам’ять дають змогу опертись на дійсність. Ми не залишили минуле позаду, досі його структуруємо. Таким чином накопичуємо минулі світи та їх артефакти в площині одночасності.

Тим часом майбутнє постає радше як загроза. Ми бачимо прямування до хаосу і не розуміємо якою має бути наша роль в майбутніх процесах. Так постав фокус на темпоральність. Постійний рух від одного “зараз”, до іншого. Ми формуємо нову рутину в постійному русі, що дозволяє втримати рівновагу.

Тут інсталяція з чортополоху постає як символ колосальної рутинної роботи, складної, вкрай некомфортної. Це догляд нашого «сьогодні», очищення його із зайвого шуму минулого, відбір того, що повинно прорости у майбутнє. Фактично зараз конструюємо для себе засадничо нову структуру з’єднання майбутнього, теперішнього та минулого.

Фото кадру з фільму «МУХі 2021» (Режисер — Марина Берназ, оператор — Олег Метлинский, Олександр Лубенський, продюсер — Александр Юдицкий, музика — Володимир Гнатенко) зроблене Юрієм Яцкуличем.

Чи є у тебе чіткі уявлення щодо “нової суспільної свідомості”? Поділися, будь ласка, деякими його характеристиками.

Суспільна свідомість неоднорідна й має складну структуру. Людська свідомість розвивається в залежності від глибини проникнення у дійсність. Зміни в ній відбуваються наче стихійно, на одних рівнях – свідомо, на одних –  завуальовано, невиразно, на інших – чітко та зрозуміло.

В новій суспільній свідомості повинні бути сформовані нові значення, що визначають стосунок людини до світу. Саме значення, надане явищу, робить його культурно конкретним. Наш стосунок до минулого мінливий, і зараз ми саме за допомогою наданих сенсів формуємо нову історичну культуру. Уприсутненням минулого в такий спосіб сподіваюсь розвинути інтелектуальну чуттєвість. Даю поле для формування нових сенсів саме в голові глядача. Гадаю, це конструктивно, якщо  зосереджуватись на темах, що не дають змоги віднайти швидкі та прості розв’язок. Це шлях до реконцептуалізації колективного самостосунку сьогодні.

В моєму уявленні в основі нової колективної свідомості лягає є відповідальність. Індивідуальна та спільна. Чим більшу відповідальність людина може взяти на себе, тим більшу свободу має. Вільне суспільство розглядає себе у світі інакшим. Це суспільство, яке готове будувати й вкладати в дуже далеку перспективу, здатне її бачити.

Перше фото матерыалу: кадру з фільму  «МУХі 2021» (Режисер — Марина Берназ, опекст надано авторератор — Олег Метлинский, Олександр Лубенський, продюсер — Александр Юдицкий, музика — Володимир Гнатенко)  зроблене Юрієм Яцкуличем. 

Авторка тексту: Аліна Кошуба

Джерело: mitec

Огляд виставки фіналістів конкурсу МУХі 2021

З 11 листопада по 05 грудня у просторі виставкового Центру сучасного мистецтва М17 триватиме виставка фіналістів конкурсу МУХі 2021.

МУХі – це поліфункціональний проєкт, спрямований на послідовну і тривалу роботу з підтримки українських художниць і художників на етапі їх становлення. Нaзвa МУХі є абревіатурою від «Молоді Українські Художники/ці і».

Цього року фіналістками і фіналістом стали: Настя Діденко (Київ), Юлія Захарова (Київ), Олександра Кадзевич (Одеса), Олена Ковач (Луцьк / Краків), Ольга Кузюра (Мостиська / Львів), Зоя Лактіонова (Маріуполь / Київ), Анна Мананкіна (Харків), Павла Нікітіна (Київ / Брно), Олександр Сіроус (Харків / Київ), Марія Стоянова (Київ).

Стаття-огляд представляє  синтез оригінального опису, інтерпретації та осмислення ідей, які лягли в основу окремих робіт учасниць та учасника.

Настя Діденко у проєкті «Погана прикмета» зосереджується на дослідженні особливостей функціонування прикмет в умовах сучасності. Сукупність відомостей про світ слугує для людини орієнтиром, опора на який забезпечує можливість діяти. Пізнавальна функція прикмети тісно пов’язана з прогностичною, яка, в свою чергу, покликана насамперед заповнити пустоти в картині світу. Художницю цікавить бажання людини контролювати події та в цьому контексті – яким чином довільно встановлений каузальний зв’язок між двома ситуаціями фіксується у вигляді культурного знаку та відтворюється у якості керівництва до дії.

Художниця проілюструвала відомі в традиції прикмети та упередження, які, будучи гіпертрофованими та грубо вписаними в нетиповий для їхнього відтворення дискурс, втратили свою першопочаткову структуру. Прикмети постали в адаптованому до змін, викликаних певною кількістю конкретних обставин, вигляді. Поштовхом до чергового виробництва «народної мудрості» стали саме ці зміни, що перервало замкнуте коло їхнього автоматичного відтворення і додатково виступило терапевтичною функцією для художниці.

Настя Діденко, «Погана прикмета», фотографія, друк на фотопапері, 30 х 40 см, 2021. Надано художницею

Олександр Сіроус в роботі «Точка біфуркації» міркує про суспільство та комунікацію в умовах нестабільності і напруги щодо шляху, яким відбуватиметься його подальший розвиток.

За аналогією з усіма реальними процесами, сценарій роботи розгортається за принципом незворотності – хронологію подій неможливо інвертувати і вдруге дістатися вихідного положення.

Система художника не є ізольованою, вона миттєво трансформується у відповідь на отримання інформації у вигляді послідовності сигналів: персонажі та фрагменти їхнього оточення виникають як реакція на звуки у виставковому приміщенні. Далі вона самоорганізовується і продовжує функціонувати незалежно від зовнішнього впливу за рахунок внутрішніх ресурсів: специфіку зовнішнього вигляду персонажів визначають «кадри», на площині яких вони з’являються; персонажі примусовим чином спілкуються, провокуючи невпинний динамічний розвиток (в контексті заповнення простору новими акторами), який виливається у точку критичної нестабільності  –  максимальній кількості накопичених відносно початкового стану змін. Розпізнавання цієї точки дає можливість сказати про готовність системи до переходу у новий якісний стан –  нову реальність.

Олександр Сіроус, «Точка біфуркації», мультимедійна інсталяція: генеративна анімація, відеопроєкція, звуковий перформанс, нейромережа, 2020. Надано художником

Анна Мананкіна в інсталяції «Слон у кімнаті» звертає увагу на зв’язок ментального, соціального та екологічного аспектів життя, який виступає альтернативою опозиції «соціальне-біологічне» та підводить до усвідомлення необхідності взаємодії всіх компонентів.

Еволюція біосфери, як і розвиток людського суспільства, координується економічними законами та вступає в конфронтацію з логікою коеволюційного розвитку суспільства та природи. Зважаючи на чергові кризи біосфери, суспільство вимушено реагує заглибленням в кризу ментального. «Звична картина світу розвалилася так само, як розкладаються об’єкти та істоти в біосфері» (слова художниці).

Художниця помічає, що негативні зміни часом важко помітити, оскільки реальність насамперед структурується та регулюєтся символічними фікціями. Фантазія стає сполучним елементом, який тримає купи розрізнені фрагменти реальності, і перешкоджає їхньому розпаду. Намагання позбутися фантазій парадоксально позбавляє людину почуття реальності, натомість занурюючи її у психоз. Реальність без фантазії виявляється незбагненною для людської свідомості – щоразу людина намагається наблизитись до неї, як стикається з неможливістю існування в позбавленому позитивних інтерпретацій світі.

Протистояння середовищу лягає в основу індивідуації. Людина залучається до процесу дієвого обміну з середовищем, у якому знаходится. Функція середовища найчастіше описується в зредукованому до породження ситуацій вигляді: воно надає людині можливості, а він щодо них активно приймає рішення. Індивіду приписують повноваження створювати ситуації самостійно, стимулювати або перешкоджувати виникненню тих, умови виникнення яких не були ним безпосередньо продумані та спрогнозовані. Зрештою, індивід будь-яким обраним з безлічі різноманітних шляхів, приходить до прикордонних станів, серед яких смерть.

Пандемія спровокувала передчасне зіткнення людства з явищем смерті, стала розривом у фікційному світобаченні окремих індивідів, інтерналізувала загальний стан біосфери у психіку людини та оприявнила таким чином неспроможність надалі триматися експліцитної позиції відносно біологічного світу та керуватися принципом антропоцентризму.

Анна Мананкіна, «Слон у кімнаті», інсталяція, тканина, метал, синтепон, відеопроєкція, звук, 70 х х 170 х 50 см, 2020. Надано художницею

Павла Нікітіна  створила для конкурсу фізичну модель, через яку досліджує явище когнітивного спотворення. Утворилась перехресна симетрія: без почуттів, які викликала референсна сцена з дитинства, модель не була б валідною; а сцена без моделі мала б зависокий рівень абстракції (враховуючи локалізацію її існування у пам’яті художниці).

Художниця не обмежується умоглядними вказівками на параметри певних об’єктів, які викликають взаємовиключні думки і почуття, і вносить у модель зміни, завдяки яким з’являється можливість встановити чітку відповідність між конкретними параметрами і тим, що їм відповідає у дійсності. Так з’являються адекватні орієнтації для майбутніх дій та умовиводів.

Створення роботи супроводжувалося виявленням точок опори для конструювання математичних важелів – завдяки підрахункам мисткиня встановлює, який елемент моделі є найменш зредукованим і відповідно – найбільш наближеним до реальності, і пропорційно ньому створює модель себе, яка символічно виходить за межі створеної умовної моделі у реальний світ.

Павла Нікітіна, «Найменш зменшено», 3D друк на гіпсовій основі, метал, фанера, 40 х 35 х 23 см, 2019. Надано художницею

Марія Стоянова  представляє короткометражний фільм, стиль якого визначається на межі документалістики та експерименту. Структуру фільму художниця вибудовує за логікою характеру поширення вітрових хвиль. Фільм містить два основних рівні: «глибинний» (який композиційно відповідає запозиченим кадрам з освітнього фільму британської енциклопедії) та близький, утворений конкретними та інтимними кадрами з особистого життя.

Інтимні кадри з життя дідуся художниці  «піднімають массу води». Щільність (інтенсивність переживання) цих матеріалів відчувається набагато більшою у своїй гостроті, безпосередності та конкретності аніж щільність  «повітря» – фонових подій, роль яких віднесена пандемії. Реакція води на вплив повітря відбувається трохи опісля – через деяку відстань та час за умови постійного впливу; фільм з’являється напередодні другої хвилі пандемії. Висота хвилі відносно середньостатистичної поверхні води є помітно вищою, аніж її глибина – так римуються, відповідно, ефекти залученості та відстороненості. Основною рушійною силою, задіяною в цьому процесі, є тиск. Хвиля видушується з моря тим вище, що меншим є спротив повітряного потоку. Зміни, які трансформували сферу особистого життя у відповідь на масштабні пертурбації, захоплюють увагу, лише коли останні увійдуть в регістр буденного.
Хвилі є сконцентрованою енергією вітру, вони надовго зберігають свій потенціал, тому продовжують розповсюджуватись ще довго після припинення впливу подразника. Окремі випадки пристосування людей до реалій пандемії є дечим на кшталт пропаленого сліду, який залишив пропущений через збільшуване скло промінь.

Марія Стоянова, «Друга хвиля», експериментальний фільм, 5’28’’, 2020. Надано художницею

Юлія Захарова у відео «Крокодил»  обрала неочевидний спосіб дослідження Бортницької станції аерації – через звернення до рибалок, які регулярно відвідують стічний канал БСА. Художній жест полягає саме у виявленні тих крихт, які ніколи не утворять повноцінного екологічного знання, однак є з ним дотичними.

Деякі буденні прозріння або, навпаки, різкі випади є небезпідставними. Їх спонукає дещо, що автоматично залучається до співвідношення зі знанням. Знання умовно пересічної людини відзначаються неповнотою, спотвореністю у деяких змістотворчих місцях; шлях їхнього розгортання пролягає пунктиром, є грубим у логіці побудви і дратівливим для прибічників наукового стилю мислення.

Однак, враховуючи перераховані особливості, вищеописані уявлення про світ в деяких місцях накладаються на схему, описану численними науковими дослідженнями та експериментами. Пересічна людина завжди щось вгадує. Її бачення ситуації співвідноситься з баченням науковця, схоже,  як знання повитухи зі знанням лікаря. Рибалки не відкривають екологію як область знання, однак при цьому вони мають справу з матеріями, на яких вона базується.

Приховані від наукових дослідників аспекти, особливо якщо перші не організовують щось подібне до безпосередніх експедицій, можуть безперешкодно відкриватися рибалкам. Якщо науковці можуть вважати, що в стічних водах, грубо кажучи, тільки мул, то рибалки добре знають про існування крокодила і взаємодіють з ним так буденно вправно, що виявлення існування істоти додатково утруднюється. Рибалка, якщо і не є власником екологічного знання, проте знаходиться на рівні, на якому це знання відкривається самостійно.
Художниця  узгоджує свій жест з уявленням простих людей, відзначених, можливо, народними забобонами, віруваннями, міфологією; замість того, щоб співвідносити його з масивом напрацювань суб’єктів науки (в даному випадку екологів). Художниця надає цим уявленням відповідну форму, якої вони не мають і придбати без неї не можуть. Таким чином вона не полишає територію повноважень мистецтва і саме на фундаменті міфічних уявлень вибудовує свою роботу.

Юлія Захарова, «Крокодил», відео, 24’14’’, 2021. Надано художницею

Олександра Кадзевич через інсталяцію «Пленер – недоступний» досліджує можливості фізичного матеріального досвіду у рамках мистецтва. Вона уникає перенасичення своїх робіт засобами переносу інформації різноманітних видів.

Художниця прагне затримати момент безпосереднього сприйняття глядача. Специфіка обраного медіа полягає насамперед в необхідності присутності глядача-учасника – людини як такої. Оптичний простір поступово збагачувався артефактами, котрі комплексно задіювали різні перцептивні можливості людини. Утворилися тактильні референти: глибина, контур, викривлення форм, які стають фігурами. В пропозиції здійснити особливий комунікаційний акт міститься умова осягнути такий щабель зорової реальності, який зору вже не належить. Зір розчиняється в безформенному просторі та в безперервному русі і, врешті, набуває функції пальпації. Око вибудовує образ предметів через сканування тактильних властивостей матерії та розміщення її у системі координат.

Робота є першою реплікою у діалозі з глядачем; відповіддю мають стати тактильні плями, скомпоновані мозком за аналогією з візуальним образом, скомпонованого з безлічі стимуляцій на сітківці ока. Художниця оминає суб’єкт-об’єктну позицію по відношенню до предмету, поділеному на знак та значення (інсталяція не є осередком сенсу, продуктом тлумачення, метафоричним образом) на користь естетичному переживанню обумовленому сугубо фізичним сприйняттям об’єкта. Такий об’єкт знаходиться поза межами повсякденності, витвір мистецтва виникає незалежно від глядача і тому надмірно діє на нього. Інтенсивність такої діїї нічим не зобов’язана змісту (а «блокуванню» тіла).

Олександра Кадзевич, «Пленер – недоступний», 2019 – нині. Надано художницею

Олена Ковач представляє документації перформансів, які займають місце проміжної ланки між втратою та оновленням.
В перформансі «Портрет на тлі Чорного моря, за його відсутності» художниця шукає варіанти повернення відчуття присутності рідного південного узбережжя. На протилежному полюсі (Балтійське узбережжя) парадоксально море стає дечим, чого йому саме не вистачає. Реалізація бажання рідного моря тому співпадає із його самоскасуванням: у відчутті мисткині («чуже») море для свого буття повинно заперечувати себе своєю протилежністю («рідним» морем).
Художниця перевизначає територію, на якій знаходиться, через символічне виключення образів різних людей з образу території, на якій вони вже не знаходяться. Виключене стає «взятим назовні».

Олена Ковач, «Портрет на тлі Чорного моря, за його відсутності», фотоперформанс, диптих, 2020. Надано художницею

Ольга Кузюра в інсталяції «Моя гра» концентрується на дослідженні кризового становища сучасного людини. Вимога трансформації буття людини заради отримання доступу до істини втратила свій сенс і поступилася місцем уявленню про нього як процес не залежний від вольових зусиль.

В момент зміщення фокусу теоретичного погляду з парадигм, які зазіхають на ґрунтовність, необхідність та принцип основи, кожна окрема людина тепер – випадковий збіг обставин.Те, що вважалося за основу або глибокий сенс, викривається у якості продукту раціоналізації, виготовленому за правилами конкретної епохи. Робота над собою видозмінюється до написання історії суб’єктивності через дослідження панівних культурних установок епохи та трансформації відношення до себе ж. Людина не є гарантом можливості досвіду, а досвід як раціоналізація безкінечного процесу окреслюється межами людини, що змушує її переживати свої межі як чужі, не пов’язані з її уявленнями про себе. Вона постійно  відчуває безнадійну зредукованість відносно своїх очікувань.

Сучасник здогадується, що навіть свої почуття не  може вважати особистою здатністю. Наступним логічним кроком є умовивід щодо реалізації почуття за рахунок суб’єкта: там, де почуття виникло, суб’єкта вже немає.

Неможливо сказати про досвід, мораль, істину та будь-які констант;, натомість можна нескінченно відшуковувати різноманітні стилі існування, “грати” за термінологією художниці. Осмислення результатів такої безупинної гри, на яку погоджується кожен на свій страх та ризик, стало концептуальною основою роботи мисткині.

Ольга Кузюра, «Моя гра», інсталяція, чортополох, 1,4 х 4 х 1 м, 2019. Надано художницею.

Зоя Лактіонова через документальний фільм «Територія пустих вікон» висвітлює життя населення сірих зон.

В умовах зависання у просторі між традиційними концепціями війни та миру життя минає у супроводі насильства, яке постійно набуває нестандартних форм.
Друга Світова стала причиною переїзду Зоїної сім’ї в Маріуполь, і дотепер сім’я знаходиться в театрі альтернативної війни, на межі між війною та злочинністю, порядком та анархією. Застосовувані засоби не відповідають уявленням про традиційну модель військових конфліктів: сукупність відносно незначних стратегічних дій формує складну та суперечливу обстановку, яка розповсюджує свій вплив глобально на контрстратегію суперника і локально – на рішення кожної окремої людини щодо власної майбутньої долі. Неоднозначність подій паралізує реальні дії, роблячи будь-який із варіантів однаково ризикованим і пов’язаним з неминучими втратами.

Бекстейдж з фільму Зої Лактіонової «Територія пустих вікон» 2020. Надано художницею.

Текст: Аліна Кошуба

Джерело: artslooker

Фіналістка конкурсу МУХі 2019, Аліна Якубенко, про тему війни, колективні практики та живопис як аутоеротизм

Аліна Якубенко — художниця; була членкинею групи Р.Е.П. та групи ubik. Учасниця ініціативи ДЕ НЕ ДЕ, у межах якої виступає також кураторкою проєктів. Займається створенням відео, інсталяцій, живопису, працює з публічним простором.

Настя Калита поговорила з Аліною Якубенко про номінацію на Премію МУХі 2019, тему війни у художніх практиках та її ставлення до живопису.

Расскажи о проекте для МУХi 2019.

На МУХі я показала одну из четырех задуманных частей видеоработы «Лісова пісня» по мотивам одноименной драмы-феерии Леси Украинки.

Я давно хотела сделать работу по «Лісовой пісне». Первые попытки снимать я начала полтора года назад на резиденции «Конструкция» в Днепре, думала сделать короткий и достаточно абстрактный видео-арт, но в процессе работы аппетит увеличивался и хотелось большего, а выходило все хуже и хуже. Пришлось признать, что у меня нет нужного опыта и, что самое обидное, я хуёвый оператор, для таких задач нужна, пусть небольшая, съемочная группа.

Конкурс МУХі дал возможность финансирования одной из частей фильма. За основу я брала структуру драмы, и только перенесла время действия во времени — в сегодняшний украинский лес, с его участниками и событиями, которые не меньше мифологизируются и героизируются.

Кадр з «Лісової пісні»

Есть ли связь между «Лісовою піснею» Лесі Українки и твоей «Лесной песней»?

Да, но не очевидная. Так как драма Леси Украинки построена на диалогах героев. В своем видео я сохраняю мизансцены, но герои не коммуницируют вербально.

Центральный сюжет — противостояние человека миру природы. Природа является полноценным героем — всесильным, таинственным и враждебным, внешним к человеку миром, заложником которого становятся герои, но не в понимании флоры или фауны, скорее природа «Другого», жуткого нечто…

Мои главные герои — это потерявшиеся или дезертировавшие солдаты, которые волею «судьбы» оказались в лесу. Судьба (Доля) — один из мифических героев, который не знает добра и зла.

Я не очеловечиваю природу и ее мифических героев.

 

Кадр з «Лісової пісні»

Почему ты обращаешься к теме войны и травмы?

Не знаю, война притягивает.

Хотя я много раз была на востоке Украины, все равно кажется недостаточно… Какое-то неудовлетворение, невозможность пережить. Сама идея того, что возможно пережить что-то настолько ужасное, обесценила бы подобный опыт.

Я стараюсь избегать таких понятий как травма, потому что тогда придется говорить о том, чья она и кто жертва. В «Лісовій пісні» нет четкого разделения на отрицательных и положительных героев, и мне бы не хотелось касаться моральных аспектов и политических взглядов — и так много ангажированной продукции.

Меня больше интересует статус «войны» сегодня в мире, где есть негласный запрет на открытую агрессию. Война даже на вербальном уровне вызывает ужас. Я помню как вызывало облегчение то время, когда войну называли АТО. Реальность кажется настолько жуткой и противоречащей здравому смыслу, что попытки придать ей морально приемлемый вид совсем лишают логики происходящее. Территория военных действий и «серой зоны» покрыта тайной, границы размыты и нестабильны, события наполнены противоречивыми фактами, а фигуры участников неопределенны: сепаратисты, солдаты добровольческих батальонов, казачки, реконструкторы Второй мировой войны, «бессмертные Киборги» из донецкого аэропорта, наемники в составе невидимой гибридной русской армии, «зеленые человечки», — все они кажутся слишком нереальными, потусторонними по отношению к мирному миру.

Почему для тебя важно об этом говорить?

Я бы не сказала, что прямо важно, может необходимо, или скорее — я говорю о том, о чем думаю.

Расскажи о работе, которая была представлена на выставке ДЕ НЕ ДЕ «Дезеленізація»?

Эта работа была сделана на резиденции ДЕ НЕ ДЕ для Музея Леса в Великоанадольском лесу. Нужно сказать, что это самый прекрасный музей, в котором я была. И не потому, что это музей Леса, а потому, что он — часть леса. С закатом к нему слетаются белые совы, а от музея к общежитию техникума лесников, где мы жили, нужно идти где-то полкилометра через лес, потому что лес вообще кругом, правда, высаженный лес.

Вообще все настолько хорошо в лесу и музее, что современному художнику там делать нечего.

Уже под конец резиденции я совершенно случайно узнала от научных работников историю про огромную звезду, высаженную из берез посреди этого леса. Кто потенциальный зритель этой звезды — неизвестно. Вероятно, думали о птицах.

Объясню: звезда, если представить вид сверху, написана с помощью берез одной линией, на одну сторону пятиконечной звезды приходилось где-то 8-9 деревьев, посаженных на расстоянии 3-4 метра — масштабно, хотя в пропорциях леса — фигня.

Мы хотели запустить дрон, чтобы увидеть, как это выглядит с высоты, но, учитывая военную обстановку, нам не разрешили.

Кадр з «Билини про дубочок»
Кадр з «Билини про дубочок»

А теперь про работу.

«Былина про дубочек» (героический эпос) — это документация моего пути из города Кассель в Донецкую область в поселок Радянский, который сейчас переименовали в Графский.

В ней я и объединила три исторических события: сопоставила коллективное, индивидуальное и героическое.

Первая история о практике олесение голой степи Украины искусственным лесом Виктором Фон Граффом в царской России.

Вторая — высадка неизвестными комсомольцами берез в форме звезды, в высаженном Фон Граффом лесом к 20-летию советской власти.

Третья — в 1982 году на международной выставке современного искусства в городе Кассель. Там художник Йозеф Бойс начал свой проект «7000 дубов», которые он хотел высадить через всю Европу, останавливаясь в каждом городе Германии на пути к России. Он так и не осуществил задуманное.

Я отправилась в город Кассель за желудем с Дуба Бойса, чтобы посадить его в Велокоанадольском лесу в центре берез, продолжая таким образом дело Йосифа Бойса — сделать Европу ближе.

История рассказана языком народной песни — былины, написанной в соавторстве с Ксенией Гнилицкой. Она абсурдна по сути, но героична по форме. Её спели Евгения Моляр и Катерина Бучатская.

Будут ли еще работы, связанные с войной?

В планах есть, но я пока сомневаюсь.

Распространено мнение, что художники используют потенциал темы войны.

Это же неправда.

Конечно, я слышала много претензий по поводу практик ДЕ НЕ ДЕ и не только, мол, грантоедствуют. Если ты работаешь с «этими» темами, и «этими» регионами, то имеешь больше возможностей получить грант, и это скорее всего правда.

Люди предпочли бы, чтобы на Восток никто не ездил и не работал с темами войны и переселения?

Я даже боюсь представить, что бы тогда говорили. Мы делали рейв в Северодонецке, и мой друг сказал, что «это колонизаторский рейв», и это тоже правда.

Ты говорила про проекты на экологическую тему и, мне кажется, «Тамагочи» такой. Что ты можешь рассказать о нем?

Раньше я была волонтеркой и интересовалась эко-проблематикой, очень хотела сделать эко-проект. В Центре визуальной культуры, еще при Могилянке, я с группой художников сделала проект про флору и фауну в мире развитых цифровых технологий, точнее про ее загробный мир.

Главный вопрос звучал так: «Зачем нам живая природа, не достаточно ли ее цифрового заменителя, если мы давно соприкасаемся с ней с целью получить эстетическое удовольствие посредством созерцания ее цифровых копий?». Действительно, не цинизм ли это?

На выставке была представлена работа сейчас уже звезд non-games (додатки на стику між відеогрою і художнім фільмом — прим. ред.) Tale of Tales. Это многопользовательская игра, где у тебя есть возможность в теле оленя бродить по лесу и встречать таких же оленей.

Была работа Дениса Саливановва, где он наблюдал за миграцией и эволюцией популяции цифровых оленей, которых нарисовал и отправил в сеть.

Поверхностные, это ты имеешь в виду, что они не развивают проблему?

Да, часто занимаются примитивной иллюстрацией, не ясно с какой целью обращаются к искусству. Если цель автора — это охватить побольше аудитории и говорить на максимально доступном языке, то современное искусство — не самый лучший выбор.

Вспомнила отличную видеоработу Стаса Волязловского и Никиты Кравцова, созданную на симпозиуме в Бирючем, где они рисуют огромную картину, призванную спасти азовского бычка, так как ему не хватает кислорода.

Продолжаешь ли ты работать с живописью? 

Да, продолжаю, хотя это роскошь сегодня, скорее, иногда калякаю. Чтобы заниматься живописью профессионально, нужна мастерская и каждодневная практика. У меня нет возможности сейчас иметь мастерскую. Но это полбеды — стоимость материалов шокирует.

Я не делаю живописных работ — для меня это слишком аутоэротичная практика, я получаю удовольствие от созерцания живописных работ — это связано с пониманием, как это сделано — чисто цеховое удовольствие, индивидуальное удовольствие.

Уважаю художников, которые обращаются к живописному языку, потому что после всего того, что было в истории искусства с картиной, нужно иметь определенную смелость, чтобы продолжать.

Сейчас, мне кажется, живопись может говорить только о себе самой.

Я знаю, что у тебя помимо ДЕ НЕ ДЕ, была еще группа, с которой ты работала.

Группа ubik, Р.Э.П. Еще я работала в составе коллективов, мне это нравится.

В чем ты видишь преимущество коллективной работы?

С точки зрения видео, это скорее необходимость. Я бы хотела собрать съемочный коллектив. Мне часто интересно работать с разными художниками, видеть как кто мыслит и пользуется языком.

Я много работа сделала в сотрудничестве с АнтиГонной, Дарья Вештак, Ксенией Гнилицкой, Добрыней Ивановым, Денисом Саливановым, Данилом Галкиным, иногда удивительно рождается что-то неожиданное. Я хотела собрать команду, в которой все были бы заинтересованы в помощи друг другу, в которой каждый бы делал проекты бесплатно, по принципу взаимовыручки.

В ДЕ НЕ ДЕ я понимала, что много делаю для кого-то и мало для себя. Часто открываешь выставку и много сил тратишь на общее, это одновременно и плохо, и хорошо, так как это совместный труд, коллективная работа. Когда я работаю над собственными проектами, то минус в том, что иногда могу не увидеть главного: что нужно оставить, а что — выбросить. Когда ты с кем-то в команде или передаешь материал режиссеру монтажа, человеку со стороны гораздо легче выбросить все лишнее, и оставить только главное.

Я больше люблю коллективные практики, мне интересно услышать чужое мнение.

Расскажи, над чем ты работала во время резиденции «Вибачте номерів немає»?

Для меня это была первая резиденция, в которой я не сделала ничего — передо мной и не стояло задачи обязательно представить итоговый проект. Наверное, это хорошо, иначе я бы сделала что-то посредственное или неудовлетворительное. Я все еще в процессе и, думаю, что весной вернусь уже с готовой работой или без нее.

В твоих работах всегда есть человек и среда, с которой он взаимодействует. Можно ли относить тебя к социально-критическому искусству?

Думаю, да, но не всегда.

Вот недавно участвовала в ряде видеопоказов в Москве и Санкт-Петербурге, объединенных темой эко-феминизма. Интересно, что была выбрана одна моя работа, которую я не могу объяснить — ни зачем она, ни о чем. Я действовала по наитию. Вот она социально критичная, критичнее других работ.

Как ты видишь социально-критическое искусство в Украине и себя в нем?

Я себя со стороны не вижу.

Если честно, я вообще перестала следить за миром искусства.

Это плохо?

Нет, это просто по-другому.

Пару лет у нас все увлекались метамодернизмом, и есть ряд молодых поклонников этой идеи.

Как ты относишься к метамодернизму?

Кажется, о нем никто серьезно не говорит.

Но мне понравилось, что концепция упрощает фигуру критика, как ненужную, поскольку нет принципов, по которым можно отнести произведение к метамодернизму или к постмодернизму — это решение становятся субъективным.

Из того, что называлось метамодернизмом, я запомнила только одну хорошую not-game игру, которую мне показал мой друг Федя Балашов. Игрок находится внутри 3D-пейзажа с горой, красивой горой, созерцание и есть игровой составляющей, автор как бы нам говорит: «Вот, это просто красивая гора». И все. Мне нравится, что тут он возвращает категорию «красивое», в то же время нет ни иронии, ни сарказма, потому что не будешь же ты смеяться над обыкновенным пейзажем.

Малюнки з альбому, 2016 рік
Малюнки з альбому, 2016 рік. З колекції Павла Вишневецького

Какое направление тебе близко?

Мне близки и понятны традиции авангарда, и сегодня мне не хватает как раз этого — смелости заявления.

Мне неинтересны формы «на стыке», междисциплинарные. По-моему, они говорят об определенном кризисе, попытки придать ценности себе за счет другой дисциплины.

Не совсем понятна мотивация авторов, почему они именно искусством занимаются.

Вот уходящая с моды форма исследования, как мне кажется, тоже говорит о кризисе, так как исследование направлено в прошлое, а для меня ценность произведения искусства как раз в высказывании, которое направленно в будущее.

Что тебя сформировало и как ты пришла к тому, чем занимаешься?

Я не ощущаю себя сформированной…

Думаю, что много чего влияет и влияло: литература, круг общения, везение вырасти в столице или счастливое детство.

В основном, я читаю и слушаю музыку. Все остальное уже по минимуму. Слежу только за интересными мне художниками, на выставки не хожу…

Я всегда хотела заниматься кинематографом, но тогда я еще не знала что художнику можно и это.

Я по образованию — художник театра и кино. Наверное, пересмотрела слишком много классики. Уже пару лет ничего не смотрю. Возможно, потому что сама снимаю и монтирую, слежу за видео-артом и медиа-артом, за развитием компьютерных игр, хотя не играю и не играла. Но, кажется, в них огромным потенциал для новых форм визуальных высказываний.

 

 

Настя Калита

Джерело: supportyourart.com

Інтерв’ю переможців МУХі2019 та володарів PinchukArtPrice 2020 Роман Хімей та Ярема Малащук про свою кінодокументалістику, її героїв, теми, що їх хвилюють, та спільну роботу.

Майстри схем: інтерв’ю з дуетом Яреми Малащука і Романа Хімея

Від модного відео до кінодокументалістики – як художники Ярема Малащук та Роман Хімей експериментують з рухомими картинками.

2019 рік для дуету Яреми Малащука і Романа Хімея видався насиченим. Фільм Dedicated To The Youth Of The World II, присвячений київським рейвам «Схема», представили у травні на виставці Dance of Urgency у віденській галереї Q21, тоді — на берлінському кінофестивалі POOL, де демонструють стрічки про танці. У жовтні за свій фільм дует отримав головну премію конкурсу молодих українських художників «МУХі», а в листопаді на фестивалі кіно про музику і культуру Intro відбулася українська прем’єра стрічки на великому екрані.

На Яремі: вовняний костюм, Burberry; бавовняна сорочка, Barena Venezia (helen-marlen.com); шкіряні черевики, Jil Sander; бавовняна бейсболка – власність героя. На Романі: вовняний піджак, AMI; бавовняна сорочка, Neil Barrett; вовняні штани, 3.1 Phillip Lim; шкіряні черевики, Salvatore Ferragamo (все – helen-marlen.com)

Картину не замислювали як програмну, але саме такою вона стала. Її навмисне знімали так, щоб «сам фільм здавався «Схемою», але вечіркою не обмежувався». Другу частину фільму герої тиняються по місту. «Ця затяжна частина – питання: як далі продовжувати нудне життя?», – Роман вважає, що своїм кіно вони ставлять під сумнів той факт, що молодь завжди в авангарді. Цей посил має переконливий вигляд: вони самі і є ця молодь – у 2013-14 роках закінчили режисерський факультет КНУТКіТ імені Карпенка-Карого.

Свої перші відеороботи Роман і Ярема робили для дизайнерів прогресивної fashion-сцени Києва. 2015 року відео для нового бренду Даші Лагенберг Zirochka знімали на сходах КПІ під музику Шнітке. Через рік для бренду Yulia Yefimtchuk+ створили чорно-білий короткий метр «Присвячується молоді всього світу», де речі з написами-гаслами щільно скріплювалися закадровою ідеологічною начиткою. У 2017-2018 роках кампейн для FROLOV придумували вчотирьох – з дизайнером Іваном Фроловим і стилістом Ольгою Жижко, створений віральний контент приніс популярність всім. Тоді ж їхня робота з’явилася на сторінках Vogue UA: лукбук, складений з фото перехожих на перехресті, нагадував добірку скріншотів з камер спостереження та ілюстрував матеріал про Антона Белінського і його проєкт One Day Project. Зараз Малащук та Хімей, як то кажуть мовою fashion-виробництва, – «пропустили сезон» і з головою поринули в кіно, але охоче розмірковують про модні коди. Роман і Ярема самі як артхаусні режисери: штани карго відтінку хакі, куртки Barbour.

Про їхні кінопроєкти широка аудиторія дізналася, коли дует отримав другу Спеціальну премію PinchukArtCentre 2018 року за роботу «На кого ти нас покидаєш, батьку наш?». Відео про хористів, які весь фільм здаються ким завгодно, тільки не вокалістами, мало вигляд чесної документації буднів, але насправді виявилося постановочним кіно.

Вовняний піджак, AMI; кашемірова водолазка, Burberry; вовняні штани, 3.1 Phillip Lim (все – helen-marlen.com); шкіряний ремінь, Burberry

«Ми говоримо про соціальні групи і колективи – чи то хор, учасники «Схеми», паломники, чи держслужбовці», – розповідає Роман з використанням красномовного українського слова «громада». «Це не просто багато людей. Наш герой – народ», – підхоплює Ярема. «Від класичної теми народу, з якою почали працювати ще передвижники, ми прийшли до теми сучасного соціального переодягання, народного травесті», – продовжує Роман.  У серії відеоробіт 2016 року для інстаграмної виставки в акаунті Музею Івана Гончара вони зобразили персонажів новорічного карнавалу Маланки, в яких переодягаються звичайні люди. У фільмі «Державна установа» (2017) по КМДА снують сторонні, що імітують службовців, – у результаті, реальних співробітників не відрізнити від статистів і друзів, яких покликали знятися в епізодах. Такі імітації реальності – улюблений прийом дуету: так досягається гранична правдоподібність зображення.

«Ми говоримо про соціальні групи і колективи – чи то хор, учасники «Схеми», паломники, чи держслужбовці»

Кульмінацією теми «ходіння в народ» став дебютний повнометражний фільм «Зарваниця» – його повністю профінансувало Державне агентство України з питань кіно, а продюсуванням займалася громадська організація популяризації молодого кіно «Сучасне Українське Кіно». Фільм про паломництво до чудотворної ікони в селі Зарваниця Тернопільської області знімали в 2017 і 2018 роках. Художники кажуть, що робили його «поза режимом магії кіно»: глядач знає, що дивиться документальний фільм. Епізоди відео використовували на виставці «Небо синє-синє» в BURSA Gallery на початку 2019 року. Вони римувалися з іншим експонатом виставки – наївним полотном із зібрання Музею Івана Гончара: роботи з різних часових епох ніби вторили одна одній, демонстрували так живучість архетипів. «Ми не пояснюємо, в чому різниця між кіно та відео», – кажуть художники, які активно експериментують з motion pictures, рухомими картинками, що вони представляють в різноманітних форматах – від кіно до fashion-відео. За форматну всеїдність називають себе «симфонією ентузіастів»: «Не встигли ми охолонути від відео Вані Фролова, як одразу потрапили до галереї, а паралельно готуємо документальне кіно».

Вовняний светр, AMI (helen-marlen.com)

Робочі діалоги Яреми і Романа не менш цікаві за їхні відео. Здається, що сперечаються насмерть, хоча в глобальному один з одним згодні. Найчастіше обговорення зводиться до потаємного питання – яку позицію займають автори щодо своїх героїв. «Нам завжди був неприємний поверхневий колоніальний погляд на простих людей – мовляв, зараз ми приїдемо і покажемо, як цей народ танцює і співає», – каже Ярема.

«Нам завжди був неприємний колоніальний погляд на простих людей – мовляв, зараз ми приїдемо і покажемо, як цей народ танцює і співає»

На інтерв’ю вони обговорюють свою належність до «ліги переляканих провінціалів». Обидва родом з Коломиї, де в підлітковому віці заприятелювали на ґрунті спільних інтересів до фотографії. Своє становлення пов’язують з національним відродженням після Помаранчевої революції: тоді підліткова байдужість до політики змінилася на зацікавленість подіями. Втім, байдужими до змін у суспільстві вони б навряд чи виросли. На архівному сімейному відео батько Яреми, письменник і професійний журналіст, розважає сім’ю домашнім театром — імпровізацією на тему українського вертепу. Ярема вважає батька «бунтарем-інтелектуалом», який протестує проти «притрушеної консерватизмом» Галичини. Роман ріс у сім’ї вчителів. Мама заохочувала будь-які творчі експерименти сина і легко прийняла його рішення покинути художню школу напередодні закінчення навчання і почати займатися фотографією. І Малащук, і Хімей захлинаючись радять прочитати новели Стефаника, в яких за прозою сільських буднів розкриваються екзистенційні безодні.

«Поки у нас немає творчого маніфесту», — каже Ярема про завдання першої необхідності на майбутнє. Чекаємо новин: у лютому нову роботу дуету Яреми Малащука і Романа Хімея @yaremaandhimey покажуть на виставці номінантів на премію PinchukArtCentre Prize 2020.

Текст: Тетяна Соловей

Фото: Vasilina Vrublevskaya

Стиль: Venya Brykalin

Зачіски: Oksana Cherepanya

Грумінг: Olha Ostapchuk

Сет-дизайн: Olga Malyshenko

Асистент стиліста: Andrey Panasyuk

Продюсер: Marina Sandugey-Shyshkina

Джерело: vogue.ua

Інтервь’ю з переможцями конкурсу МУХі 2019. Роман Хімей та Ярема Малащук про зображення і віру, «Зарваницю» та pseudo-documentary

Роман Хімей та Ярема Малащук працюють як дует. Обидва родом із Коломиї, а зараз живуть і працюють в Києві. Вони навчалися в КНУ ім. І. К. Карпенка-Карого. Працюють переважно з відео як художники, режисери та оператори-постановники.

У 2018 отримали Другу Спеціальну премію «PinchukArtCentre Prize 2018», а нещодавно стали лауреатами головної премії «МУХі 2019». Співпрацювали з голландською групою художників Metahaven над фільмом «Рідне місто» та з режисером Філіпом Сотниченко над фільмами «Цвях» і «Технічна перерва».

Серед обраних виставок: «МУХі 2019», Національний музей Тараса Шевченка, Київ (2019), «Dance of Urgency», Q21, Відень (2019), «PinchukArtCentre Prize 2018», Київ (2018), «Небо Синє-синє», Bursa gallery, Київ (2019).

Олександра Рашевська поговорила з Романом та Яремою про поєднання кінематографу та мистецтва, розвіювання магії кіно та портрет молоді нашого часу.

Уперше онлайн публікується фільм режисерів — «Державна установа».

Роман Хімей. Світлина: Сергій Моргунов
Ярема Малащук. Світлина: Сергій Моргунов

Давайте поговоримо про вашу стрічку «Зарваниця» (дебютний фільм дуету, зйомки почалися у 2017 році. Стрічка, що розповідає про один з наймасовіших паломницьких походів України, була вироблена повністю за кошти Держкіно України та у співпраці з Івано-Франківською і Тернопільською кінокомісіями — прим. авт.). У ньому ви торкаєтесь теми релігії. Розкажіть, як виникла ідея та історію про отримання фінансування від Держкіно?

Ярема Малащук: Ми з Романом готували цей проєкт, коли ще не мали уявлення про пітчинги. Роман запропонував ідею, ми поїхали знімати, а потім усвідомили, що з цього може вийти фільм і вирішили податися. На відміну від теперішнього часу, коли бюджет половини проєктів урізають, тоді експертна комісія була прихильна до молодих режисерів і авторів, і ми отримали повне фінансування — якраз середню суму для документального фільму.

Так, наш фільм частково про релігію, але важливу роль в ньому відіграє тема так званого image, це слово можна перекласти як образ, і як зображення. Зображення після виникнення фотографії було стовпом об’єктивності, поборником мало не смерті, як писав Ролан Барт. Але зараз це уявлення вже дискредитується, бо фотографії стає дуже багато, а ретуш стає настільки доступною, що зникає реалізм. Віра, обрядність, релігійність — теж можна сказати не об’єктивні, але якщо вже і зображення не об’єктивне, то тоді на що ж взагалі спиратися?

У нашому фільмі ми якраз і говоримо про відносність цього зображення і зрівнюємо його з вірою, з imagination, тобто з уявою, образом. Один з головних героїв стрічки — фотограф Ярема Проців, який готував нас з Романом до вступу в університет Карпенка-Карого, і був нашим першим провідником у світ візуального. Зібравши докупи різних персонажів, ми склали фільм про зображення, про віру, про відновлення культу паломництва, який насправді з’явився лише після незалежності. На Західній Україні є бажання відновити все, що було втрачено, заборонено: в тому числі віру в середньовічні чудеса й уяву, а нам це здається хоч і трохи абсурдним, але дуже актуальним в час «великої недовіри».

Кадр з фільму «Зарваниця» (2020). Надано художниками

Чи змінився задум фільму за час роботи над ним?

Я. М.: Так, ми вже доволі довго над ним працюємо і на різних стадіях по-іншому характеризуємо, що напевно і добре. Зараз вже закінчуючи маленькі деталі, я відчуваю, як фільм обтесується, як відрізаються всі ці занадто релігійні, софістичні настрої й починають грати візуальні коди.

Роман Хімей: У нас було два заїзди, дві зйомки. Перша була як висадка десанту, після якої ми зробили глобальні висновки з приводу того, що нам далі треба робити. В документальному фільмі дуже важливо в якому стані ти був стоячи за камерою. Віктор Косаковський якось говорив: «Як ти відчуваєш себе на самій зйомці, як ти відчуваєш відстань до об’єкту — так воно і має відчуватись в монтажі». Тому в нашому випадку задум не змінився.

Ви активні учасники кіноіндустрії й арт-сцени. Як виходить це поєднувати та що є первинним?

Я. М.: Ми все стягуємо через наш медіа — все, що ми робимо, знято на відеокамеру. Наразі художня реальність розщеплюється, так само як і мистецтво, то ж доводиться зчіплювати себе з медіа. Я завжди звертаюся до motion picture, бо це те, на що я вчився і те, з чим я вмію працювати.

Р. Х.: Мені здається, що це навіть наша основна риса — застосування інструментів кінематографу у галерейному просторі та навпаки. Але, що саме з цього первинне, наразі важко сказати.

Тобто ви бачите розвиток відеоарту в застосуванні досвіду кінематографа?

Я. М.: Так. Готуючи свій проєкт для виставки номінантів на Премію PinchukArtCentre у 2018 («На кого ти нас покидаєш, батьку наш?»), ми керувалися, крім конкретних ідей, якраз бажанням поєднати досвід кінематографу з досвідом галерейного мистецтва. Мені здається досвід, який отримало кіно за більш як сто років існування, не так вже й добре артикульований в мистецтві. Я усвідомлюю, що це дві різні системи координат, але варто було б оглянутися в сторону монтажу, композицій, сторітелінгу, привнести поетичну мову кінематографу у візуальне мистецтво.

Р. Х.: В якійсь мірі, досвід кінематографу — це його постійна боротьба з самим собою, з власною цензурою та технічними обмеженнями, як стандарти хронометражу тощо, за таких умов виробилася певна дисциплінованість, навіть табуйованість. Ми свідомо застосували її у роботі для Премії, в якій є багато базових елементів, суто кінематографічних, Кулішовських, які у галерейному просторі набувають нового значення. Межа по якій ми ходимо, мені завжди нагадує роздуми одного відомого теоретика екрану: «Ви більше не побачите, як людина виходить з дому на вулицю і сідає в авто, тільки уявлення про те, як в кіно належить виходити з дому на вулицю».

Розкажіть, до речі, про свій досвід участі в Премії PinchukArtCentre у 2018 році.

Я. М.: Ми витратили багато часу і енергії на підготовку і зйомку цього проєкту, і це насправді був доволі пекельний досвід.

Там, до речі, була цікава історія з цією темою, бо візуальний образ, який ми зрештою обрали — «народу на сцені», він прийшов до мене, коли я працював на телеканалі «Культура» у 2013 році. Я побачив цю сцену у консерваторії і навіть відразу не зорієнтувався, що це справжні хористи — я подумав, що це просто робітники. І ось вони почали співати, і я зняв це на Iphone. Пройшло п’ять років, ми як раз думали з Романом над темою нашої роботи для премії, і я знайшов це відео в архівах і показав йому. Почали готуватися, проєктувати, кастинг акторів-хористів, репетиції та, нарешті, один день зйомок у Чернігові.

Тобто це постановочна зйомка була? Тому що, згадуючи свої відчуття, я точно пам’ятаю, що сприйняла це відео як документальне.

Я. М.: Ні, то все постановка. Ми розробили кожну сцену, підготували фото людей з іменами, які мають бути в ній, прописали що вони мають робити. Зйомки тривали годин 15, з ранку і до ночі, без перерв — було досить насичено.

Ми завжди на цій грані і працюємо у своїх проєктах — ми, може, робимо сцени не дуже ефектними, але при цьому ми їх повністю контролюємо. Наприклад, в роботі на Київській бієнале (виставка Dance, dance, dance у Bursa Gallery, робота «Київська молодь виходить з продуктового магазину» — прим. авт.) теж були постановочні персонажі, ми їх відбирали, працюючи з агенцією «Cat-b». Тут насправді можна вже виділити тему, яка проходить через майже всі наші роботи — це натовп, який ми моделюємо, вносимо у відповідну ситуацію, простір і там вже мізансценуємо відповідно до задуму, що ми переслідуємо. І так створюється картинка, візуальний образ різних натовпів, різних соціальних типів.

Р. Х.: Якщо говорити конкретним жанром — це pseudo-documentary. І ці конкретні жести, на яких ми фокусуємось та відтворюємо, саме їх і хотілося б розвивати глибше в наступних роботах, зробити з цього, у хорошому сенсі, маніфест для себе і по ньому якийсь час пройти.

Як думаєте, чи важливо для глядача розуміти, де пролягає ця межа реальності й фейку в кіно?

Я. М.: Я вже останнім часом дещо втомився відповідати на питання «Це була постановка, чи ні?». Я думаю, що довірливий глядач має перестати ловити режисера за руку і казати: «О, я тут помітив, що це було постановочно». Зараз все настільки перемішалося, що варто більш розслаблено сприймати те, що показують, бо це в будь-якому випадку фейк: це не реальність, не за вікном відбувається, це відбувається на плівці, на яку спрямовуються промені, або на екрані, чи на іншому засобі, який все одно лише відтворює. Буде постановочно, чи ні — все одно це реконструкція. Мабуть, ще гірше, коли фільм зовсім такий реальний і ти після перегляду думаєш: «Мені показали цю реальність, але я знаю, що це не вона, бо реальність все одно за вікном». Мені здається, що в цьому ще більший обман, ніж у постановочному кіно.

Але в цьому якраз і є, напевно, магія кіно?

Я. М.: Деякі експлуатують цю магію кіно, а ми розбиваємо її. Це те, чим ми займаємось в контексті мистецтва — показуємо як ця магія функціонує: про ефекти Кулішова, паралельний монтаж, умовний саспенс. То ж ця магія кіно, то трішки, як мені здається, брехня. Її треба не те щоб деконструювати, а признати і внести в сам продукт, щоб вона стала об’єктивною складовою кінематографічного конструкту.

Ваша робота «Присвячується молоді всього світу ІІ» про рейв «Схема» нещодавно отримала головну премію МУХі 2019. Чи можна сказати, що цей фільм — це документація феномена київського нічного життя?

Р. Х.: Взагалі, ідея цієї роботи виникла дуже давно, ще два роки тому, але зйомки декілька разів переносились. З самого початку був задум використати закадровий голос зрілої людини. Цей голос мав об’єктивізувати подію, подивитися на нове «по-старому», таким чином ще більше підсилюючи «нове». Інтонація голосу мала бути телевізійною, що давало нам можливість максимально музеєфікувати те, що відбувається на екрані. Під час зйомки, ми зрозуміли що на екрані ця подія буде цілком ding an sich і вирішили не задіювати закадровий голос. Натомість, ми перервали тяглість події і винесли самих учасників поза її межі.

Я. М.: До речі, ми цей фільм перейменували, бо спочатку він називався «Documenting Cxema», а тепер — «Присвячується молоді всього світу ІІ». Вже зараз я розумію, що у нас вийшов триптих про спробу об’єктивації цієї нової молоді: першу частину ми зробили давно ще з Юлією Єфімчук — короткий ролик на грані фешн-відео, потім була «Київська молодь виходить з продуктового магазину», яка стала свого роду присвятою і остання частина — це фільм про «Схему». Може хтось і дивиться на це поверхнево та сприйме як такий хайп, до якого ми долучились, але якщо бути трішки вільнішим, якщо правильно його зчитувати, то там все ж таки є досить критичний погляд на цей феномен. Я зараз про фінал фільму, де денні портрети всіх цих привабливих янгстерс, які виходять з рейву загубленими і не хочуть приймати новий день, точніше не хочуть залишатися в старому світі, а хочуть новий, але це можливо тільки в рамках інсценованої пітьми тусовки.

Тобто це ще й портрет молоді нашого часу?

Я. М.: Можна сказати і так. Мені здається, що зараз молодь вже не хоче вступати в нову реальність, не хоче вступати в новий день, і навіть якщо він настає, то все одно вони лишаються в тій пітьмі, вони лишаються поза всім і ось це як раз треба проаналізувати. Ми не хотіли представляти критичний погляд, ми просто хотіли донести це як питання.

Багато художників поєднують творчість і звичайну роботу. У вас виходить заробляти мистецтвом на життя? І взагалі чи можливо заробити на відео? Бували у вас випадки продажів?

Я. М.: Вперше у нас купили роботу для виставки в місті Лінц, Австрія. Ми самі не знали, що так буває — інституція не просто просить твою роботу для виставки, а й купує її. Хоч і не за великі гроші, але все одно приємно.

Р. Х.: Може я трохи старомодний у цьому питанні, але я спокійно ставлюсь до того, що роботи, які ми робимо у полі мистецтва, не купують. Мені подобається, коли ти щось робиш і воно не продається, і тоді створюється відчуття інакшості цієї роботи, це як напис на тій біблії Гедеонових братів «Дар, не на продаж».

Я. М.: А я думаю, що це якраз питання до інституцій, бо купівля робіт для виставок — це створення відповідного, хорошого клімату у мистецькій сфері, а не підтримка капіталістичної моделі.

Р. Х.: Це добре налагоджено в кінематографі, де є ієрархія в якій все чітко розподілено на ролі. Якщо навіть кіно реалізується на фондових засадах, то все одно є чіткий поділ гонорарів та винагород. Тобто ти не можеш обдурити сам себе, ти чітко працюєш за гонорар, не важливо чиї це гроші. У мистецтві це все трішки розмито, в тебе немає конкретного поняття гонорару чи зарплатні. Напевно, для цього потрібні експерти, які б допомагали художникам та інституціям прийти до порозуміння.

Тобто все ж заробити мистецтвом на життя досить важко?

Я. М.: Якщо чесно, то я цим питанням ніколи не цікавився. Мені зараз важливіше, щоб я міг втілити в життя свої ідеї, зробити класну роботу та показати її широкій аудиторії. А для того, щоб гроші заробити, я краще зроблю якусь рекламу. В кіно гроші простіше заробити, а в мистецтві, ще й у відеоарті — мені навіть важко входити в цей дискурс.

Як ви обираєте проєкти, за які ви беретеся?

Р. Х.: Буває по-різному. Дуже шкода, що ми сильно зв’язані з конкретним image мейкерством, яке тебе всюди переслідує, і ти інколи не можеш відмовитись від «куска хліба», коли тобі пропонують комерційний проєкт.

Як ви ставитесь до критичних матеріалів та чи були такі про ваші роботи?

Я. М.: Я недавно вперше прочитав критичну статтю — вона була про фільм «Технічна перерва», який я знімав як оператор-постановник. Я знайшов її на естонському онлайн-виданні, і це було навіть трішки смішно і водночас приємно читати. Але більше я не можу згадати — ми не торкаємося гострих тем у своїх роботах, завжди підстилаємо собі солому, щоб не було боляче падати.

Р. Х.: У нашої творчості, як мені здається, є приятелі або просто байдужі люди. Є конкретні художники, які, наприклад, часто використовують оголену натуру — чим провокують глядача і викликають примітивні вібрації.  Я не знаю як буде далі, але у тому, що ми робимо з Яремою зараз, нам це просто не потрібно, навіщо нам вся ця кров, крупні плани голих вагін і тому подібне. Поки що нам вистачає старого доброго ефекту рухомого зображення.

Я. М.: Ми дуже критично ставимось до того, що ми зображуємо і мені здається, що найбільше критики відбувається в нас самих, десь на монтажі — ми так одне одного розносимо, що там вже не лишається, що покритикувати іншим. Ми мабуть аж забагато рафінуємо і за цю рафінацію, напевне, нас і можна критикувати.

На яке питання ви ніколи не відповісте?

Я. М.: Складне питання, але чекай — мабуть, «хто у вас в дуеті режисер, а хто оператор?».

До речі, розкажіть як вам працюється удвох.

Р. Х.: Мені легше працювати удвох, ніж коли ти один. Менше відповідальності, ділиш все на два, якщо що, то можеш спробувати скинути вину з себе на іншого і така можливість мене заспокоює.

Так, але в інших це буває і навпаки — постійні суперечки й нічого не виходить.

Р. Х.: У нас таке також є, боротьба кольорів, але я думаю, що якщо говорити про медіум відео, кіно — це групове ремесло. Це велика перевага, якщо комусь випала нагода працювати в дуеті. Все одно конфлікти будуть і ти їх не уникнеш, вони будуть на рівні роботи з куратором, навіть на рівні з самим собою. Правда, було б цікаво провести нам з Яремою експеримент, спробувати, наприклад, в майбутньому попрацювати з іншим оператором. Він все одно не втече від нас, бо у нас дуже конкретне, чітке уявлення про зображення. Якщо четверо очей сяде за монітор, то можна зробити щось нове. Я це говорю зараз в режимі інтерв’ю, але нам насправді треба про це серйозно подумати.

Олександра Рашевська

Джерело: SupportYourArt

Майстерність молодих: як вигідно колекціонувати сучасне мистецтво

Лайфхаки для художників та колекціонерів

Останні десятиліття спостерігається стійка тенденція до зростання ставок інституцій, колекціонерів і меценатів на «молоде» мистецтво. Майже кожна розвинена країна запускає премію, конкурс, фестиваль, націлені на роботу з відкриття, розвитку і підтримки художників, що знаходяться на початку свого творчого шляху. Наприклад, нещодавно оприлюднив список фіналістів конкурс Молодих українських художників МУХі 2019. Про те, хто такі молоді художники та коли варто замислюватися над придбанням їх творів, Mind пояснила  Євгенія Буцикіна.

Хто такий молодий художник

Сьогодні низка художників намагаються реалізуватися поза інституціями або створити власні альтернативні. Але більшість після завершення навчання має на меті укласти контракт з галереєю, виставитися в музеї, взяти участь у кураторському проекті на бієнале і продавати свої роботи з надією, що вони дорожчатимуть з роками.

Проте інституційна система мистецтва вимагає чіткої структуризації художнього поля, розподілу художників за певними критеріями.

Так відбувся розподіл на художників, що виникають (emerging artist), художників на серединному етапі своєї кар’єри (mid-career artist) та визнаних митців (established artist).

Emerging artist. Сьогодні найчастіше поняттям «emerging» позначають тих художників, що тільки починають «формувати репутацію». Тобто вони вже привертають увагу кураторів, арт-критиків та навіть ЗМІ, але поки не мають міцної бази продажів чи представництва галереї.

Художником-початківцем може бути як молода людина, яка нещодавно отримала художню освіту, так і та, що присвятила своє життя мистецтву у більш старшому віці.

Mid-career artist. Серединний етап кар’єри передбачає наявність у митця значного доробку, набутого протягом багатьох років, отримання регіонального, національного або міжнародного визнання у вигляді низки публікацій, каталогів і виставок. Свідчить про цей статус кількість виставок на найбільших і найвагоміших майданчиках країни, виданих каталогів і книг, публікацій про нього в авторитетних і впливових ЗМІ.

Established artist. Визнаний художник – це той, що перебуває на зрілому етапі своєї кар’єри та має видатний доробок, що оцінюється як вагомий внесок у культуру регіону/країни/світу. Такий художник вважається найбільш «надійним» на ринку. Цінність його творів уже визначена за роки продажів та підтверджена на аукціонах.

За таких умов митці на ранньому етапі кар’єри, як зазначає історикиня мистецтва Ана Бамбіч Костов, є найбільш ризикованими для інвестування (адже ніколи не знаєш, чи не зрадить художник своєму покликанню). З іншого боку, їхнє мистецтво і коштує менше.

Як митці зростають у ціні

Дійсно, вирахування майбутнього успіху не має чіткого рецепту, але колекціонер все ж таки може розраховувати на вдалу інвестицію в молодого художника, якщо останній уже отримав увагу кураторів, інституцій, арткритиків та ЗМІ. Якщо митець потрапив до шорт-ліста національного або міжнародного конкурсу, це вже привід для зацікавлення, але ще не гарантує подальшу стабільну кар’єру.

Більш серйозним підтвердженням буде:

  • участь художника в кураторських виставках у поважних мистецьких інституціях;
  • наявність хоча б однієї персональної виставки в галереї з іменем, що працює понад 5 років;
  • наявність інтерв’ю та/або статті про творчість художника в спеціалізованих виданнях або вагомих і поважних медіаресурсах;
  • додатковим критерієм може бути вища художня освіта, але фактично сьогодні успішний молодий художник може мати якісну гуманітарну освіту або ж отримати додаткову та інтенсивну спеціалізовану освіту в приватних інституціях.

Як навчитися колекціонувати вигідно

Враховуючи всі задані критерії, колекціонер молодого мистецтва має обирати тих художників, до чиїх творів, по-перше, відчуває щире почуття естетичного задоволення, а по-друге – довіру, спираючись на сталий розвиток художника, його наполегливу і поступальну роботу, а також визнання з боку інституцій і професіоналів.

Галерист Джеймс Мей звертається до власного досвіду, щоб проілюструвати, як найкраще розпочати колекціонування:

  1. Потрібно любити мистецтво, яке купуєш. Ринок нестабільний, тому варто покластися на свій смак (принаймні там, де він перетинається із вподобаннями професіоналів);
  2. Приділяти час самоосвіті. Читайте книжки, дивіться фільми, обговорюйте враження від мистецтва з друзями та спеціалістами. Отримайте поради інших художників, мистецтвознавців, дизайнерів, колекціонерів чи галерей, які викликають у вас повагу;
  3. Виховувати смак. Відвідувати мистецькі події і музеї у своєму місті та за кордоном. Саме такі візити виховують смак, надаючи парадигму розуміння прекрасного, великого і сильного мистецтва.

Якщо ж замислюєтесь про ризики, то варто згадати приклади колекціонерів, яким вдалося зібрати колекцію, почавши купувати відносно невідомі чи дешеві твори в юності, і які дочекались зростання їхньої вартості.

Одним із найвідоміших прикладів є Пітер Брант, засновник The Brant Foundation, який почав колекціонувати мистецтво в коледжі й випадково придбав твори тоді ще не дуже відомих Енді Воргола та Франца Кляйна.

Сьогодні його колекція вважається однією з найкращих колекцій Воргола у світі.

Так, потенційному колекціонеру сьогодні доступні безліч «інструментів» для пошуку творів – спілкування з митцями, як офлайн, так і онлайн, проведення моніторингу творів у мережі і не тільки, та багато інших.

Проте експерти перераховують і альтернативні мотиви для придбання мистецтва та початку формування колекції в молодому віці.

  1. Розширення власних горизонтів і формування нових знань.
  2. Відкриття нових талантів і їх зростання.
  3. Молодій людині легко знайти мистецтво, з яким вона ототожнює себе. Зокрема, відвідування різноманітних фестивалей сучасної культури, бієнале, ярмарків тощо. Молоді художники не бояться експериментувати з просторами, де можна себе презентувати публіці й потенційним покупцям.
  4. Легше встановити контакти та знайти мережі у світі мистецтв, які можуть виявитися безцінними в майбутньому. Мережі у світі мистецтв так само важливі, як і у світі бізнесу.
  5. Формування навіть невеликої колекції – це унікальне оповідання власної історії і нагадування про емоційні важливі моменти в житті.

Навіть якщо художник не виправдає сподівань і не стане суперзіркою в майбутньому, то вкладені в нього гроші все одно відіб’ються. Хоча б за рахунок того, що придбане мистецтво на початку кар’єри і художника, і колекціонера – вклад у власний розвиток, стиль і смак та в особистість загалом.

Конкурс молодих українських художників МУХі 2019 реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

з сайту mind.ua

Призери конкурсу МУХі: про життя після премії

У розпалі сезон мистецьких конкурсів: PinchukArtPrize оголосив список номінантів, МУХі 2019 завершив прийом заявок і готується оприлюднити свій short-list. Поки художники шукають своє ім’я в списку, розказуємо, що чекає на них після отримання омріяної премії.

Володарі двох спеціальних премій конкурсу МУХі 2017 Марія Прошковська та Олег Дімов діляться думками про значення конкурсу, конкурентів, шляхи реалізації художника та заробіток.

Що насправді стається після отримання премії?

Марія Прошковська: Я відчула велику відповідальність. Безумовно, конкурс дає певний поштовх, увагу до тебе і твоєї художньої практики. Ти знайомишся з непересічними людьми: художниками, членами комісії, організатором конкурсу, але не варто думати, що потрапити у шорт-ліст або отримання премії — це стовідсоткова запорука успіху. Це як з лотереєю: люди виграють мільйони, а за декілька років знову влаштовуються на важку фізичну роботу, щоб прогодувати себе. Так і тут: тобі дають можливість, але що з нею робити — твоя особиста відповідальність. Найкраще, що сталося зі мною після отримання спеціальної премії — я повірила у себе.

Олег Дімов: Днями почув думку американського філософа Джона Дьюї, котрий вважає глибинним прагненням людської натури бажання бути значущим. Пропускаючи ці слова через себе, я б сказав: «кожна людина потребує позитивної оцінки». Таку оцінку я отримав на проєкті МУХі. Це наче ввімкнули офіційне зелене світло для тієї практики, якою я досить тривалий час займався і до якої часто був самокритичний. Про що цей вступ? Напевно, про віру в себе. Саме її я отримав після проєкту. Що стосується практичної сторони питання, то після конкурсу я став співпрацювати з Щербенко Арт Центром на комерційній основі. Якщо раніше я продавав свої роботи сам або через арт-дилера, то сьогодні я дозволяю собі сказати, що працюю з галереєю.

Із серії “Портрет” Олега Дімова

Одна справа отримати премію, і зовсім інша — що робити далі? Дайте пораду наступному преміанту, що йому чи їй робити. 

Світлина: Богдан Пошивайло

М. П.: Варто вибудувати певну стратегію подальшої роботи, окреслити коло тем, з якими є бажання працювати далі, поставити собі цілі. Вони не обов’язково мають бути конкретними, датованими чи дуже жорсткими. Як людина, котра багато років пропрацювала в проєктному менеджменті, з власного досвіду знаю, що набагато легше іти вперед, коли задано напрям. Також вважаю, що варто прислухатись до куратора/ки або арт-менеджера/ки, яким ти довіряєш: завжди класно, коли хтось може проаналізувати ситуацію ззовні, неупереджено та чесно вказати на якісь помилки або підказати нові можливості для розвитку. Взагалі період після отримання премії — це ідеальний час для того, щоб подумати, підбити підсумки і зрозуміти як, куди і з ким рухатись далі.

О. Д.: Раджу не зупинятися, і, звісно, розвиватися, спираючись на об’єктивні джерела знань та приклади. В одному з інтерв’ю Ілля Кабаков сказав: «Фокус полягає в тому, що я ніколи не відпочивав, тому що відпочинок — це завжди загибель. Це провал. Потрібно єднати кожен проєкт з іншим».

Як участь у конкурсі вплинула на твою творчу практику, чи змінилися ідеї, погляди, метод, плани?

О. Д.: Протягом свого нетривалого творчого шляху я завжди змінювався. Кажуть, це не дуже добре. Але можна згадати майстра перевтілень Герхарда Ріхтера, і стає спокійніше. Якраз після конкурсу МУХі 2017 я почав нову портретну серію з людьми й тканиною. Вона більш фрагментарна на відміну від моїх попередніх робіт. Для її створення знадобилося багато часу. Саме її я готую представити восени у Щербенко Арт Центрі.

М. П.: Конкурси дуже яскраво ілюструють, що насправді художники — не конкуренти між собою. Дуже виразним є розуміння, що всі різні й тим прекрасні. Участь у конкурсі дає цінний досвід: ти можеш поговорити, дізнатися більше, побачити, як відбувається монтаж.

Не можу сказати, що конкурс змінив мене. На мене більше вплинула наша спільна робота з Мариною Щербенко вже після конкурсу. Ми зробили вже два нових проєкти, і я постійно навчаюсь в процесі й відчуваю, що росту. Робота з куратором — це та синергія, що дає кращий результат і впливає на всіх учасників процесу.

Проєкт Марії Прошковської FEMININE. Світлина: Максим Білоусов

Про наболіле. Де художнику брати гроші? Чи вдається поєднувати мистецьку практику та заробіток?

М. П.: Я навіть піднімала це питання на своїй Фейсбук-сторінці, і можу сказати, що здійнявся великий хайп. Сотні коментарів, емоції, іронія, сварки, жарти — чого тільки в тому обговоренні не було. Найсумніше, що більшість не художників просто і практично радили займатись художньою практикою як хобі й знайти собі «нормальну роботу». Це яскраво свідчить про те, що в українському суспільстві немає запиту на мистецтво. Точніше, він є, але це не можна назвати якоюсь виразною тенденцією. Я не хочу давати будь-яких порад художникам, де брати гроші. Проте я можу дати пораду всім: купуйте мистецтво. Це те, що буде з вами в майбутньому, це те, що ви зможете передати дітям, рідним або друзям, це те, що має історію. Я не кажу про інвестиції в мистецтво як спосіб робити гроші, я кажу про можливість купувати, дарувати, колекціонувати щось насправді унікальне.

О. Д.: Напевно, нічого нового не скажу. Кожен молодий художник шукає свою лазівку, яка допоможе йому відчувати свободу та не відчувати голод. Когось підтримують меценати, хтось користується грантами, хтось робить живописні халтури, хтось підробляє за допомогою графічних програм. Можливість поєднувати одну діяльність з іншою залежить від того, чи вдається звільнити якомога більше часу для свого мистецтва.

Конкурс — не панацея. Не всі перемагають, не всі в них беруть участь. Що порадиш художнику, котрий не потрапив у шорт-ліст?

Проєкт Олега Дімова “Документ стану”. Світлина: Володиир Денисеков

О. Д.: Тут знову можна повернутися до слів Кабакова: «Відпочинок – це завжди загибель». Треба не зупинятися і подаватися ще раз, але спочатку необхідно скоректувати свій творчий план, аби він відповідав специфіці місця, в яке ти плануєш постукати. Якщо надто покладаєтеся на свою індивідуальність, пам’ятайте, що є минуле, і є сьогоднішній день. Порівнюйте зроблене до вас і те, що оточує вас  зараз. Це допоможе знайти швидкий шлях до розвитку.

 

Проєкт Марії Прошковської Посттравматичний (Herbаrium) Фото Максим Білоусов для Щербенко Арт Центру

 

М. П.: Конкурс — це лише одна з можливостей з мільйона. Варто продовжувати робити те, що ти не можеш не робити, в чому щиро відчуваєш потребу. Подаватися на резиденції, інші конкурси, стукати у двері галерей, ходити на відкриття виставок і знайомитись з цікавими людьми, говорити з ними, багато читати й займатись самоосвітою. Можна, звичайно, закритись в кімнаті, малювати в стіл, ні з ким не спілкуватись, не вести соцмережі й чекати візиту директора Помпіду, але щось мені підказує, що він не прийде.

 

Текст: Світлана Богданець

Світлини: Щербенко арт центр

Джерело supportyourart

Ціна мистецтва: як молодому художнику заробити на власних творах

Яким чином працює український та світовий ринок мистецтва

Нещодавно світ збентежила новина про продаж одного із найстаріших аукціонних домів Sotheby’s. Подія відбулась у червні цього року. Як повідомлялося, французький магнат Патрік Драі заплатить за цією угодою близько $3,7 млрд (з урахуванням боргів). Зараз Sotheby’s – публічна компанія, її акції торгуються на американській біржі. Драі давно колекціонує предмети мистецтва, за своє захоплення він віддасть половину статків.

Проте в чиїх би руках не були зосереджені акції того чи іншого аукціонного дому, для митців, зокрема й українських, важливо мати можливість отримувати, окрім задоволення від власної творчості, ще й адекватну ціну за власні роботи.

Про те, як функціонує цей ринок в Україні та чим він відрізняється від світового, розповіла Mind координатор проекту МУХі Євгенія Буцикіна.

Незважаючи на те, що сьогодні ще рано говорити про розвинутий (або хоча б стабільний) арт-ринок на теренах нашої країни, українське мистецтво купується і продається. Продовжують і розвивають свою діяльність приватні галереї, арт-ярмарки, державні інституції звертають все більшу увагу на сучасне українське мистецтво, розвиваються різноманітні проекти з підтримки досвідчених вітчизняних митців і відкриття тих, хто тільки починає свій художній шлях. В українському художньому полі дедалі більше активних і пасіонарних гравців: кураторів, дилерів, експертів, галеристів, культурних журналістів і покупців мистецтва, які готові працювати на підтримку тих, хто займає центральне місце в цьому полі – художників. Іноді митці беруть ініціативу в свої руки і створюють власні об’єднання, стаючи підприємцями від мистецтва, поширюючи та просуваючи свою творчість власноруч.

У такому дещо хаотичному і ризомному світі сучукрарту варто розставити хоча б деякі точки над і та визначити основні сьогоденні методи і способи для художника чи художниці (особливо на старті своєї кар’єри) посісти гідне і видне місце в структурі арт-ринку, а покупцям і колекціонерам їхніх творів – виокремити базові критерії для пошуку бажаних знахідок. Аби знайти відповіді на ці питання, звернемося до міжнародного досвіду і висновків щодо цього аналітиків світового ринку мистецтва.

Криза – проблема чи можливості для мистецтва?

Не в такому і далекому 2015 році Рікардо Мартінез, аналізуючи тогочасне падіння цін на сучасні твори, звернув увагу на те, що першою жертвою кризи завжди стає саме молоде мистецтво. Причина полягає в тому, що часто твори митців, що тільки-но виходять на арену (emerging artist), мають завеликі ціни за рахунок гайпу довкола спонтанно «розкручених» молодих зірок. Не цілком виправдані ціни на молоде мистецтво можуть миттєво злетіти нагору, але й так само різко впасти на дно. Тому аналітик радить митцям, галеристам і дилерам робити ставку на поступальне, помірковане ціноутворення, що відповідатиме процесу «зростання» та становлення художника, його ідей та їх вираження в творах і виставках.

З іншого боку, вже у 2017-му Джеймс Тармі з Bloomberg активно радить інвестувати саме у молодих митців. Основним критерієм для відбору найперспективніших і вартих уваги репортер визначає «наявність виставок у поважних, орієнтованих на майбутнє галереях та позитивних відгуків від арт-критиків та покупців, але при цьому обов’язковість послідовної і сталої авторської мистецької практики, що оминає ринкову істерію». Отже саме ті молоді художники, що не прагнуть швидкої слави, але наполегливо випрацьовують свій стиль та ідейний напрям, є найцікавішими для прогресивних колекціонерів.

Ребека Дженнінгс, репортер Vox, наводить цікавий приклад The Julius Baer Art Collection – колекцію молодих митців швейцарського походження, яка є, перш за все, «культурною інвестицією, адже надає молодим талантам підтримку і видимість на такому важливому ранньому етапі їхньої творчості». Якими ж мають бути митці-щасливчики? Ребека вивела ідеальну формулу «роботи з сучасними медіа, що кидають виклик класичним образотворчим мистецтвам (fine art) та процвітають завдяки новим підходам арт-ринку, спрямованим на майбутнє». Що це за підходи, що надають крила молодим прогресивним митцям? Перш за все, різноманітні онлайн-платформи (аналітичні, арт-критичні ресурси, а також способи самостійного медіа-просування митців).

Саме так, сьогодні художник може знайти свого покупця самостійно, вивчаючи та опановуючи актуальні та новітні інтернет-майданчики, яким притаманна свобода та інноваційність, а отже і певна емансипація від старого-доброго арт-ринку із його габаритністю за рахунок складної структури. Проте навіть якщо художник відчув себе Давидом, що бореться із Голіафом, повністю оминати ринок є не найрозумнішим рішенням. Принаймні варто знати, що він є і які самі важелі існують для просування на ньому.

Ключові складові купівлі творів мистецтва

У 2017 році експерти однієї з найбільших страхових компаній проаналізували арт-ринок і вивели базові критерії оцінки і купівлі сучасного мистецтва в його межах. Варто пам’ятати, що за рахунок багатокомпонентності та динамічності ринку (наявність первинного і вторинного ринків, а також великої кількості агентів: художники, галеристи, аукціонні доми, арт-дилери, колекціонери, музеї і багато інших), ці критерії не можуть бути універсальними.

Та все ж більшість творів сьогодні купують зважаючи на три ключові складові:

  1. Якісна (естетична) цінність. Тут все складно, бо визначення естетичної цінності твору сучасного мистецтва – справа не одного дня. Хто тільки її не визначає: сам художник, галерист, арт-критик, музейний дослідник або ж колекціонер на свій смак. Саме тому молодому художнику варто перебувати в комунікації з різними агентами арт-ринку – принаймні задля якісної експертної оцінки своїх творів.
  2. Репутаційна цінність (бренд). Дійсно, таке комерційне слово «бренд» є сталим та актуальним в арт-ринку, бо репутацію треба заслужити. Тут в нагоді стають арт-премії, конкурси художників (саме зараз триває прийом заявок на конкурс МУХі 2019), гарні відгуки журналістів на виставки, співпраця з відомими і престижними інституціями. Відповідні рядки у резюме художника є навігатором для досвідченого покупця мистецтва.
  3. Ринкова вартість (ціна). У всьому світі з цим пунктом у арт-ринку є істотні складності. Формування ціни (часто на роботи молодого митця) складно передбачити: воно іноді залежить від раптового скандалу або ж від хибної логіки «велика ціна – великий художник». Але зазвичай цей третій критерій будується на перших двох.

Поради від експертів ринку

Хоча критерії очевидні, їх зміст іноді визначити доволі важливо як самим художникам, так і їхнім потенційним покупцям. У таких умовах зосередимось на більш конкретних і простих порадах з ідентифікації кращих молодих художників для колекціонування від Одрі Ламберт, редакторки Artrepreneur’s Art Business Journal. Отже, на її думку, художник, що знаходиться на початковому етапі своєї кар’єри, щоб його помітили і почали купувати його доробок, має:

  • бути відкритим для нової, актуальної інформації, відображати її у своїй творчості;
  • мати освіту. Це доволі болюча тема для художників у всьому світі. Якщо в країнах із розвиненим арт-ринком прогресивна художня освіта дуже дорога, то в Україні її майже немає де отримати. Проте часто для покупців важливу роль відіграє не наявність престижної освіти як така, а демонстрація художником якісної самоосвіти, саморозвитку, здатності бути критичним до власної творчості та контексту, постійний пошук нових освітніх, дослідницьких форматів (наприклад, активна участь в резиденціях);
  • працювати над цілісним стилістичних підходом, випрацьовувати власний, впізнаваний стиль;
  • показувати у своїй творчості духовне і майстерне зростання. У творах має вбачатись динаміка і поступ у роботі художника із ідеями та їхнім втіленням;
  • і останнє, але не найменш важливе: мати сайт/персональну сторінку, де потенційний покупець зможе легко знайти роботи художника в хронологічній послідовності їх створення та в супроводі усієї необхідної інформації. В ідеалі також – мати студію/майстерню, куди можна запросити галериста/дилера/колекціонера, показати свої роботи і поговорити про них.

Всі ці пункти говорять про те, що бути сучасним художником – це дуже складна і важка робота, що складається, серед іншого, з постійною самоосвітою, соціального нетворкінгу, саморепрезентації у різних офлайн- і онлайн-форматах (починаючи із власної сторінки в соціальних мережах), здатності створювати оригінальні твори і вміння говорити про них із усіма агентами арт-ринку (галеристами і дилерами, журналістами, дослідниками і колекціонерами), але без впевненості в сталому успіху і регулярних продажах.

Пронизливе питання полягає в тому, чи гідний сьогоденний український арт-ринок такого художника? Чи цінує і вишукує сьогоденний покупець мистецтва таку ще не народжену зірку? Позитивна відповідь можлива лише за умов амбівалентного розвитку і поваги: художників і інституцій, художників і колекціонерів, художників і художників.

Автор: Євгенія Буцикіна

Галерист Марина Щербенко: «Суть сучасного мистецтва в тому, аби працювати з викликами нерозуміння і неприйняття»

Куратор і засновниця «Щербенко Арт Центру» – про проект МУХі, а також актуальні і болючі питання сучасного українського та світового арт-ринку

«Щербенко Арт Центр» експонує роботи сучасних українських художників. ЩАЦ був відкритий у 2012 році галеристкою Мариною Щербенко на основі київської галереї сучасного мистецтва «Боттега», що існувала з 2008-го. Арт-центр став майданчиком для роботи над некомерційними і соціально-критичними проектами, які дають можливість експериментувати з поєднанням візуального мистецтва та літератури, музики, архітектури, предметного дизайну та фешен-індустрії у форматі кураторських проектів і виставок.

Важлива складова платформи – започаткований у 2009 році конкурс МУХі (Молоді українські художники). Проект  просуває нові імена серед молодих українських художників та допомагає їм інтегруватися у вітчизняне та світове мистецьке середовище. 

Арт-консультант, колекціонер і галерист Марина Щербенко розповіла в інтерв’ю Mindпро те, на кого орієнтований конкурс МУХі, чи може існувати художник без галериста, чи повинен у нього бути свій менеджер і в чому, на її думку, суть сучасного мистецтва.

– Для тих, хто вперше чує про конкурс МУХі, – про що він, у чому його цінність та ідея?

– Ми (команда «Щербенко Арт Центру» і наші партнери) працюємо над формуванням і реалізацією цього проекту з 2009 року, тоді ми провели першу виставку і придумали назву, мету, місію. У 2010 році вперше відбувся конкурс. У процесі роботи сталася низка змін, ми поліпшили і модернізували цей проект.

МУХі 2019 – це проект-гібрид, у межах якого ми системно і послідовно працюємо над створенням умов, які давали б можливість молодому художнику розкритися і відбутися і як особистість, і як професіонал на перших етапах його або її кар’єри.

Конкурс орієнтований на художників, які тільки починають свою роботу у сфері сучасного мистецтва, знаходяться в пошуку, але при цьому вони вже намацали свою нішу, стиль і почерк.

Серед заявок, що надходять до нас щороку, міжнародна експертна комісія вибирає ті, які відносно унікальні. Наші експерти – впливові діячі в професійному середовищі contemporary art, а саме куратори, представники українських і зарубіжних музеїв, арт-центрів, галерей, мистецтвознавці.

Цього року тема паралельної програми МУХi 2019 – «Випробування кордонів». Ми фокусуємося на процесі становлення художника/художниці в умовах сучасних соціальних і професійних реалій. Завдання проекту в цілому – зрозуміти, яке місце сьогодні художник посідає в сучасному світі мистецтва, які завдання в першу чергу ставить, які запити формує перед інституцією, галереєю, перед арт-центром, куратором, і як ці взаємозв’язки впливають на його творчий розвиток, на формування бренду і CV художника.

Також важливою подією в межах проекту стала поява нової спеціальної премії імені Стаса Волязловського, затвердженої за підтримки Українського клубу колекціонерів сучасного мистецтва та Фонду «Колекція Гриньових».

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

– Коли конкурс завершується, «Щербенко Арт Центр» продовжує підтримувати художників з шорт-листа і переможців, співпрацювати з ними?

– Для нас принципово важливо продовжувати роботу з тими художниками, хто дійсно зацікавлений в цьому. Виразним у цьому контексті постає той факт, що цього року до складу експертної комісії увійшли фіналісти попередніх МУХі. Я запропонувала цю роль Марії Куликовській і Apl 315, фіналістам МУХi 2010 і 2011 років відповідно. Тішить, що вони взяли на себе таку відповідальність і увійшли до складу експертів. Мені було важливо, щоб вони мали досвід не тільки локальної роботи, а й міжнародних проектів. Обидва ці художники творчо активні, унікальні, неординарні і є професіоналами, незважаючи на свою молодість.

Говорячи про нашу роботу з художниками після того, як вони проходять у шорт-лист, у фінал, – все тільки починається. За конкурсними правилами переможці реалізують на наступний рік персональні проекти в ЩАЦ або за нашої підтримки. Але і ті фіналісти, які не отримали премії, часто залишаються з нами, і ми працюємо протягом багатьох років – підтримуємо їх, допомагаємо розвиватися й інтегрувати їхнє мистецтво на українському ринку, звучати і працювати у світовому контексті.

– Який портрет успішного художника?

– Якщо ми говоримо про сучасного художника, слід зазначити, що в цьому контексті поняття «сучасність» передбачає роботу в межах певної системи цінностей, сформованої на витоках модерну. Це також означає, що не кожен, хто живе і працює в наш час, створює contemporary art.

Сучасний художник, що відбувся, формує нові теми, концепції та смисли. Йому важливо бути включеним у актуальний дискурс і таким чином не тільки розвивати сферу мистецтва, а й впливати на суспільство і процеси його розвитку. Звичайно ж, художники, як і літератори, філософи, композитори, кінематографісти, вчені, складають еліту нашого суспільства.

– Чи повинен бути у художника свій менеджер, агент?

– Дам неоднозначну відповідь, оскільки з плином часу змінюються умови і правила взаємодії. Якщо ще 10 років тому було зрозуміло, хто яке місце посідає в професійному середовищі – художник створює, а галерист, дилер, куратор займається просуванням його творчості, то сьогодні ми бачимо, що ці функції взаємозамінні.

Останнім часом цікаво спостерігати за формуванням таких ініціатив, як, наприклад, галерея «Квартира 14», заснована Михайлом Алексєєнком, молодим українським художником, який, до речі, на минулому конкурсі МУХі 2017 отримав головну премію. Він створив галерею в кімнаті двокімнатної квартири в спальному районі Києва – на Троєщині. Тут він живе і працює.

Квартира дісталася йому у спадок від бабусі. Онук зберіг все наповнення кімнати старенької, для якої придбане майно було таким цінним, статусним за радянських часів: килими на стінах, кришталевий посуд в серванті тощо. Тепер всі проекти запрошених Михайлом художників працюють в діалозі не лише з бабусиним простором, а й автоматично – з пострадянською спадщиною і контекстом. Тут збирається прогресивна, креативна арт-тусовка, яка формує сьогодні цікавий і критично налаштований по відношенню до ринку зріз.

Або ж «Відкрита група» – група художників, яка представила Україну в 2019-му на Венеціанській бієнале. У бієнальному проекті вони виступили кураторами, що зібрали заявки українських художників, які бажають взяти участь у цьому проекті і бути присутніми в списку, який нібито повинен був бути на борту літака «Мрія» і пролетіти над венеціанськими садами Джардіні, відкинувши тінь на них… Чудовий приклад зміщення ролей «куратор – художник», «художник – куратор».

Художник – творець, куратор – репрезентатор, і навпаки… Як бачимо, художники добре управляються і без кураторів, і без галеристів. Зауважу, що в українській дійсності куратор і галерист – дуже часто одна й та саме особа.

Це переконливі приклади того, як старі правила і стереотипи руйнуються, і тут є як перспективні можливості, так і очевидні недоліки. У будь-якому випадку такі ініціативи створюють критичну базу для того, аби ми, роблячи висновки і аналізуючи подібні процеси, створювали здорову і прогресивнішу професійну арт-спільноту.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

– Що для вас сучасне мистецтво? Де межі між талановитим і бездарним?

– Зазвичай мистецтво розуміють як творчу практику, і це активно підтримується ринком. Продаються живопис, акварелі, монотипії, скульптури, кераміка, гобелени та інше… Естетична складова в цьому випадку домінує. За часів авангарду початку ХХ століття абстрактне мистецтво, що виникло тоді, за всієї своєї революційності і безпредметності, зберегло традицію «зробленості» і претензію смакових орієнтирів, заснованих на естетичних переживаннях. І лише ready-made Марселя Дюшана дійсно все змінили, традиційні критерії мистецтва перестали працювати.

Протягом минулого століття художники експериментували, порушуючи всілякі правила, переступаючи табу і змінюючи принципам, створюючи неймовірні інсталяції, використовуючи всі припустимі медіа для самовираження. Саме в цей період виникає питання: «Це мистецтво чи ні?», а питання «Талановито або бездарно?» втрачає актуальність.

Суть сучасного мистецтва також в тому, що ми працюємо з викликами нерозуміння і неприйняття. І те, як широка аудиторія реагує, включається або, навпаки, заперечує – теж певний виклик для нашого середовища. Процеси – нестабільні, критерії – розмиті. Дивно, але і в цьому цінність contemporary art як частини культурного шару. Художник/художниця не може працювати без глядача, споживача смислів, які він/вона виробляє…

– Фіксує час або все ж може винайти щось нове, коли, здавалося б, все, що можна, вже винайдено?

– Випробовує кордони (як і визначено в темі конкурсу МУХі 2019). Наприклад, саме визначення художника як людини, яка творить щось фізичне – пише картину, наприклад, або створює пластичну структуру – вже мінімально відноситься до сучасного мистецтва. Зокрема, виставкова діяльність – це найменше, що може відбуватися в нашому робочому процесі.

Сьогодні саме поняття художника набагато ширше, і сучасний художник – це не живописець, а мистецтво – це не живопис. Він може використовувати живопис як техніку, як засіб для досягнення поставленого перед собою завдання.

– А в чому його завдання, як вважаєте?

– Бути тут і зараз. Бути соціально активним. Бути професіоналом. Потрібно розуміти, що художник – це професія.

Сьогодні проблемою залишається те, що в Україні недостатньо інституцій, які могли б дати можливість молодим людям отримати якісну освіту саме в напрямку contemporary art.

У Національній академії образотворчого мистецтва відбуваються позитивні зміни завдяки, серед іншого, студентам та їхнім ініціативам, але цього дуже мало для повноцінних змін. Є альтернативні якісні освітні проекти, наприклад KAMA (Київська Академія Медіа Мистецтва), і вони дуже змінюють картину, але в першу чергу – важлива самоосвіта.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

Молоді українські художники також часто їздять за кордон вчитися в профільних коледжах. Багато хто відвідує міжнародні резиденції, де є прекрасна можливість отримати досвід і контакти, а не тільки знання.

Наприклад, партнером МУХi 2017 виступила галерея Futura в Празі, у якої є своя резиденція. Художниця Марія Прошковська відвідала цю резиденцію, де практично місяць працювала і потім презентувала свій проект. У роботі в резиденціях великий плюс – це взаємодія різних культур. Художники, які приїжджають туди зі своїми знаннями, менталітетом, баченням мистецтва і світу, потрапляють в абсолютно нове середовище.

– Картини яких художників можна побачити у вас вдома?

– Можна перераховувати дуже довго! Я не люблю зберігати роботи за закритими дверима, для мене дуже важливо бачити мистецтво щодня, на своїх власних стінах. Це особливий досвід звернення до мистецтва, дуже відмінний від відвідування галереї чи музею.

Це акварелі Марії Куликовської та Влади Ралко, фотографії kinder album і Володі Сая, скульптури Назара Білика, Миколи Кривенка, Марії Куликовської, Володі Сая і Жанни Кадирової, роботи Руслана Тремби, Олександри Жумайлова-Дмитрівській, Тіберія Сільваші, Олександра Животкова, Володимира Буднікова, Валерії Трубіної, Мирослава Вайди, інсталяції Павла Ковача (молодшого), Марії Прошковської та Марини Талютто, відео-арт Данила Галкіна.

– Яких світових і українських художників соромно не знати?

– Багатьох українських художників з цього списку я назвала в попередній відповіді. Звичайно, це список з експозиції Національного художнього музею України: просто сходіть туди і матимете готовий список маст-ноу. Останніми роками і НХМУ, і «Мистецький Арсенал» створювали і продовжують створювати виставки, присвячені поколінням українських художників (бойчукісти, шістдесятники, харківські авангардисти, медіа-художники 90-х…) і окремим особистостям (ось, наприклад, скоро в «Арсеналі» буде виставка Олега Голосія). Завдяки саме інституціям ми можемо говорити про українських художників-зірок, художників-віх, яких «соромно не знати».

Якщо говорити про світові імена, то скласти власний топ-список неймовірно складно, але все ж ризикну назвати імена, без яких сучасного мистецтва як такого б не було. Це батько реді-мейду Марсель Дюшан, великі авангардисти Казимир Малевич, Василь Кандинський, Ман Рей, Марк Ротко. З тих, хто став великими у другій половині ХХ століття, хочу виділити Джексона Поллока, Сая Твомблі, Йоко Оно, Ай Вейвея, Луїз Буржуа, Йозефа Бойса, Ансельма Кіфера, Сінді Шерман, Сару Лукас, Фріду Кало, Френсіса Бекона, Марину Абрамович. Кожен і кожна з них або повернули закони мистецтва на 90 градусів, або стали символами, візитними картками своїх рідних країн, або й те, й інше. Я впевнена, що вже незабаром Україна отримає свої «візитні картки», відомі на весь світ.

– Які книги за темою варто прочитати молодим художникам і взагалі тим, хто хоче бути освіченою людиною?

– Українським художникам варто довіритися українським же сучасним видавництвам, які останніми роками випускають книги ключових авторів про історію, теорію і практику сучасного мистецтва. Хочу виділити IST Publishing (його співзасновниця Катерина Носко цього року увійшла до складу експертів МУХі) і «Основи». Але таких видавництв в Україні все більше і більше, що не може не радувати. А також читати інтерв’ю з українськими художниками, кураторами, культуртрегерами на профільних ресурсах (хоча їх так небагато). Починати варто з себе, з близького і рідного, тільки так ви зможете створити фундамент для подальшого вибудовування широкої перспективи. А художник завжди повинен бачити ширше і відчувати глибше, ніж будь-хто.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

Автор: Ольга Усачова
Фото: Тетяна Скуфінська для Mind