111111

Призери конкурсу МУХі: про життя після премії

У розпалі сезон мистецьких конкурсів: PinchukArtPrize оголосив список номінантів, МУХі 2019 завершив прийом заявок і готується оприлюднити свій short-list. Поки художники шукають своє ім’я в списку, розказуємо, що чекає на них після отримання омріяної премії.

Володарі двох спеціальних премій конкурсу МУХі 2017 Марія Прошковська та Олег Дімов діляться думками про значення конкурсу, конкурентів, шляхи реалізації художника та заробіток.

Що насправді стається після отримання премії?

Марія Прошковська: Я відчула велику відповідальність. Безумовно, конкурс дає певний поштовх, увагу до тебе і твоєї художньої практики. Ти знайомишся з непересічними людьми: художниками, членами комісії, організатором конкурсу, але не варто думати, що потрапити у шорт-ліст або отримання премії — це стовідсоткова запорука успіху. Це як з лотереєю: люди виграють мільйони, а за декілька років знову влаштовуються на важку фізичну роботу, щоб прогодувати себе. Так і тут: тобі дають можливість, але що з нею робити — твоя особиста відповідальність. Найкраще, що сталося зі мною після отримання спеціальної премії — я повірила у себе.

Олег Дімов: Днями почув думку американського філософа Джона Дьюї, котрий вважає глибинним прагненням людської натури бажання бути значущим. Пропускаючи ці слова через себе, я б сказав: «кожна людина потребує позитивної оцінки». Таку оцінку я отримав на проєкті МУХі. Це наче ввімкнули офіційне зелене світло для тієї практики, якою я досить тривалий час займався і до якої часто був самокритичний. Про що цей вступ? Напевно, про віру в себе. Саме її я отримав після проєкту. Що стосується практичної сторони питання, то після конкурсу я став співпрацювати з Щербенко Арт Центром на комерційній основі. Якщо раніше я продавав свої роботи сам або через арт-дилера, то сьогодні я дозволяю собі сказати, що працюю з галереєю.

Із серії “Портрет” Олега Дімова

Одна справа отримати премію, і зовсім інша — що робити далі? Дайте пораду наступному преміанту, що йому чи їй робити. 

Світлина: Богдан Пошивайло

М. П.: Варто вибудувати певну стратегію подальшої роботи, окреслити коло тем, з якими є бажання працювати далі, поставити собі цілі. Вони не обов’язково мають бути конкретними, датованими чи дуже жорсткими. Як людина, котра багато років пропрацювала в проєктному менеджменті, з власного досвіду знаю, що набагато легше іти вперед, коли задано напрям. Також вважаю, що варто прислухатись до куратора/ки або арт-менеджера/ки, яким ти довіряєш: завжди класно, коли хтось може проаналізувати ситуацію ззовні, неупереджено та чесно вказати на якісь помилки або підказати нові можливості для розвитку. Взагалі період після отримання премії — це ідеальний час для того, щоб подумати, підбити підсумки і зрозуміти як, куди і з ким рухатись далі.

О. Д.: Раджу не зупинятися, і, звісно, розвиватися, спираючись на об’єктивні джерела знань та приклади. В одному з інтерв’ю Ілля Кабаков сказав: «Фокус полягає в тому, що я ніколи не відпочивав, тому що відпочинок — це завжди загибель. Це провал. Потрібно єднати кожен проєкт з іншим».

Як участь у конкурсі вплинула на твою творчу практику, чи змінилися ідеї, погляди, метод, плани?

О. Д.: Протягом свого нетривалого творчого шляху я завжди змінювався. Кажуть, це не дуже добре. Але можна згадати майстра перевтілень Герхарда Ріхтера, і стає спокійніше. Якраз після конкурсу МУХі 2017 я почав нову портретну серію з людьми й тканиною. Вона більш фрагментарна на відміну від моїх попередніх робіт. Для її створення знадобилося багато часу. Саме її я готую представити восени у Щербенко Арт Центрі.

М. П.: Конкурси дуже яскраво ілюструють, що насправді художники — не конкуренти між собою. Дуже виразним є розуміння, що всі різні й тим прекрасні. Участь у конкурсі дає цінний досвід: ти можеш поговорити, дізнатися більше, побачити, як відбувається монтаж.

Не можу сказати, що конкурс змінив мене. На мене більше вплинула наша спільна робота з Мариною Щербенко вже після конкурсу. Ми зробили вже два нових проєкти, і я постійно навчаюсь в процесі й відчуваю, що росту. Робота з куратором — це та синергія, що дає кращий результат і впливає на всіх учасників процесу.

Проєкт Марії Прошковської FEMININE. Світлина: Максим Білоусов

Про наболіле. Де художнику брати гроші? Чи вдається поєднувати мистецьку практику та заробіток?

М. П.: Я навіть піднімала це питання на своїй Фейсбук-сторінці, і можу сказати, що здійнявся великий хайп. Сотні коментарів, емоції, іронія, сварки, жарти — чого тільки в тому обговоренні не було. Найсумніше, що більшість не художників просто і практично радили займатись художньою практикою як хобі й знайти собі «нормальну роботу». Це яскраво свідчить про те, що в українському суспільстві немає запиту на мистецтво. Точніше, він є, але це не можна назвати якоюсь виразною тенденцією. Я не хочу давати будь-яких порад художникам, де брати гроші. Проте я можу дати пораду всім: купуйте мистецтво. Це те, що буде з вами в майбутньому, це те, що ви зможете передати дітям, рідним або друзям, це те, що має історію. Я не кажу про інвестиції в мистецтво як спосіб робити гроші, я кажу про можливість купувати, дарувати, колекціонувати щось насправді унікальне.

О. Д.: Напевно, нічого нового не скажу. Кожен молодий художник шукає свою лазівку, яка допоможе йому відчувати свободу та не відчувати голод. Когось підтримують меценати, хтось користується грантами, хтось робить живописні халтури, хтось підробляє за допомогою графічних програм. Можливість поєднувати одну діяльність з іншою залежить від того, чи вдається звільнити якомога більше часу для свого мистецтва.

Конкурс — не панацея. Не всі перемагають, не всі в них беруть участь. Що порадиш художнику, котрий не потрапив у шорт-ліст?

Проєкт Олега Дімова “Документ стану”. Світлина: Володиир Денисеков

О. Д.: Тут знову можна повернутися до слів Кабакова: «Відпочинок – це завжди загибель». Треба не зупинятися і подаватися ще раз, але спочатку необхідно скоректувати свій творчий план, аби він відповідав специфіці місця, в яке ти плануєш постукати. Якщо надто покладаєтеся на свою індивідуальність, пам’ятайте, що є минуле, і є сьогоднішній день. Порівнюйте зроблене до вас і те, що оточує вас  зараз. Це допоможе знайти швидкий шлях до розвитку.

 

Проєкт Марії Прошковської Посттравматичний (Herbаrium) Фото Максим Білоусов для Щербенко Арт Центру

 

М. П.: Конкурс — це лише одна з можливостей з мільйона. Варто продовжувати робити те, що ти не можеш не робити, в чому щиро відчуваєш потребу. Подаватися на резиденції, інші конкурси, стукати у двері галерей, ходити на відкриття виставок і знайомитись з цікавими людьми, говорити з ними, багато читати й займатись самоосвітою. Можна, звичайно, закритись в кімнаті, малювати в стіл, ні з ким не спілкуватись, не вести соцмережі й чекати візиту директора Помпіду, але щось мені підказує, що він не прийде.

 

Текст: Світлана Богданець

Світлини: Щербенко арт центр

Джерело supportyourart

Ціна мистецтва: як молодому художнику заробити на власних творах

Яким чином працює український та світовий ринок мистецтва

Нещодавно світ збентежила новина про продаж одного із найстаріших аукціонних домів Sotheby’s. Подія відбулась у червні цього року. Як повідомлялося, французький магнат Патрік Драі заплатить за цією угодою близько $3,7 млрд (з урахуванням боргів). Зараз Sotheby’s – публічна компанія, її акції торгуються на американській біржі. Драі давно колекціонує предмети мистецтва, за своє захоплення він віддасть половину статків.

Проте в чиїх би руках не були зосереджені акції того чи іншого аукціонного дому, для митців, зокрема й українських, важливо мати можливість отримувати, окрім задоволення від власної творчості, ще й адекватну ціну за власні роботи.

Про те, як функціонує цей ринок в Україні та чим він відрізняється від світового, розповіла Mind координатор проекту МУХі Євгенія Буцикіна.

Незважаючи на те, що сьогодні ще рано говорити про розвинутий (або хоча б стабільний) арт-ринок на теренах нашої країни, українське мистецтво купується і продається. Продовжують і розвивають свою діяльність приватні галереї, арт-ярмарки, державні інституції звертають все більшу увагу на сучасне українське мистецтво, розвиваються різноманітні проекти з підтримки досвідчених вітчизняних митців і відкриття тих, хто тільки починає свій художній шлях. В українському художньому полі дедалі більше активних і пасіонарних гравців: кураторів, дилерів, експертів, галеристів, культурних журналістів і покупців мистецтва, які готові працювати на підтримку тих, хто займає центральне місце в цьому полі – художників. Іноді митці беруть ініціативу в свої руки і створюють власні об’єднання, стаючи підприємцями від мистецтва, поширюючи та просуваючи свою творчість власноруч.

У такому дещо хаотичному і ризомному світі сучукрарту варто розставити хоча б деякі точки над і та визначити основні сьогоденні методи і способи для художника чи художниці (особливо на старті своєї кар’єри) посісти гідне і видне місце в структурі арт-ринку, а покупцям і колекціонерам їхніх творів – виокремити базові критерії для пошуку бажаних знахідок. Аби знайти відповіді на ці питання, звернемося до міжнародного досвіду і висновків щодо цього аналітиків світового ринку мистецтва.

Криза – проблема чи можливості для мистецтва?

Не в такому і далекому 2015 році Рікардо Мартінез, аналізуючи тогочасне падіння цін на сучасні твори, звернув увагу на те, що першою жертвою кризи завжди стає саме молоде мистецтво. Причина полягає в тому, що часто твори митців, що тільки-но виходять на арену (emerging artist), мають завеликі ціни за рахунок гайпу довкола спонтанно «розкручених» молодих зірок. Не цілком виправдані ціни на молоде мистецтво можуть миттєво злетіти нагору, але й так само різко впасти на дно. Тому аналітик радить митцям, галеристам і дилерам робити ставку на поступальне, помірковане ціноутворення, що відповідатиме процесу «зростання» та становлення художника, його ідей та їх вираження в творах і виставках.

З іншого боку, вже у 2017-му Джеймс Тармі з Bloomberg активно радить інвестувати саме у молодих митців. Основним критерієм для відбору найперспективніших і вартих уваги репортер визначає «наявність виставок у поважних, орієнтованих на майбутнє галереях та позитивних відгуків від арт-критиків та покупців, але при цьому обов’язковість послідовної і сталої авторської мистецької практики, що оминає ринкову істерію». Отже саме ті молоді художники, що не прагнуть швидкої слави, але наполегливо випрацьовують свій стиль та ідейний напрям, є найцікавішими для прогресивних колекціонерів.

Ребека Дженнінгс, репортер Vox, наводить цікавий приклад The Julius Baer Art Collection – колекцію молодих митців швейцарського походження, яка є, перш за все, «культурною інвестицією, адже надає молодим талантам підтримку і видимість на такому важливому ранньому етапі їхньої творчості». Якими ж мають бути митці-щасливчики? Ребека вивела ідеальну формулу «роботи з сучасними медіа, що кидають виклик класичним образотворчим мистецтвам (fine art) та процвітають завдяки новим підходам арт-ринку, спрямованим на майбутнє». Що це за підходи, що надають крила молодим прогресивним митцям? Перш за все, різноманітні онлайн-платформи (аналітичні, арт-критичні ресурси, а також способи самостійного медіа-просування митців).

Саме так, сьогодні художник може знайти свого покупця самостійно, вивчаючи та опановуючи актуальні та новітні інтернет-майданчики, яким притаманна свобода та інноваційність, а отже і певна емансипація від старого-доброго арт-ринку із його габаритністю за рахунок складної структури. Проте навіть якщо художник відчув себе Давидом, що бореться із Голіафом, повністю оминати ринок є не найрозумнішим рішенням. Принаймні варто знати, що він є і які самі важелі існують для просування на ньому.

Ключові складові купівлі творів мистецтва

У 2017 році експерти однієї з найбільших страхових компаній проаналізували арт-ринок і вивели базові критерії оцінки і купівлі сучасного мистецтва в його межах. Варто пам’ятати, що за рахунок багатокомпонентності та динамічності ринку (наявність первинного і вторинного ринків, а також великої кількості агентів: художники, галеристи, аукціонні доми, арт-дилери, колекціонери, музеї і багато інших), ці критерії не можуть бути універсальними.

Та все ж більшість творів сьогодні купують зважаючи на три ключові складові:

  1. Якісна (естетична) цінність. Тут все складно, бо визначення естетичної цінності твору сучасного мистецтва – справа не одного дня. Хто тільки її не визначає: сам художник, галерист, арт-критик, музейний дослідник або ж колекціонер на свій смак. Саме тому молодому художнику варто перебувати в комунікації з різними агентами арт-ринку – принаймні задля якісної експертної оцінки своїх творів.
  2. Репутаційна цінність (бренд). Дійсно, таке комерційне слово «бренд» є сталим та актуальним в арт-ринку, бо репутацію треба заслужити. Тут в нагоді стають арт-премії, конкурси художників (саме зараз триває прийом заявок на конкурс МУХі 2019), гарні відгуки журналістів на виставки, співпраця з відомими і престижними інституціями. Відповідні рядки у резюме художника є навігатором для досвідченого покупця мистецтва.
  3. Ринкова вартість (ціна). У всьому світі з цим пунктом у арт-ринку є істотні складності. Формування ціни (часто на роботи молодого митця) складно передбачити: воно іноді залежить від раптового скандалу або ж від хибної логіки «велика ціна – великий художник». Але зазвичай цей третій критерій будується на перших двох.

Поради від експертів ринку

Хоча критерії очевидні, їх зміст іноді визначити доволі важливо як самим художникам, так і їхнім потенційним покупцям. У таких умовах зосередимось на більш конкретних і простих порадах з ідентифікації кращих молодих художників для колекціонування від Одрі Ламберт, редакторки Artrepreneur’s Art Business Journal. Отже, на її думку, художник, що знаходиться на початковому етапі своєї кар’єри, щоб його помітили і почали купувати його доробок, має:

  • бути відкритим для нової, актуальної інформації, відображати її у своїй творчості;
  • мати освіту. Це доволі болюча тема для художників у всьому світі. Якщо в країнах із розвиненим арт-ринком прогресивна художня освіта дуже дорога, то в Україні її майже немає де отримати. Проте часто для покупців важливу роль відіграє не наявність престижної освіти як така, а демонстрація художником якісної самоосвіти, саморозвитку, здатності бути критичним до власної творчості та контексту, постійний пошук нових освітніх, дослідницьких форматів (наприклад, активна участь в резиденціях);
  • працювати над цілісним стилістичних підходом, випрацьовувати власний, впізнаваний стиль;
  • показувати у своїй творчості духовне і майстерне зростання. У творах має вбачатись динаміка і поступ у роботі художника із ідеями та їхнім втіленням;
  • і останнє, але не найменш важливе: мати сайт/персональну сторінку, де потенційний покупець зможе легко знайти роботи художника в хронологічній послідовності їх створення та в супроводі усієї необхідної інформації. В ідеалі також – мати студію/майстерню, куди можна запросити галериста/дилера/колекціонера, показати свої роботи і поговорити про них.

Всі ці пункти говорять про те, що бути сучасним художником – це дуже складна і важка робота, що складається, серед іншого, з постійною самоосвітою, соціального нетворкінгу, саморепрезентації у різних офлайн- і онлайн-форматах (починаючи із власної сторінки в соціальних мережах), здатності створювати оригінальні твори і вміння говорити про них із усіма агентами арт-ринку (галеристами і дилерами, журналістами, дослідниками і колекціонерами), але без впевненості в сталому успіху і регулярних продажах.

Пронизливе питання полягає в тому, чи гідний сьогоденний український арт-ринок такого художника? Чи цінує і вишукує сьогоденний покупець мистецтва таку ще не народжену зірку? Позитивна відповідь можлива лише за умов амбівалентного розвитку і поваги: художників і інституцій, художників і колекціонерів, художників і художників.

Автор: Євгенія Буцикіна

Галерист Марина Щербенко: «Суть сучасного мистецтва в тому, аби працювати з викликами нерозуміння і неприйняття»

Куратор і засновниця «Щербенко Арт Центру» – про проект МУХі, а також актуальні і болючі питання сучасного українського та світового арт-ринку

«Щербенко Арт Центр» експонує роботи сучасних українських художників. ЩАЦ був відкритий у 2012 році галеристкою Мариною Щербенко на основі київської галереї сучасного мистецтва «Боттега», що існувала з 2008-го. Арт-центр став майданчиком для роботи над некомерційними і соціально-критичними проектами, які дають можливість експериментувати з поєднанням візуального мистецтва та літератури, музики, архітектури, предметного дизайну та фешен-індустрії у форматі кураторських проектів і виставок.

Важлива складова платформи – започаткований у 2009 році конкурс МУХі (Молоді українські художники). Проект  просуває нові імена серед молодих українських художників та допомагає їм інтегруватися у вітчизняне та світове мистецьке середовище. 

Арт-консультант, колекціонер і галерист Марина Щербенко розповіла в інтерв’ю Mindпро те, на кого орієнтований конкурс МУХі, чи може існувати художник без галериста, чи повинен у нього бути свій менеджер і в чому, на її думку, суть сучасного мистецтва.

– Для тих, хто вперше чує про конкурс МУХі, – про що він, у чому його цінність та ідея?

– Ми (команда «Щербенко Арт Центру» і наші партнери) працюємо над формуванням і реалізацією цього проекту з 2009 року, тоді ми провели першу виставку і придумали назву, мету, місію. У 2010 році вперше відбувся конкурс. У процесі роботи сталася низка змін, ми поліпшили і модернізували цей проект.

МУХі 2019 – це проект-гібрид, у межах якого ми системно і послідовно працюємо над створенням умов, які давали б можливість молодому художнику розкритися і відбутися і як особистість, і як професіонал на перших етапах його або її кар’єри.

Конкурс орієнтований на художників, які тільки починають свою роботу у сфері сучасного мистецтва, знаходяться в пошуку, але при цьому вони вже намацали свою нішу, стиль і почерк.

Серед заявок, що надходять до нас щороку, міжнародна експертна комісія вибирає ті, які відносно унікальні. Наші експерти – впливові діячі в професійному середовищі contemporary art, а саме куратори, представники українських і зарубіжних музеїв, арт-центрів, галерей, мистецтвознавці.

Цього року тема паралельної програми МУХi 2019 – «Випробування кордонів». Ми фокусуємося на процесі становлення художника/художниці в умовах сучасних соціальних і професійних реалій. Завдання проекту в цілому – зрозуміти, яке місце сьогодні художник посідає в сучасному світі мистецтва, які завдання в першу чергу ставить, які запити формує перед інституцією, галереєю, перед арт-центром, куратором, і як ці взаємозв’язки впливають на його творчий розвиток, на формування бренду і CV художника.

Також важливою подією в межах проекту стала поява нової спеціальної премії імені Стаса Волязловського, затвердженої за підтримки Українського клубу колекціонерів сучасного мистецтва та Фонду «Колекція Гриньових».

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

– Коли конкурс завершується, «Щербенко Арт Центр» продовжує підтримувати художників з шорт-листа і переможців, співпрацювати з ними?

– Для нас принципово важливо продовжувати роботу з тими художниками, хто дійсно зацікавлений в цьому. Виразним у цьому контексті постає той факт, що цього року до складу експертної комісії увійшли фіналісти попередніх МУХі. Я запропонувала цю роль Марії Куликовській і Apl 315, фіналістам МУХi 2010 і 2011 років відповідно. Тішить, що вони взяли на себе таку відповідальність і увійшли до складу експертів. Мені було важливо, щоб вони мали досвід не тільки локальної роботи, а й міжнародних проектів. Обидва ці художники творчо активні, унікальні, неординарні і є професіоналами, незважаючи на свою молодість.

Говорячи про нашу роботу з художниками після того, як вони проходять у шорт-лист, у фінал, – все тільки починається. За конкурсними правилами переможці реалізують на наступний рік персональні проекти в ЩАЦ або за нашої підтримки. Але і ті фіналісти, які не отримали премії, часто залишаються з нами, і ми працюємо протягом багатьох років – підтримуємо їх, допомагаємо розвиватися й інтегрувати їхнє мистецтво на українському ринку, звучати і працювати у світовому контексті.

– Який портрет успішного художника?

– Якщо ми говоримо про сучасного художника, слід зазначити, що в цьому контексті поняття «сучасність» передбачає роботу в межах певної системи цінностей, сформованої на витоках модерну. Це також означає, що не кожен, хто живе і працює в наш час, створює contemporary art.

Сучасний художник, що відбувся, формує нові теми, концепції та смисли. Йому важливо бути включеним у актуальний дискурс і таким чином не тільки розвивати сферу мистецтва, а й впливати на суспільство і процеси його розвитку. Звичайно ж, художники, як і літератори, філософи, композитори, кінематографісти, вчені, складають еліту нашого суспільства.

– Чи повинен бути у художника свій менеджер, агент?

– Дам неоднозначну відповідь, оскільки з плином часу змінюються умови і правила взаємодії. Якщо ще 10 років тому було зрозуміло, хто яке місце посідає в професійному середовищі – художник створює, а галерист, дилер, куратор займається просуванням його творчості, то сьогодні ми бачимо, що ці функції взаємозамінні.

Останнім часом цікаво спостерігати за формуванням таких ініціатив, як, наприклад, галерея «Квартира 14», заснована Михайлом Алексєєнком, молодим українським художником, який, до речі, на минулому конкурсі МУХі 2017 отримав головну премію. Він створив галерею в кімнаті двокімнатної квартири в спальному районі Києва – на Троєщині. Тут він живе і працює.

Квартира дісталася йому у спадок від бабусі. Онук зберіг все наповнення кімнати старенької, для якої придбане майно було таким цінним, статусним за радянських часів: килими на стінах, кришталевий посуд в серванті тощо. Тепер всі проекти запрошених Михайлом художників працюють в діалозі не лише з бабусиним простором, а й автоматично – з пострадянською спадщиною і контекстом. Тут збирається прогресивна, креативна арт-тусовка, яка формує сьогодні цікавий і критично налаштований по відношенню до ринку зріз.

Або ж «Відкрита група» – група художників, яка представила Україну в 2019-му на Венеціанській бієнале. У бієнальному проекті вони виступили кураторами, що зібрали заявки українських художників, які бажають взяти участь у цьому проекті і бути присутніми в списку, який нібито повинен був бути на борту літака «Мрія» і пролетіти над венеціанськими садами Джардіні, відкинувши тінь на них… Чудовий приклад зміщення ролей «куратор – художник», «художник – куратор».

Художник – творець, куратор – репрезентатор, і навпаки… Як бачимо, художники добре управляються і без кураторів, і без галеристів. Зауважу, що в українській дійсності куратор і галерист – дуже часто одна й та саме особа.

Це переконливі приклади того, як старі правила і стереотипи руйнуються, і тут є як перспективні можливості, так і очевидні недоліки. У будь-якому випадку такі ініціативи створюють критичну базу для того, аби ми, роблячи висновки і аналізуючи подібні процеси, створювали здорову і прогресивнішу професійну арт-спільноту.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

– Що для вас сучасне мистецтво? Де межі між талановитим і бездарним?

– Зазвичай мистецтво розуміють як творчу практику, і це активно підтримується ринком. Продаються живопис, акварелі, монотипії, скульптури, кераміка, гобелени та інше… Естетична складова в цьому випадку домінує. За часів авангарду початку ХХ століття абстрактне мистецтво, що виникло тоді, за всієї своєї революційності і безпредметності, зберегло традицію «зробленості» і претензію смакових орієнтирів, заснованих на естетичних переживаннях. І лише ready-made Марселя Дюшана дійсно все змінили, традиційні критерії мистецтва перестали працювати.

Протягом минулого століття художники експериментували, порушуючи всілякі правила, переступаючи табу і змінюючи принципам, створюючи неймовірні інсталяції, використовуючи всі припустимі медіа для самовираження. Саме в цей період виникає питання: «Це мистецтво чи ні?», а питання «Талановито або бездарно?» втрачає актуальність.

Суть сучасного мистецтва також в тому, що ми працюємо з викликами нерозуміння і неприйняття. І те, як широка аудиторія реагує, включається або, навпаки, заперечує – теж певний виклик для нашого середовища. Процеси – нестабільні, критерії – розмиті. Дивно, але і в цьому цінність contemporary art як частини культурного шару. Художник/художниця не може працювати без глядача, споживача смислів, які він/вона виробляє…

– Фіксує час або все ж може винайти щось нове, коли, здавалося б, все, що можна, вже винайдено?

– Випробовує кордони (як і визначено в темі конкурсу МУХі 2019). Наприклад, саме визначення художника як людини, яка творить щось фізичне – пише картину, наприклад, або створює пластичну структуру – вже мінімально відноситься до сучасного мистецтва. Зокрема, виставкова діяльність – це найменше, що може відбуватися в нашому робочому процесі.

Сьогодні саме поняття художника набагато ширше, і сучасний художник – це не живописець, а мистецтво – це не живопис. Він може використовувати живопис як техніку, як засіб для досягнення поставленого перед собою завдання.

– А в чому його завдання, як вважаєте?

– Бути тут і зараз. Бути соціально активним. Бути професіоналом. Потрібно розуміти, що художник – це професія.

Сьогодні проблемою залишається те, що в Україні недостатньо інституцій, які могли б дати можливість молодим людям отримати якісну освіту саме в напрямку contemporary art.

У Національній академії образотворчого мистецтва відбуваються позитивні зміни завдяки, серед іншого, студентам та їхнім ініціативам, але цього дуже мало для повноцінних змін. Є альтернативні якісні освітні проекти, наприклад KAMA (Київська Академія Медіа Мистецтва), і вони дуже змінюють картину, але в першу чергу – важлива самоосвіта.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

Молоді українські художники також часто їздять за кордон вчитися в профільних коледжах. Багато хто відвідує міжнародні резиденції, де є прекрасна можливість отримати досвід і контакти, а не тільки знання.

Наприклад, партнером МУХi 2017 виступила галерея Futura в Празі, у якої є своя резиденція. Художниця Марія Прошковська відвідала цю резиденцію, де практично місяць працювала і потім презентувала свій проект. У роботі в резиденціях великий плюс – це взаємодія різних культур. Художники, які приїжджають туди зі своїми знаннями, менталітетом, баченням мистецтва і світу, потрапляють в абсолютно нове середовище.

– Картини яких художників можна побачити у вас вдома?

– Можна перераховувати дуже довго! Я не люблю зберігати роботи за закритими дверима, для мене дуже важливо бачити мистецтво щодня, на своїх власних стінах. Це особливий досвід звернення до мистецтва, дуже відмінний від відвідування галереї чи музею.

Це акварелі Марії Куликовської та Влади Ралко, фотографії kinder album і Володі Сая, скульптури Назара Білика, Миколи Кривенка, Марії Куликовської, Володі Сая і Жанни Кадирової, роботи Руслана Тремби, Олександри Жумайлова-Дмитрівській, Тіберія Сільваші, Олександра Животкова, Володимира Буднікова, Валерії Трубіної, Мирослава Вайди, інсталяції Павла Ковача (молодшого), Марії Прошковської та Марини Талютто, відео-арт Данила Галкіна.

– Яких світових і українських художників соромно не знати?

– Багатьох українських художників з цього списку я назвала в попередній відповіді. Звичайно, це список з експозиції Національного художнього музею України: просто сходіть туди і матимете готовий список маст-ноу. Останніми роками і НХМУ, і «Мистецький Арсенал» створювали і продовжують створювати виставки, присвячені поколінням українських художників (бойчукісти, шістдесятники, харківські авангардисти, медіа-художники 90-х…) і окремим особистостям (ось, наприклад, скоро в «Арсеналі» буде виставка Олега Голосія). Завдяки саме інституціям ми можемо говорити про українських художників-зірок, художників-віх, яких «соромно не знати».

Якщо говорити про світові імена, то скласти власний топ-список неймовірно складно, але все ж ризикну назвати імена, без яких сучасного мистецтва як такого б не було. Це батько реді-мейду Марсель Дюшан, великі авангардисти Казимир Малевич, Василь Кандинський, Ман Рей, Марк Ротко. З тих, хто став великими у другій половині ХХ століття, хочу виділити Джексона Поллока, Сая Твомблі, Йоко Оно, Ай Вейвея, Луїз Буржуа, Йозефа Бойса, Ансельма Кіфера, Сінді Шерман, Сару Лукас, Фріду Кало, Френсіса Бекона, Марину Абрамович. Кожен і кожна з них або повернули закони мистецтва на 90 градусів, або стали символами, візитними картками своїх рідних країн, або й те, й інше. Я впевнена, що вже незабаром Україна отримає свої «візитні картки», відомі на весь світ.

– Які книги за темою варто прочитати молодим художникам і взагалі тим, хто хоче бути освіченою людиною?

– Українським художникам варто довіритися українським же сучасним видавництвам, які останніми роками випускають книги ключових авторів про історію, теорію і практику сучасного мистецтва. Хочу виділити IST Publishing (його співзасновниця Катерина Носко цього року увійшла до складу експертів МУХі) і «Основи». Але таких видавництв в Україні все більше і більше, що не може не радувати. А також читати інтерв’ю з українськими художниками, кураторами, культуртрегерами на профільних ресурсах (хоча їх так небагато). Починати варто з себе, з близького і рідного, тільки так ви зможете створити фундамент для подальшого вибудовування широкої перспективи. А художник завжди повинен бачити ширше і відчувати глибше, ніж будь-хто.

Галерист Марина Щербенко: «Суть современного искусства в том, чтобы работать с вызовами непонимания и непринятия»

Автор: Ольга Усачова
Фото: Тетяна Скуфінська для Mind

Гуннар Кваран: «Ми робимо великий акцент на арт-медіації»

АВТОР: ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

10.11.2017

9 листопада в Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка, у якій беруть участь дванадцять фіналістів конкурсу МУХі 2017, обраних міжнародною експертною комісією. Art Ukraine в партнерстві з Щербенко Арт Центром публікує серію інтерв’ю з експертами конкурсу, де вони розповідають про роботу в знакових художніх інституціях, співпрацю з молодими українськими та зарубіжними художниками, а також про враження від процесу обрання фіналістів цьогорічного МУХі. Цінним досвідом поділився і Гуннар Кваран — директор Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі (Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst) в Осло, Художнього музею в Рейк’явіку (1989 – 1997, Ісландія) і Художнього музею Бергена (1997 – 2001, Норвегія), комісар і куратор ісландського павільйону на Венеційській бієнале в 1984, 1986, 1988, 1990 роках.

Про приватний музей сучасного мистецтва Astrup Fearnley Museet та досвід роботи в ньому

Astrup Fearnley Museet — це приватний музей сучасного мистецтва, створений та підтримуваний Фондом Томаса Фернлі, Гедді та Нілса Аструпів (the Thomas Fearnley, Heddy and Nils Astrup Foundation), а також компанією Astrup Fearnley AS та Фондом Ганса Расмуса Аструпа (the Hans Rasmus Astrup Foundation). До цього я працював у муніципальних музеях Рейк’явіка (Ісландія) та Бергена (Норвегія), і досить зрозуміло, що можливості приватного музею є більш гнучкими в плані організації, колекціонування, експонування та складання програми подій.

Astrup Fearnley Museet
Усі фотографії надані Гуннаром Квараном та Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst

Музей відкрився в 1993 році в районі Квадратурен в Осло і переїхав на нове місце в районі Тьювхолмен в 2012 році. З його живописною локацією на краєчку фйорда Тьювхолмен та будівлею, спроектованою всесвітньо відомим архітектором Ренцо Піано, музей став одним з обов’язкових для відвідування місць в Осло. Вітрилоподібний дах формує виставковий простір, створюючи зали різного розміру та висоти, що посилює враження глядача від знайомства з роботами. У музеї є п’ять відділів: адміністративний, кураторської і колекційної діяльності, маркетингу, технічно-виробничий та відділ продажів.

 

Liu Wei, Love it, Bite it!, 2007. Із екпозиції виставки China Power Station

Історія колекції Astrup Fearnley почалася в 1960-х роках. Вона зконцентрована на окремих творах та художниках, а не на рухах або історичних періодах. Особлива увага приділяється придбанню ключових творів сучасного мистецтва, що розширюють межі художнього канону.

Guyton / Walker, Dear Kettle One Drinker Hello Again. The Failever of Judgement Part IV, 2005. Із екпозиції виставки Uncertain States of America

Музей робить великий акцент на арт-медіації*: ми прагнемо надавати якісну інформацію про сучасні світові тенденції, створювати дійсно надихаючі програми для відвідувачів та тексти для супроводу наших амбітних проектів. Співробітники музею завжди готові відповісти на запитання громадськості та надати інформацію про виставки і заходи музею. Ми також організовуємо публічні та шкільні екскурсії, гуртки для дітей та молоді, а також використовуємо мобільні додатки для полегшення взаємодії відвідувачів із творами мистецтва. Наш клуб друзів (AFM-Art Club) пропонує широкий спектр переваг, надаючи членам привілеї  як в межах музею, так і на міжнародній сцені сучасного мистецтва.

Hema Upadhyay, 8 футів x 12 футів, 2009 – Із екпозиції виставки Indian Highway

Astrup Fearnley Museet також здійснив свій вклад у інтернаціоналізацію норвезької мистецької сфери, презентуючи виставки ключових діячів міжнародної арт-сцени. Прагнення бути активним учасником як норвезького, так і світового художніх світів дозволило нам співпрацювати з провідними музеями, кураторами, мистецтвознавцями та дослідниками нашого часу. Результатом цієї співпраці стало проведення виставок зарубіжних визнаних митців та молодих художників. Деякі з цих проектів були представлені в інших музеях світу. На мій погляд, визначними за останні 12 років можна назвати виставки, створені нами за географічним показником. Це “The Uncertain States of America”, “China Power Station”, “Indian Highway” “Europe, Europe” and “Imagine Brazil”, в межах яких ми здійснили низку серйозних досліджень щодо незадокументованої діяльності молодих художників та складнощів арт-сцени, висвітлюючи діяльність різних інституцій та діячів локальних арт-сцен.

Виставка Imagine Brazil в Музеї Аструп Фернлі, 2013
Helen Marten, Orchids, or a hemispherical bottom, 2013. Із екпозиції виставки Europe, Europe

Про значення Венеційської бієнале для розвитку національної арт-сцени

Венеційська бієнале — це прекрасна можливість презентувати локальний художній набуток міжнародній публіці. Це також важлива нагода контекстуалізувати місцевих художників. Сьогодні, з огляду на відсутність спільного знаменника чи то мистецьких рухів, що домінують на міжнародній арені та, відповідно, на зниклу ієрархію регіональних арт-сцен, все більше місце посідає відкриття та увага до різноманітних художніх виявів. Саме так світ побачив ісландських митців, таких як Олафур Еліассон, Рагнар К’яртанссон та Ерро, а також норвежців Бьярне Мельгора (Bjarne Melgaard), Торбьорна Рьодланда (Torbjørn Rødland) та Гардара Ейд Ейнарссона (Gardar Eide Einarsson), що займають важливі позиції у міжнародному арт-світі. Зрозуміло, що всі вони прекрасні майстри, які працюють з різними медіа: колаж, світло, перформанс, живопис та фотографія.

Про досвід роботи експертом у конкурсі МУХі (Україна) та Премії ім. Халупецького (Чехія)

Ці конкурси досить схожі, оскільки міжнародний мистецький світ сьогодні набуває все більше зв’язків всередині себе. Разом з тим, завжди є відмінності між художниками з різних регіонів світу через їх культурну та художню спадщину та їх мову, яка обумовлює специфічне сприйняття світу. Подібні проекти не змінюють ані “мистецтво” як таке, ані мистецький світ, але вони допомагають виявити цікавих художників, які б не отримали належної уваги іншим чином.

Гуннар КваранПро співпрацю з молодими художниками

Дослідницька робота є важливою частиною діяльності нашого музею. Ми здійснюємо її для того, щоб знайти художників, чия творчість ще не була задокументована та розкручена галереями. Ми збираємо мистецтво з усього світу, і для нас дуже важливо відкрити молодих художників на початку їх кар’єри. У нашому випадку ми зосереджуємо увагу, головним чином, на американському та китайському сучасному мистецтві. Незважаючи на те, що це великі та складні регіони, у нас є можливість слідкувати за ходом подій. Як і в будь-якому дослідженні, ми спираємося на знання та інтуїцію, але дійсно важливо мати відкритий розум.

*Арт-медіація — складна і схильна до трансформацій і вдосконалення програма, розроблювана сучасними мистецькими інституціями в контексті їхніх поточних експозицій та проектів. Арт-медіація охоплює усі аспекти діяльності установи. Вона спрямована на заохочення глядачів до контакту із сучасним мистецтвом, активізацію діалогу з аудиторією, створення умов для нового досвіду та розширення подальших незалежних досліджень.

 

Джерело: http://artukraine.com.ua/a/gunnar-kvaran–mi-robimo-velikiy-akcent-na-art-mediacii/#.Wip_c1Vl-00

 

 

Навіщо потрібні арт-резиденції

З цього року конкурс МУХі співпрацює з резиденцією арт-центру Futura в Празі, Чехія. Air Futura – це класичний приклад європейської міської арт-резиденції: вона приймає іноземних художників, забезпечує їх житлом і студією, а чеських – відправляє за кордон. Резиденція існує за рахунок міського бюджету за підтримки Міністерства культури Чехії та Міжнародного Вишеградського фонду. Переможець конкурсу МУХi 2017 отримає можливість працювати в резиденції Air Futura. Чому участь в резиденції – це корисний досвід, особливо для молодих художників, Mind пояснює засновниця «Щербенко Арт Центру» і конкурсу МУХі, галерист, куратор і арт-консультант Марина Щербенко.

Зростання кількості арт-резиденцій останніми роками спостерігається по всьому світу. Такий формат культурного обміну сприяє налагодженню взаєморозуміння між різними культурами. Художники, працюючи в резиденціях, дізнаються історію і особливості країни, що їх приймає, і при цьому популяризують свою культуру. По всьому світу художники-резиденти отримують державну та приватну підтримку. Цей процес почався не вчора, і багато міжнародних резиденцій відіграють важливу роль у світі сучасного мистецтва, засновану на міцній репутації інституції.

Цей формат стає важливою сходинкою в кар’єрі багатьох художників, які прагнуть вирватися зі свого локального мистецького середовища й інтегруватися в міжнародний контекст. Для багатьох українських художників міжнародні резиденції стають реальною можливістю не лише безупинно пересуватися по світу, а й плідно працювати, отримуючи в резиденції майстерню, матеріали та інші ресурси для створення проектів. Як правило, їм надають можливість спробувати себе в груповій кураторській виставці або співпрацювати з куратором індивідуально. Учасник спілкується зі своїми колегами і критиками. Це завжди міцний старт для молодого художника, що тільки-но закінчив навчання, і гарний стимул для того, хто хоче активного росту і руху. Тут є прекрасна можливість зосередиться на роботі, відволіктися від рутини і підробітків, якими часто змушені займатися художники, бо основна художня діяльність не приносить достатнього заробітку. Навіть більше, багато резиденцій надають художникам стипендії на час роботи і гонорари за участь у виставці.

Показовим прикладом міжнародного співробітництва в Україні стали творчі майстерні Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) на Сошенка, 33, які вже другий рік є частиною програми художніх резиденцій Британської ради SWAP UK/Ukraine. У 2017 році програма SWAP проходить 45 днів, з вересня по жовтень, і задіє чотири інституції в Києві та Харкові, кожна з яких є місцем роботи для художника з Британії. Чотири українця наразі знаходяться в Ліверпулі, де резиденції вписуються в контекст місцевого бієнале.


Crit – неформальна зустріч з Вікі Торнтон і Адамом Уолкером на Сошенко, 33

У цілому ідея резиденції на Сошенка, 33, полягає у спробі інтеграції її в структуру навчання в НАОМА, а комунікація з її учасниками відбувається під час неформальних зустрічей. Це унікальне місце зі своєю історією. Ще за радянських часів тут були майстерні для молодих художників. У 2012 році майстерні опинилися під загрозою знищення, проте зусиллями активістів були збережені, а їхнє призначення переосмислене в нових умовах. Останні декілька років у цьому місці проходять виставки сучасного мистецтва, лекції та воркшопи.

Ініціатори і куратори проектів на Сошенка, 33, – художники Анна Сорокова і Тарас Ковач, а також їхні однодумці. Влітку 2017 року в рамках однієї з найвпливовіших світових виставок сучасного мистецтва documenta 14 (Кассель, Німеччина) колектив «Сошенка, 33» брав участь у двох проектах: резиденції спільно з кассельською ініціативою Tokonoma і груповій виставці Title on the Spot (разом з колективами Termokiss з Косово, Toestand з Бельгії та Happy Positive зі Швейцарії). Як зауважила Анна Сорокова, «ці проекти – колабораційні практики, спроба створення загального «поля» між різними колективами, ініціативами, альтернативними просторами з різних контекстів, що побудовані на принципах самоорганізації».

Арт-резиденції дійсно формують контекст, впливаючи на соціальне середовище. Не лише мегаполіси, а й маленькі міста і селища стають культурними точками на карті світу – завдяки їхньому перетворенню на місця, куди спрямовується постійний потік гостей, які цікавляться мистецтвом.

У резиденції є можливість експериментувати, шукати і створювати нове. Завдяки взаємодії художників з локальним середовищем у тому чи іншому регіоні розвиваються не тільки культурна та творча сфери, а й економічна. Загальна динаміка призводить до розвитку місцевих малого і середнього бізнесу, сфери послуг, до перетворення суспільних місць. Особливо це працює, коли до програм резиденцій підключається міська або регіональна влада. Забезпечуючи культурне збагачення спільноти, створюючи виставки, освітні програми, резиденції покращують якість життя населення. Вони формують у людей почуття спільності, причетності, надають основу для ідентифікації, стають каталізаторами розвитку вулиці, району, міста, області.

Вдалий приклад: в Україні в маленькому селі Музичі під Києвом художниця Алевтина Кахідзе дев’ять років тому заснувала резиденцію, метою якої було залучити цікавих іноземних художників до роботи в Україні, з українським контекстом. У процесі роботи сформувалася друга важлива мета: взаємодія запрошених художників з місцевим населенням, їхнє знайомство з сучасним мистецтвом через експериментальні інтерактивні проекти.

Постійне прийняття і дослідження контексту місця художниками і організаторами відбувається також у резиденції «Великий Перевіз» в однойменному селі між Миргородом та Диканькою, поблизу Сорочинців і села Василівка (маєток Гоголь-Яновських) над річкою Псел. Резиденцію у 2010 році заснували художники Тамара і Олександр Бабаки спільно з меценатом Юрієм Осламовським. Спочатку це були пленери для живописців, а зараз тут працюють художники з усієї України.

Головна ідея резиденції – бажання засновників та учасників зберегти і продовжити культурну спадщину місця, адже тут працювали Федір і Василь Кричевські, Петро Костирко і ще багато видатних українських художників. Жили і працювали Володимир Короленко, Володимир Вернадський, тут знімав свої фільми Олександр Довженко. Резиденція стабільно видає підсумкові виставки. Так, в Музеї Івана Гончара зараз проходить виставка «Великий Перевіз» молодого художника Євгена Світличного, рефлексія на перебування в резиденції влітку 2016 року. Художник зафіксував внутрішній діалог вражень від унікального місця на Полтавщині й власної історії, пов’язаної з селом Бабаї, що на Харківщині, який і ліг в основу проекту.

Artist talk з Адамом Уолкером в НАОМА

В Україні резиденції – це поки що тренд, який розвивається не дуже активно.Локальних резиденцій порівняно мало, але варто виділити проекти на острові Бірючий (Херсонська область), у Харкові – Кошице, Шаргороді (Вінницька область), Опішному (Полтавська область), а також резиденції в Східній Україні та Криму, які призупинили свою діяльність з політичних причин (I:O-Koktebel Art Residence, «Будинок механізаторів» у Донецькій області та «Ізоляція», вимушена переїхати з Донецька до Києва). До нас приїжджає не надто багато іноземних художників, бо мало резиденцій, готових їх прийняти.

Водночас робота наших митців у міжнародних резиденціях стає нормою. Особливо ця практика поширена серед молодих. Багато арт-фондів, галерей, конкурсів надають своїм художникам можливість взяти участь в іноземних резиденціях – для саморозвитку та посилення портфоліо.

Перша закордонна резиденція, на яку Марія Куликовська, одна з найцікавіших молодих українських художниць, вирушила у 2012 році, значно вплинула на її подальшу роботу: «Мені надавалася майстерня на шість місяців і повна свобода. На той момент це був для мене абсолютно революційний підхід, коли ніхто жодним чином не контролює і не нав’язує своєї думки про те, яким має бути мистецтво». Це була резиденція AKKU у швейцарському місті Устер біля Цюріха. Студія художника-резидента знаходиться на колишній прядильній фабриці, повністю переобладнаній. Підсумкова виставка експонується в арт-контейнері: він нагадує освітлену вітрину магазину и розташований на невеликому пересувному майданчику. Контейнер переїжджає кожні чотири роки, це завжди несподівано і, звичайно, викликає цікавість публіки, що проходить повз.

Необхідність розвитку такого формату очевидна: з одного боку, робота в резиденції дає художнику можливість на час вийти за межі своєї повсякденної практики і в нових умовах переосмислити власну творчість. З іншого – резидент впливає на контекст, в якому вже існують інші художники, глядачі та й просто перехожі. Резиденція – це центр обміну культурним досвідом: а для того, щоб зрозуміти, хто ти сам, варто пізнати іншого.

Олександра Гоменюк: «Художник має довіряти галереї»

В листопаді було обрано переможця (Михайло Алексеєнко) та двох лауреатів спеціальних премій (Марія Прошковська та Олег Дімов) міжнародною експертною комісією. Art Ukraine в партнерстві з Щербенко Арт Центром публікує серію інтерв’ю з експертами конкурсу, де вони розповідають про роботу в знакових художніх інституціях, співпрацю з молодими українськими та зарубіжними художниками, а також про враження від процесу обранням фіналістів цьогорічного МУХі. Цінним досвідом поділилася і Олександра Гоменюк — директорка приватної галереї сучасного мистецтва Hales Gallery (Лондон / Нью Йорк)

Про досвід роботи експерткою в конкурсі МУХі 2017. Про співвідношення локального та глобального в структурі сучасного мистецтва

Залучення до роботи з молодими українськими художниками виявилось дуже корисним і дало мені надзвичайно цікавий досвід. Маю зізнатися, що специфіка  моєї повсякденної роботи, на жаль, не надто часто пов’язана з українським мистецтвом. І я не виняток: попри потужні регіональні практики і наявність фантастичних митців, Україна часто не потрапляє у поле зору західного художнього світу. Отже, наріжне питання зовсім не в тому, чи існують принципові розбіжності між митцями, —  молодими чи не молодими, українськими чи західними. Різниця, як на мене, не суттєва. Адже скрізь є  хороші та погані, сильні та слабкі, концептуальні та декоративні практики. Питання у тім, чому ці практики часто залишаються непомітними,  випадають із світового наративу?

Каролі Шніманн. Більш неправильні речі (More Wrong Things), 2017. Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Українські митці, за деякими винятками, зазвичай не інтегровані в широку структуру, відому зараз на Заході як «Мистецький Світ». Структура ця дуже західно-центрична, і якщо певна інтеграція художників з інших регіонів  відбувається, то  вона  проходить крізь фільтр західного способу мислення, перспективи або освіти. На жаль, “мережа” світового мистецтва не легко приймає те, що не відповідає її правилам або знаходиться за межами її розуміння. Навіть в  ситуації, коли міжнародне визнання митця прийшло з цієї мережі, опинитись за її межами означає “випасти” з обговорення, втратити перспективу, наразитись на забуття. Попри певні зусилля, спрямовані на організацію мистецьких ярмарків, бієнале, фестивалів у всіх частинах світу, вони є лише випадковими проявами інтересу, а не стабільним і надійним  залученням, і в них часто домінують кілька гравців з активною присутністю в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Берліні тощо.

Оскільки мистецтво — це не просто поєднання таланту, майстерності та естетичних поглядів, але й інструмент критичної оцінки довколишнього соціально-політичного середовища, одна з причин того, чому ми на Заході не помічаємо багатьох українських митців, на мій погляд, полягає саме в тому, що більшість з них, як молодих, так і зрілих, у своїх практиках, так чи інакше, задіюють соціальну чи політичну специфіку української та східноєвропейської реальностей, які не вписуються в межі розуміння та знання пересічного глядача на Заході. Це притаманно не лише українським художникам, а скоріше художникам з усього світу, які реагують на їхнє унікальне середовище та переймаються не лише естетикою (проблема, докорінно пересмиослювана з середини ХХ століття). Але для художників, не реагувати на навколишнє середовище означає зробити не лише естетичний, але й, що найважливіше, концептуальний компроміс, — компроміс, який нечесно вимагати в мистецькій практиці! Крім того, це підкріплюється відсутністю приватних галерей, достатньо великих і потужних для того, щоб змінити домінуючу структуру та відкрити її для інших реалій.

Іноді здається, що те, що ми на Заході називаємо »глобальним мистецьким світом», не є дійсно міжнародною структурою, бо, скоріше, складається з безлічі різних «мистецьких світів», які існують паралельно, і є відносно закритими.

Френк Боулінг. Риби. Бажання в літній синяві (Fishes. Wishes in Summertime Blue). Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Рейчел Чемпіон, Агнес Денс, Рейчел Пімм (Rachael Champion, Agnes Denes, Rachel Pimm). 2015, Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Тож що робити молодим художникам, які прагнуть визнання? Як на мене, не варто вимагати від молодих митців орієнтації на ідеї та концепції, притаманні західному мисленню, або ж цікаві для споглядання всьому світові. Адже такий підхід вимагає компромісу, а в творчості йому не має бути місця. Найважливіше — це й надалі зосереджувати увагу на  розвитку місцевих структур, які б забезпечували підтримку молодого мистецтва, а не фокусуватись лише на інтегруванні його у глобальні світові структури.

Мистецькі галереї, колекціонери, музеї, приватні та державні ініціативи багатьох країн підтримують художників у прагненні зберегти своєрідність і унікальність творчості. Ми бачимо, що це відбувається в Україні, і це потрібно заохочувати.

Сьогодні ми спостерігаємо активне пожвавлення інтересу до творчості жінок-художниць, представників різних етносів — мистецьких явищ, які були поза межами основних тенденцій і ігнорувались світом впродовж багатьох років. Сподіваюсь, що досвід, який ми отримуємо через цей процес, — досвід розширення координатів інтересу до різних художніх явищ і процесів — буде згодом корисним для художників всього світу, у тім числі й в Україні. Адже, насправді, немає принципових відмінностей у способах донесення та реалізації мистецьких ідей і художнього мислення у Києві, Лондоні або деінде. Різниця полягає лише в рівні їх сприйняття і розуміння зовнішнім середовищем.

Трентон Дойл Хенкок. Я хочу бути на зустрічі після розлуки (I Want to be at the Meeting After the Separation). 2015, Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Про досвід керування однією з провідних приватних галерей в Лондоні та принципи співпраці з художниками

Галерея Hales існує вже більше 25 років і є однією з найстаріших галерей сучасного мистецтва в Лондоні. Отже, це дійсно самодостатня інституція. Я приєдналась до галереї в той момент, коли ціллю було вдихнути у виставкову програму галереї нове життя. Протягом останніх 5 років ми зосередилися саме на цьому — здійснили ребрендинг, відкрили галерейний майданчик у Нью-Йорку, представили нових художників, розширили нашу клієнтську аудиторію у всьому світі.

Роль директорки вимагає зосередження  на багатьох сферах роботи галереї. Однак, на мій погляд, найцікавіша її частка — це робота  над проектами, які безпосередньо впливають на кар’єру художників, з якими ми працюємо. Будучи арт-галереєю, ми виступаємо посередником між художником, чию кар’єру будуємо разом, і колекціонерами та установами, від яких ця кар’єра залежить. Робота з музеями чи кураторами над персональною виставкою, пошук потрібної роботи для групового проекту, розробка специфічних замовлень — це найцікавіші та найбільш плідні проекти.

Томас Дж. Прайс. Поклоніння (Worship). 2016, Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

У Лондоні є багато галерей, тому важливо вирізнятись і знайти свою нішу. Ось чому виставкова програма та фокусування дуже важливі для галереї. Це не просто експонування художників, які нам подобаються та викликають довіру. Це також стосується розробки більш широкого контексту та бренду, що втілює конкретні ідеї. Наприклад, галерея Hales відома, з одного боку, роботою з художниками, що мають чи мали сильні соціальні чи політичні переваги у своїх проектах. Це може не кидатись в очі відразу, але чи то живопис, чи інсталяція, чи скульптура, — вони обов’язково відсилають нас до цієї проблематики. У той же час всі художні практики, які ми представляємо, зводяться до питання взаємодії з медіа, кольором, матеріалами, і це  — ще одна особливість роботи нашої галереї. Ця увага допомагає нам контекстуалізувати практику митців, з якими ми працюємо, для створення їхніх резюме. Це також дуже приваблює кураторів та колекціонерів, коли вони шукають роботи під конкретні проекти.

На мою думку, саме такий вдумливий підхід практикують галереї, що спромоглися вибудувати потужну історію своєї діяльності. Для мене дуже важливо бути частиною організації, яка поділяє цю точку зору.

Про складові роботи з молодими художниками / групами та важливість довірливих стосунків 

У Лондоні нам пощастило мати доступ до дивовижних місцевих художніх шкіл, в яких навчаються  таланти з усього світу. Щоліта увага дилерів, кураторів та колекціонерів  прикута саме до них. Започатковуються професійні стосунки. Однак йдеться не тільки про галереї, що обирають художників, але й про художників, які обирають галереї, що надають сприятливий контекст для їхніх практик і що сприяють розвитку мережі клієнтів або інституційних контактів, зацікавлених у роботах такого роду. Важливо пам’ятати про це на ранніх стадіях співпраці між галереєю та художником, адже подібні фактори від самого початку визначають, наскільки плідними будуть ці стосунки.

Олександра Гоменюк. Надано Олександрою Гоменюк

Однією з головних цілей нашої діяльності було позиціонування художників старшого покоління (Brisley, Beattie, Schneemann, Jaramillo та ін.) разом з молодшими (Price, Ba, Champion, Doyle Hancock та ін.). Це спрацьовує в обох напрямах, оскільки молоде покоління вбудовується в контекст старших художників як джерело їхнього натхнення, а старше покоління набуває ваги в контексті творчості молодих художників, які працюють з аналогічним набором ідей, але надають їм свіжу перспективу. Обидві сторони отримують вигоду від такої співпраці.

Робота з молодими художниками важлива для будь-якої галереї, оскільки вони пропонують новий погляд на вже існуючі ідеї. Така робота відрізняється від роботи зі старшим поколінням, адже на відміну від ретроспективного погляду на вже сформовану мистецьку практику, робота з молодшими митцями вимагає взаємодії між галереєю та художником якраз тоді, коли творчі ідеї художника знаходяться в стані активного розвитку. Тому головною ціллю у роботі з молодими художниками є, на мій погляд, встановлення довірливих стосунків. Художник має довіряти галереї, оскільки ми можемо надати важливі поради та вказівки, водночас — і це дуже важливо — поважаючи творчу цілісність художника. Ось чому довіра настільки важлива, адже частіше в питанні співпраці з галереєю йдеться не лише про одну виставку або презентацію, а про побудову кар’єри.

Моя порада будь-якому молодому художнику полягає в тому, щоб не просто шукати галерейного представництва, а прагнути співпраці з галереєю, яка зможе забезпечити правильний контекст для його робіт, створить умови для їх презентації і умови для розвитку самого художника. І коли ви знайдете таку галерею — працюйте відкрито і чесно, створюйте надійні міцні стосунки. Це найкраща інвестиція у власний успіх.

 

Саша Гоменюк вивчала історію мистецтва, естетику та теорію сучасного мистецтва в Bard College Berlin (Берлін, Німеччина) та University of Manchester / Sotheby’s Institute of Art(Манчестер / Лондон, Великобританія). З 2012 року була частиною команди в Hales Gallery(Лондон / Нью-Йорк), де із 2015 року займала посаду директорки. До переїзду до Німеччини, а пізніше до Великої Британії для продовження кар’єри в сфері мистецтва, пані Гоменюк отримала ступінь з політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» у своєму рідному місті Києві, Україна. Враховуючи досвід досліджень в сферах політології та теорії мистецтва, головні інтереси пані Гоменюк полягають у способах позиціювання художніх практик як форми висвітлення соціальних та політичних питань, актуальних для сучасного суспільства.

Автор ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

Джерело

Від торгівлі рибою до картин: як у Норвегії створили приватний музей сучасного мистецтва

Норвезький Astrup Fearnley Museet – це приватний музей сучасного мистецтва, створений та підтримуваний Фондом Томаса Фернлі, Гедді і Нілса Аструпів, а також компанією Astrup Fearnley AS та Фондом Ганса Расмуса Аструпа. Сама по собі наявність приватного музею в контексті норвезької культурної політики є цікавою. Донедавна у цій країні держава фінансувала майже всі культурні інституції та медіа (радіо, телебачення тощо). Але в 1990-ті все почало змінюватися, оскільки постала потреба в музеї альтернативного формату, який би зміг познайомити глядачів із світовою арт-сценою, адже Національний музей концентрував увагу саме на норвезькому мистецтві. Про заснування і розвиток приватного музею Astrup FearnleyMind розповідає його директор Гуннар Кваран, творчу співпрацю з яким і обмін досвідом було організовано українською галереєю сучасного мистецтва «Щербенко Арт Центр». 

Фото Astrup Fearnley Museet

Ганс Расмус є спадкоємцем великого капіталу сім’ї, яка побудувала свій бізнес спочатку на торгівлі рибою, а потім і на її транспортуванні, зокрема – кораблебудівництві. Його пращури на початку ХХ століття вирішили вкласти вагому частину свого капіталу саме у твори мистецтва. У їдальні цієї сім’ї на одній зі стін висіла відома картина Поля Гогена «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди йдемо?», на іншій стіні – «Гравці в карти» Сезанна, тощо. На початку 1930-х років під час економічної кризи сім’я мала рятувати свій бізнес і була змушена продати того самого Гогена. В результаті шедевр врятував компанію, а картина тепер зберігається у колекції Бостонського музею.

Хто й навіщо заснував музей? Отже, сімейну традицію колекціонування продовжив останній на сьогодні Аструп – Ганс Расмус. Разом із братом-близнюком вони розпочали власне відгалуження колекції на початку 1970-х років. Брати мали змогу придбати роботи представників саме сучасного європейського мистецтва, зокрема Френсиса Бекона, Девіда Гокні, Люсьєна Фройда – перш за все, представників французької, англійської та німецької арт-сцен. А в 1980-ті Ганс вирішив відкрити приватний музей. Приводом послугувала купівля «Бібліотеки» видатного німця Ансельма Кіфера – однієї з найкращих у серії таких його робіт (всього їх приблизно 10), яка постала наріжним каменем музейної колекції. Перша будівля музею відкрилась в адміністративному центрі Осло в 1983 році.

Фото: Astrup Fearnley Museet

Ганс Аструп вирішив музеїфікувати свою колекцію та вивести її на міжнародний рівень із думкою про те, що норвезька художня сцена може бути поліфонічною. Він почав закуповувати твори найяскравіших сучасних художників: Зігмар Польке, Ґергард Ріхтер, Ґілберт і Джоржд та інші. А наступним кроком була закупівля американського сучасного мистецтва.

Головна ідея полягала у тому, що приватний музей не має копіювати методи державного: збирати твори в строго хронологічному порядку, впорядковувати представників того чи іншого напряму, з думкою про, перш за все, вітчизняну школу та традицію. Музей мав відрізнятися і міг собі це дозволити. Сам Аструп підказав амбіційний метод: зібрати найбільш визначних американских художників (які, на думку співробітників музею, змінили хід історії мистецтва), та робити це «вглиб» – колекціонувати їхні найкращі, найважливіші твори.

Фото: Astrup Fearnley Museet

Як музей перетворився на візитівку міста? Із 1993 до 2012 року музей був розташований у адміністративній будівлі в центрі міста. Але вікно в світ там було відносно маленьким. Тим часом міська влада разом із портовою компанією Осло вирішили відкрити конкурс на розробку урбаністичного плану довкола невеличкого острова біля узбережжя – «Острова злодіїв». У конкурсі перемогла фірма, що розробила план із будівлею, архітектором якої мав стати Ренцо П’яно, видатний сучасний архітектор. Музею запропонували перебратися саме до цієї новобудови, його запланована площа була 3000 кв. м.

Це було спокусливо, але музей одразу попросив 10000 кв. м – і отримав згоду. Отже, Ренцо П’яно прибув до Осло, оглянув та дослідив місцевість, узбережжя, порт… І через певний час надіслав проект споруди – це був шедевр, один з найкращих його творів, натхненний ландшафтом, морськими птахами та вітрилами. Чи то крило птаха, чи то вітрило нагадує неймовірний дах музею – точно не скажеш. Цей дах розташований під нахилом і тим самим надає музейним залам динаміки та різноманіття. Через це встановити першу експозицію було для нас викликом, але тепер ми до цього звикли. І сьогодні будівля музею стала однією з візитівок Осло.

Фото: Astrup Fearnley Museet

Чи може приватний музей бути рентабельним? Отже, то як же воно – керувати приватним музеєм у «царстві норвезького соціалізму»? Музей майже не отримує ані державної, ані міської підтримки, адже вони, розуміло, піклуються про власні культурні інституції. Тут вибудували інакшу модель бізнесу, ядром якої постає його команда. Тоді як штат Національного музею складає 130 співробітників, в Astrup Fearnley працюють лише 30. Є адміністративний відділ, на якому – усі питання, пов’язані з будівлею, відділ арт-програми (кураторський та освітній підрозділи) та маркетинговий.

Бюджет приватного музею складає біля $5 млн: арт-програма коштує близько $1,5 млн, зарплатня команди та охорони – $1 млн, поточні витрати вимагають приблизно $2,5 млн. Варто зазначити, що музей винаймає охорону, яку надає приватна компанія, і це дуже дорого. Проте за рахунок квитків, музейної крамниці та оренди залів (як правило, в вечірній час) музей повертає близько $2,5 млн, тобто 50-60% власних витрат. Для порівняння, Національний музей відбиває лише 5% свого річного бюджету. Джерелом коштів є фонд компанії Ганса Расмуса Аструпа. Він не має дітей і свій спадок передає фонду, що піклується про музей.

Фото: Astrup Fearnley Museet

Але й твори в колекції неймовірно коштовні. Наприклад, роботи Річарда Прінца, Сінді Шерман, Чарльза Рея, Метью Барні (майже 60 його творів), Демієна Херста сьогодні коштують приблизно вдесятеро більше, аніж тоді, коли музей їх купував. До того ж більшість їхніх робіт розрахована на експонування саме в музейному просторі, а не у когось вдома. Також у колекції є масштабні архітектурні інсталяції (Jane Cardiff & Georges, Bures Miller, Olafur Eliasson, Rirkrit Tiravanija). Наприклад, інсталяція Clamor художників Allora & Calzadila представляє собою бункер, в якому кожного дня наживо грає справжній камерний оркестр – спробуйте уявити, скільки коштує виставляти цю роботу.

Фото: Astrup Fearnley Museet

У музеї вирішили сформувати невелику китайську колекцію, фокусуючись на третьому поколінні китайських сучасних художників. А протягом останніх 10 років сконцентрувалися на молодих американських художниках, бо вони сьогодні поки що недорогі. Тому з початку 2000-х років директор музею подорожує галереями в американських містечках у пошуках талантів, ціни на яких ще не зросли (Mike Bouchet, Dan Colen, Nate Lowman, Paul Chan, Frank Benson та інші).

Фото Astrup Fearnley Museet

У чому – особливості роботи музею? Окремим та важливим напрямом роботи музею є відкриття та дослідження різних частин світової арт-сцени у форматі гео-культурних виставок. В них розглядаємо регіональні сцени, що розвиваються, в глобальному контексті, але із їхньою локальною специфікою. Це такі виставки, як Uncertain states of America, China power station, Indian highway, Imagine Brazil, Europe, Europe. Музей намагається відкрити таку виставку кожні 3-4 роки. Разом з тим регулярно робить ретроспективу одного визначного художника, чиї роботи є в колекції. І також тут завжди перебігають ще дві виставки: молодого закордонного художника та норвезького митця. Музей має невелику колекцію норвезьких художників, але лише в контексті міжнародного діалогу.


Murakami by Murakami

Фото: Astrup Fearnley Museet

Взагалі діяльність установи реалізується у приблизно чотирьох виставках на рік, поряд із постійною експозицією колекційних робіт, що регулярно трансформується. Але поза суто виставковою програмою, очевидна серйозна потреба в інтеграції діяльності музею в життя норвежців. Що й робиться в межах освітніх програм на різних рівнях: для дітей, підлітків і дорослих.

Виставки завжди підкріплені різноманітними медіа: тексти, відео, мобільні додатки, аудіо-гіди тощо. Три роки тому було проведено опитування серед відвідувачів: хто вони та навіщо ходять до цього музею. Виявилось, що більша частина з них – представники середнього класу, люди з вищою освітою, хоча в Норвегії це більшість населення. Три чверті з опитуваних зазначили, що вони ходять до Astrup Fearnly, щоб дізнатись більше про сучасне мистецтво, адже норвезька освіта має слабку художню компоненту.

Варто сказати, що в останні 10-20 років Норвегія переживає бум зацікавленості у сучасному мистецтві. В Осло це особливо пов’язано з оновленим урбанізмом: ще недавно це було дуже інтровертне місто, майже без кав’ярень, гарних ресторанів та публічних місць, окрім простору для прогулянок до роботи й назад. Але новий план урбанізації вніс потужні зміни: уздовж берега моря, майже в центрі міста, було вибудовано ряд культурних інституцій. Довкола них з’явились кав’ярні, гастрономічна сцена міста загалом істотно розвинулась. Люди почали насолоджуватися своїм містом, виявляючи інтерес до сучасної культури та мистецтва. Адже зустріч із цією «шаленістю» творів сучасного мистецтва постала новим провокуючим досвідом, порівняно з масовими літературою та кіно. До того ж музей розраховує на сімейне дозвілля, і відповідно до цього розробляє освітні програми.

Фото Astrup Fearnley Museet

Але середньостатистичний відвідувач музею – молода людина (від 20 до 40). Це також впливає на те, як тут вибудовують комунікацію з публікою. Наприклад,  проводяться арт-вечірки, куди люди можуть прийти і насолодитися не лише мистецтвом, але й музикою та навіть коктейлем. Для команди співробітників це також абсолютно новий досвід, і його розглядають як захоплюючу пригоду.

Фото: Astrup Fearnley Museet
ГУННАР КВАРАН, ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

Марина Щербенко: «Не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся, розвивайтеся!»

Марина Щербенко – з тих людей, які не бояться складнощів, навіть таких, які бувають у нашій країні з мистецтвом. Ми поговорили про те, як знайти своє покликання і з його допомогою втілити власні й чужі мрії.

 

Марино, Щербенко Арт Центр ви збудували власноруч, були цілком залучені в цей складний процес. До того ж ви давно займаєтеся українським мистецтвом. Що вас мотивує, адже це, з одного боку, виклик, оскільки держава не підтримує такий вид діяльності?

Кожна людина має власну історію. Мистецтво супроводжувало мене все життя, в дитинстві я малювала на всьому – на гумці, на полях у зошиті, на обкладинках книжок, альбомів. Я закінчила художню школу. Та в професійне середовище сучасного мистецтва я, можна сказати, повернулася практично 10 років тому. Саме тоді з’явилася ідея створення власної галереї.

Кожна людина, вочевидь, має власну межу саморозвитку. Я зараховую себе до людей, які весь час піднімають планку свого особистого розвитку і тут особливе місце в мене займає формування смаку. Все своє життя, по мірі мого дорослішання, контактуючи з мистецтвом, я бачу, відчуваю, чую, читаю та створюю. Я все більше й більше закохуюся в мистецтво, а мій смак стає більш витонченим. Сьогодні я самодостатня особистість, яка знайшла себе в тій діяльності, де мені комфортно, де я максимально використовую всі можливості для самореалізації.

Галерейна та кураторська діяльність в середовищі українського сучасного мистецтва знаходиться завжди на межі бізнесу та альтруїзму. Щербенко Арт Центр – це свого роду гібрид: ми організовуємо виставки, проекти, лекції, дискусії, конкурси, програми для дітей, видавництво каталогів і книг, підтримуємо молодих художників тощо. Те, чим я займаюся, не можу назвати лише бізнесом. Світ сучасного мистецтва в Україні і складний, і простий водночас. Іноді «опускаються руки»: мені здається, що стільки часу й праці віддано, а нічого не змінилося. Але насправді є стабільна історія зростання і розвитку інституцій, що я створила, а те, що цікавило мене, коли я починала працювати в цьому середовищі, дуже відрізняється від того, чим займаюся сьогодні. Я завжди в першу чергу розраховую на власні сили й ресурси, та, звичайно, пошук додаткових можливостей підтримки проектів, меценатів, спонсорів і колекціонерів – окрема важлива робота. До того ж налагодження довірливих і постійних взаємовідносин – це тонкий і особистісний процес. Держава не підтримує… але ми від неї залежимо! Адже ми тут живемо й працюємо, неможливо від усіх наших локальних проблем просто так взяти й відгородитися. Тому і піднімаємо в наших соціально-критичних роботах актуальні для суспільства питання, що не завжди візуально привабливо, а для непідготовленого глядача відштовхуюче.

Ви особисто відбираєте художників і ведете переговори або це обов’язки команди?

Працюю з художниками безпосередньо я, координування проектів частково делегую колегам, в чиїй компетенції ті або інші завдання. В Щербенко Арт Центр ми розвиваємо декілька напрямків, основні – підтримка молодих художників, створення дискусійних майданчиків, проведення освітніх програм. Виставкова діяльність – лише один з них. Наша місія – розвиток українського сучасного мистецтва. Тут неможливо не згадати про конкурс молодих українських художників «МУХі», що був створений ще за часів активної роботи Bottega Gallery у 2009 році, й виріс у проект зі стажем, своїм пізнаваним брендом. «МУХі» – це можливість для серйозних, амбіційних, молодих художників не тільки прийняти участь в конкурсі, а почати працювати над формуванням власного cv, знайти відправний пункт для подальшого розвитку. В цьому році відбудеться конкурс МУХі 2017, приготування до якого здійснюється з минулого року. Я вже отримала підтвердження про участь в міжнародній експертній комісії двох дуже важливих для конкурсу експертів: Гуннара Кварана, директора Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі (Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst) в Осло, колишнього директора Художнього музею в Рейк’явіку (1989 – 1997) і Художнього музею Бергена (1997 – 2001, Норвегія), комісара і куратора ісландського павільйону на Венеціанській бієнале в 1984, 1986, 1988, 1990 роках; і Марека Покорного, арт-критика й куратора, директора галереї PLATO в Остраві, колишнього директора Моравської галереї в Брно і куратора чеського павільйону у Венеції (2006) і словацького (2013). Збір заявок молодих українських художників відбудеться в березні цього року, а виставка номінантів – у листопаді.

Тобто ви технічно спроможні надати художнику простір, куток для роботи, матеріали?

Ви трохи спрощуєте. Співробітництво з кожним із художників індивідуальне. Ми створюємо ситуацію зустрічі глядача з твором мистецтва, який являє собою комплекс складових, – інтелектуальних, критичних, соціальних, естетичних, матеріальних, концептуальних, автобіографічних і так далі. Ми працюємо над підготовкою проекту, потім його відкриттям, запрошуємо відвідувачів і забезпечуємо можливість їх контакту з мистецьким твором, оскільки саме в цьому полягає вся суть показу твору глядачеві. Без цього фактору зустрічі мистецтво не може існувати, інакше ефемерність – мистецтво для мистецтва. Контакт з твором мистецтва може бути і випадковим, але ми працюємо системно, і це один з ключових інструментів формування кожного окремого бренду (імені) художника.

Я знаю, що у вас працює дитяча програма «Клуб історії мистецтва». На який вік аудиторії розрахований курс вашого «Клубу…»?

Для дітей віком від 8 до 11 років. Ця програма та її методика адаптовані саме для цього віку, і в творчій атмосфері діти знайомляться з основними -ізмами та історією мистецтва.

Скільки цей курс триватиме? Скільки дітей може на нього записатися? З якою регулярністю відбуватимуться заняття?

Зараз ми набираємо одну групу, що складатиметься з 10 осіб. Якщо охочих виявиться більше, то сформуємо ще одну, заняття в якій проходитимуть в інший час. Школярам, які зазвичай відвідують інші додаткові заняття, спортивні секції, найзручніше приїздити до нас раз на тиждень, в суботу. Приємно, що останнім часом дедалі більше батьків усвідомлюють потребу розширювати світогляд своїх дітей, дають їм змогу бути всебічно розвиненими й відрізнятися від однолітків.

Хотілося б ще згадати про книги, які ви випускали. Наприклад, збірка есе Тіберія Сільваші. Неперевершена книга! Чому раптом ваші книжкові полиці спорожніли?

Книжку «Тіберій Сільваші. Есе. Тексти. Діалоги.» ми видали після декількох років співробітництва і роботи над відкриттям декількох виставок та інсталяційних проектів українського художника й теоретика сучасного мистецтва Тіберія Сільваші. Це була захоплююча і цікава робота – підготовка книжки, яка продається тепер в книжкових магазинах України і, звичайно, в книжковій крамниці ЩАЦ (Щербенко Арт Центру). Ціла низка книжок з теорії сучасного мистецтва, переклади на російську мову вже ставших класикою праць Клемента Грінберга, Гі Дебора, Роба Хаскінса, Каролін Кро та інших, видавалися в Росії та завозилися в Україну. З січня ми вже не можемо купувати в Росії книжки, і до квітня маємо розпродати все, що є на полицях. Ця ситуація має простимулювати українські видавництва перекладати й видавати необхідну літературу, але аудиторія, яка цікавиться подібними книжками настільки вузька, що боюся, це ще один вид діяльності, який потребує підтримки меценатів. Тому полиці й пустують. Але ми обовязково знайдемо, чим їх заповнити.

А оподаткування? Пам’ятаєте, 25% податку при придбанні творів мистецтва? Вже багато років витає в повітрі Закон про меценатство, який допоміг би і художникам, і галереям, і арт-дилерам…

Так, Закон про меценатство дуже потрібний. Він би владнав безліч нагальних проблем цілої галузі. До того ж це оптимальний варіант для нашої держави, коли йдеться про підтримку мистецтва. Простіше кажучи, якщо ти не можеш допомогти сам, дай змогу це зробити іншим, не заважай. В нинішній ситуації на ринку сучасного українського мистецтва мене дуже хвилює загальний рівень економіки, гуманітарна криза, знищення середнього класу, коли основний потенційний споживач сучасного мистецтва не має фінансової можливості інвестувати в мистецтво. Глобально проблема полягає не в оподаткуванні, а в бідності українців, а предмети сучасного мистецтва, мистецтво взагалі – потрібні людям після задоволення простих потреб в їжі, одязі й житлі. І друга проблема – це культурний рівень розвитку української еліти, на яку всі орієнтуються. Українська еліта завжди вирізнялася «певним» смаком, сучасне мистецтво і мистецтво в цілому займало мало місця в її потребах. На жаль, ситуація не змінилася. «Пшонка-стайл» все ще домінує в побуті. Але віри не втрачаємо.

Інституцією, яка найбільше контактує з державою, є Спілка художників – по суті, фонд нерухомості, а не організація, що має діяти, продукувати сенси, підтримувати художників, зокрема й молодих. Парадоксально, але під час Майдану саме художники були його рушійною силою. То чому вони не можуть об’єднатися, щоб залагодити проблеми, пов’язані з мистецтвом? Виходить, Спілка є, а насправді – розлад?

Я думаю, що Спілка художників як інституція морально застаріла. Художники періодично об’єднуються в групи, але переважно поштовхом до цього слугують однакові погляди на творчість. Щойно виникають концептуальні та ідеологічні розбіжності, групи розпадаються. «Паризька комуна», «Живописний заповідник», «Соска», «Р.Е.П», «Відкрита група», «Альянс 22» – групи, які зіграли ключову роль у формуванні історії сучасного українського мистецтва. Багато художників, що раніше до них входили, тепер працюють окремо. Це природно, оскільки художник спершу спирається на власне відчуття світу, працює і розвивається в контексті свого бачення процесів, подій у світі, передчуттів, асоціацій. Працюючи стільки років з художниками, я розумію, чому вони, як ви говорите, не можуть обєднатися – це практично неможливо.

Насамкінець хочу попросити вас дати три поради молодим художникам, які, можливо, хочуть взяти участь у «МУХах», рухатися далі, реалізовувати свої роботи, шукають резиденцію.

Друзі, готуйте свої проекти для подачі заявки на конкурс МУХі 2017 в березні цього року. Окрім премії цього разу переможцю ми надаємо можливість працювати в європейській резиденції в 2018 році, але подробиці ви зможете дізнатися на нашому сайті вже в березні, коли буде оголошено збір заявок художників, які бажають взяти участь у конкурсі.

Поради? Враховуючи, що в Україні немає спеціальної освіти у сфері сучасного мистецтва, – приділяйте більше уваги й часу самоосвіті. Не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся, розвивайтеся. Можливостей безліч. Інтернет – це сучасний величезний інформаційний майданчик, частина нашого життя, яка, з одного боку, дає дуже багато зайвого, але й дозволяє здобути альтернативну спеціальну освіту, наприклад он-лайн.

Знаходьте в собі сили й бажання для самовираження, не копіюйте інших художників, шукайте власний унікальний стиль.

Джерело публікації

«Мистецтво заради мистецтва – це позаминуле століття»: розмова Марини Щербенко та Каті Тейлор

Нещодавно в Києві завершився черговий етап конкурсу молодих українських художників МУХi 2015. Після визначення десяти фіналістів засновник конкурсу Марина Щербенко і один з його експертів, арт-менеджер Катерина Тейлор спеціально для Platfor.ma поговорили про те, що художникам не можна давати повторюватися, чому для успішного проекту недостатньо просто взяти резонансну тему і про що взагалі сучасне українське мистецтво.

Марина Щербенко: Як арт-менеджер, активний діяч мистецтв, ти найчастіше працюєш з молодими художниками. Відразу напрошується питання: чому? Адже у співпраці з ними є певні ризики. Основні пов’язані з віком – до 35 років людина як особистість активно формується. Він за цей час може навіть передумати бути художником, зайнятися чимось іншим. А ти вкладаєш свої сили в розвиток, в формування нового імені, в навчання …

Катерина Тейлор: Мабуть, передача знань – це найцікавіше і найцінніше, що може бути. Все, що мені вдалося побачити в світових музеях і на бієнале, почути в розмовах з кураторами, музейниками, галеристами і кращими нині живуть західними художниками – це дорогоцінний досвід. У початківців авторів його немає. Це не означає, що вони краще або гірше за мене. Просто буває так, що те, що художник хоче зробити, вже було, і в його висловлюванні нічого нового немає. І тоді потрібно направити його в якесь інше русло, щоб він зробив щось унікальне.

Є безліч талановитих людей, які не знають, як себе застосувати, або починають діяти так, як діють всі інші. Закінчують художню академію, і замість того, щоб використовувати світовий досвід, намагаються знайти відповіді на вічні питання. Звідси виникають складні концепції, авторські заумні тексти, які неможливо читати. Найчастіше таке мистецтво ніяк не пов’язане з навколишнім світом. Це мистецтво заради мистецтва, позаминуле століття. Не можна просто написати абстракцію, неосвічене ігноруючи той факт, що Джексон Поллок і ще тисяча чоловік вже зробили це понад 60 років тому. Потрібно або зробити Поллоку комплімент і вкласти інші смисли в свій твір, або створити щось зовсім інше, пов’язане з сучасністю.

Історію мистецтва потрібно знати хоча б для того, щоб ніколи не повторювати те, що вже було зроблено. Мені здається, багато українських молодих авторів цього не розуміють. І якщо я бачу щось кричуще, то намагаюся, не нав’язуючи свою думку, підказати, що краще піти не прямо, а направо.

М: Але ти не провокуєш художника до того, щоб він покинув свій світ, а швидше просто передаєш ці знання?

К: Чому ж. Я в тому числі критикую. Кажу, якщо це відверто погано. І, як мені здається, це теж важливо, тому що ми працюємо не просто як посередники, але скоріше як фільтр. Є, скажімо, коло колекціонерів, з якими ти спілкуєшся. І ти ніколи не покажеш їм таке собі мистецтво. Простіше кажучи, з 100% всього, що тобі приносять, ти показуєш 5. Але ці 5 – виняткові речі.

М: Так, і наш проект МУХі – це теж певний інструмент для того, щоб провести відбір на самому початковому етапі, коли художники ще тільки набираються сміливості висловитися, але вже прагнуть отримати визнання і професійного середовища, і звичайного глядача.

 

К: Мені здається, що подібні конкурси показують цікаву динаміку. Кілька років тому ми готували Київський скульптурний проект. Серед іншого в рамках проекту проходив конкурс, на який українці надіслали близько 200 проектів. А потім в 2013 ми влаштували резиденцію для художників KYIVAIR, куди теж надіслали 150 заявок. Чесно скажу, що велика їх частина були дуже слабкими ідеями. Впевнена, ти теж можеш простежити певну динаміку, починаючи з першого конкурсу МУХі 2010 року. Останнім часом виникло конкурентне середовище, що вплинуло на якість творів. У цьому контексті дуже важливі і премія PinchukArtCentre, і МУХi, і інші.

М: Дійсно, я з тобою згодна. Я не буду зараз акцентувати увагу на тому, вище або нижче рівень заявок на конкурс цього року в порівнянні з минулими, швидше мені цікаво, як змінилося якісне наповнення заявок, поданих на конкурс. І я можу відзначити, що в цьому році більше художників, які, незважаючи на свою молодість і те, що це їхні перші кроки, не дивлячись на те, що вони в своїй більшості закінчили традиційну художню академію, використовують сучасний візуальну мову, яка буде зрозуміла в світі, орієнтованому на глобалізацію.

К: Протягом останніх двох років сильно змінили всіх нас. Художники теж стали більш соціально-відповідальними, свідомими.

М: Так, і українське суспільство продовжує змінюватися, люди все більш сприйнятливі і терпимі, готові приймати нове і хочуть вчитися, пізнавати і розуміти сучасне мистецтво. Конкурс МУХi теж змінився з часу його заснування в 2009 році. В цьому році ми сформували нову експертну комісію, де, до речі, я вже не є експертом.

К: Але признайся, що переглянула всі заявки.

М: Звичайно, але як засновник конкурсу, я вирішила не впливати на процес і результат відбору. Я зараз працюю запрошеним експертом в конкурсі Халупецкого в Чехії. Ця країна, незважаючи на те, що теж із соцтабору, зберігши скутість, яку їй дав цей історичний бекграунд, набагато швидше і якісніше розвивається. Заявки чехів зовні – більш сучасні, але там є інша проблема: поверховість. Вони використовують сучасні матеріали і технології при створенні роботи, але тема, обрана художником, часто залишається не розкритою. Немає відчуття емоційного проникнення в роботі, в розкритті задуму, в художньому вислові.

М: Катя, мені було б ще цікаво почути від тебе думку про роботу в рамках конкурсу. Що ти винесла з цього досвіду для себе? Які твої спостереження, виходячи з роботи над заявками, і результат, в який ти вклалася як експерт?

К: Були смішні проекти, погано зроблені, погано написані, відверто безглузді. Але були і відмінні, продумані. Вважаю, в тому числі тому, що в Україну стали привозити більше хороших змістовних, і менш показушних виставок. У якийсь момент стало важливо не просто відкрити фотовиставку, але привезти фотографа, не просто показати кіно, а привезти режисера. Підвищився загальний рівень культури. І такі проекти, як нинішня Київська бієнале, наприклад, дають відмінне уявлення художнику про те, яким може бути сучасне мистецтво.

Було дійсно складно вибрати лише десять проектів. Мені сподобалося значно більше число, і, я сподіваюся, що вони будуть реалізовані так само добре, як були прописані в ідеї. Але що мене вразило – це масова експлуатація теми війни.

М: Ти випередила моє запитання!

К: Зрозуміло, що є якісь ази того, як стати сучасним художником, цим кишить інтернет. Крім того, що кожен художник бажає знати, де сидить фазан, він ще знає, що потрібно схопитися за соціальну тему і використовувати нові медіа. І ось він бере ці два інгредієнти, перемішує – і виходить дуже поганий коктейль. Тому що недостатньо просто взяти актуальну тему. Потрібно в ній розібратися.

З цим, на жаль, нічого не можна зробити, крім як відокремлювати зерна від плевел, що і робиться завдяки конкурсам. За останні роки ти відкрила багато хороших імен. Наприклад, Машу Куліковську, Данила Галкіна, Назара Білика. Але 95% заявок (і в цьому конкурсі в тому числі), як мені здається, створені за принципом «я сам не розумію, що я роблю, але я продовжую, бо це тренд».

М: Як показав мій минулий досвід, чим менше номінантів, тим більше можливості домогтися якості в роботі з ними. В останньому з конкурсів у нас було 27 фіналістів, в особі яких ми отримали нових сильних художників: Терезу Барабаш, Віктора Мельничука, Катерину Єрмолаєва (Михалич), Ольгу Селищевої, учасників Відкритої групи, Павла Ковача, Юрія Білея, Євгенія Самбірського. Хлопці з Відкритої групи за останні два роки помітно зросли, в цьому році представляли Україну на Венеціанській бієнале.

К: А ти даєш їм додаткові можливості, крім виставки? Вони ж не просто з’явилися і почали творити?

М: Так, практично всі, кого ми з тобою вже назвали, – це художники, які згодом зробили ряд персональних проектів в наших інституціях, і ми продовжуємо активно співпрацювати в рамках моїх кураторських, групових проектів. Не у всіх молодих художників персональні виставки виходять відразу, далеко не кожен може сам заповнити виставковий простір арт центру, щоб висловитися і зробити це якісно.

К: … щоб це висловлювання було змістовним.

М: І не тільки змістовним. Як ми вже говорили, важлива подача. Не всі можуть правильно оформити проект в перший раз без підтримки. Тому намагаються спочатку реалізовувати свій потенціал в групових проектах, а потім приносять ідеї, розробки, макети персональних … І когось потрібно більше направляти, а комусь надати повну свободу і ресурс інституції, без жорсткого кураторського нагляду. І в результаті декількох років спільної роботи ми отримуємо молодих, але досвідчених художників, які виходять за межі співпраці з однією інституцією і починають пробувати себе на інших майданчиках. Для молодих художників це дуже важливий показник, оцінка їх рівня, можливість розвиватися, наповнювати портфоліо. Але повернемося до конкурсу цього року. Кого ти хотіла б назвати з художників, що потрапили в шорт-лист номінантів?

К: Я б хотіла виділити роботи Дано Косміної, Ярини Шумської, Оми Шу. В цілому, в конкурсі вийшов хороший баланс між концептуальними і художніми проектами, регіональними та столичними, знову ж дотримано гендерна рівність.

М: Ось, група «Суповий набір» теж цікаві хлопці.

К: Я, звичайно, в цьому сенсі дуже ангажована. Тому що їх проект «Чорний олімп» – про Донбас (Катерина родом з Луганська. – Platfor.ma).

М: Так, якраз та тема, про яку ми говорили, де легко можна спекулювати почуттями глядача. Але, з іншого боку, не говорити на цю тему не можна.

К: Саме цей проект вдалий. Хоча б тому що кияни найчастіше, сидячи в столиці, кажуть, що в регіонах нічого не відбувається. А то, що відбувається, зроблено на низькому рівні. Але цей проект створений луганчанами і він відмінний. Антропологічна подорож в глибинку регіону з дослідженням териконів. У хлопців відмінне почуття гумору, тому як сходження на терикон відмінно римується зі сходженням, скажімо, на Кіліманджаро або іншу гору, сама подорож куди для багатьох мета, натхнення, перемога над собою. У той час як підкорення терикону не обіцяє ніякої слави і не відкриє ніякого фантастичного вигляду. Це чудовий проект, зроблений з чорним гумором і художнім смаком.

М: А Дарина Кольцова?

К: Мені подобається проект Даші «Парадний сервіз для царя народної республіки» з портретами діячів ЛНР і ДНР на тарілках – він про трагічне, теж з гумором і відсиланням до історії мистецтв. Я знаходжу в її роботі якісь ноти сюрреалізму – вона бере предмет і позбавляє його утилітарною функції, зводячи в ранг мистецтва. Крім того, мені все це нагадує одну з програмних робіт «Звана вечеря» американської феміністки Джуді Чикаго – банкетний стіл на 39 персон, кожне місце за яким судилося однією з великих жінок в історії західної цивілізації. Те, що жодна з них ніколи не отримає з різних причин. У проекті Даші теж є умовне місце для кожного лідера неіснуючих республік, який ніколи не опиниться за «столом благополуччя».

Джерело: platfor.ma