АВТОР: ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

10.11.2017

9 листопада в Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка, у якій беруть участь дванадцять фіналістів конкурсу МУХі 2017, обраних міжнародною експертною комісією. Art Ukraine в партнерстві з Щербенко Арт Центром публікує серію інтерв’ю з експертами конкурсу, де вони розповідають про роботу в знакових художніх інституціях, співпрацю з молодими українськими та зарубіжними художниками, а також про враження від процесу обрання фіналістів цьогорічного МУХі. Цінним досвідом поділився і Гуннар Кваран — директор Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі (Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst) в Осло, Художнього музею в Рейк’явіку (1989 – 1997, Ісландія) і Художнього музею Бергена (1997 – 2001, Норвегія), комісар і куратор ісландського павільйону на Венеційській бієнале в 1984, 1986, 1988, 1990 роках.

Про приватний музей сучасного мистецтва Astrup Fearnley Museet та досвід роботи в ньому

Astrup Fearnley Museet — це приватний музей сучасного мистецтва, створений та підтримуваний Фондом Томаса Фернлі, Гедді та Нілса Аструпів (the Thomas Fearnley, Heddy and Nils Astrup Foundation), а також компанією Astrup Fearnley AS та Фондом Ганса Расмуса Аструпа (the Hans Rasmus Astrup Foundation). До цього я працював у муніципальних музеях Рейк’явіка (Ісландія) та Бергена (Норвегія), і досить зрозуміло, що можливості приватного музею є більш гнучкими в плані організації, колекціонування, експонування та складання програми подій.

Музей відкрився в 1993 році в районі Квадратурен в Осло і переїхав на нове місце в районі Тьювхолмен в 2012 році. З його живописною локацією на краєчку фйорда Тьювхолмен та будівлею, спроектованою всесвітньо відомим архітектором Ренцо Піано, музей став одним з обов’язкових для відвідування місць в Осло. Вітрилоподібний дах формує виставковий простір, створюючи зали різного розміру та висоти, що посилює враження глядача від знайомства з роботами. У музеї є п’ять відділів: адміністративний, кураторської і колекційної діяльності, маркетингу, технічно-виробничий та відділ продажів.

 

Історія колекції Astrup Fearnley почалася в 1960-х роках. Вона зконцентрована на окремих творах та художниках, а не на рухах або історичних періодах. Особлива увага приділяється придбанню ключових творів сучасного мистецтва, що розширюють межі художнього канону.

Музей робить великий акцент на арт-медіації*: ми прагнемо надавати якісну інформацію про сучасні світові тенденції, створювати дійсно надихаючі програми для відвідувачів та тексти для супроводу наших амбітних проектів. Співробітники музею завжди готові відповісти на запитання громадськості та надати інформацію про виставки і заходи музею. Ми також організовуємо публічні та шкільні екскурсії, гуртки для дітей та молоді, а також використовуємо мобільні додатки для полегшення взаємодії відвідувачів із творами мистецтва. Наш клуб друзів (AFM-Art Club) пропонує широкий спектр переваг, надаючи членам привілеї  як в межах музею, так і на міжнародній сцені сучасного мистецтва.

Astrup Fearnley Museet також здійснив свій вклад у інтернаціоналізацію норвезької мистецької сфери, презентуючи виставки ключових діячів міжнародної арт-сцени. Прагнення бути активним учасником як норвезького, так і світового художніх світів дозволило нам співпрацювати з провідними музеями, кураторами, мистецтвознавцями та дослідниками нашого часу. Результатом цієї співпраці стало проведення виставок зарубіжних визнаних митців та молодих художників. Деякі з цих проектів були представлені в інших музеях світу. На мій погляд, визначними за останні 12 років можна назвати виставки, створені нами за географічним показником. Це “The Uncertain States of America”, “China Power Station”, “Indian Highway” “Europe, Europe” and “Imagine Brazil”, в межах яких ми здійснили низку серйозних досліджень щодо незадокументованої діяльності молодих художників та складнощів арт-сцени, висвітлюючи діяльність різних інституцій та діячів локальних арт-сцен.

Про значення Венеційської бієнале для розвитку національної арт-сцени

Венеційська бієнале — це прекрасна можливість презентувати локальний художній набуток міжнародній публіці. Це також важлива нагода контекстуалізувати місцевих художників. Сьогодні, з огляду на відсутність спільного знаменника чи то мистецьких рухів, що домінують на міжнародній арені та, відповідно, на зниклу ієрархію регіональних арт-сцен, все більше місце посідає відкриття та увага до різноманітних художніх виявів. Саме так світ побачив ісландських митців, таких як Олафур Еліассон, Рагнар К’яртанссон та Ерро, а також норвежців Бьярне Мельгора (Bjarne Melgaard), Торбьорна Рьодланда (Torbjørn Rødland) та Гардара Ейд Ейнарссона (Gardar Eide Einarsson), що займають важливі позиції у міжнародному арт-світі. Зрозуміло, що всі вони прекрасні майстри, які працюють з різними медіа: колаж, світло, перформанс, живопис та фотографія.

Про досвід роботи експертом у конкурсі МУХі (Україна) та Премії ім. Халупецького (Чехія)

Ці конкурси досить схожі, оскільки міжнародний мистецький світ сьогодні набуває все більше зв’язків всередині себе. Разом з тим, завжди є відмінності між художниками з різних регіонів світу через їх культурну та художню спадщину та їх мову, яка обумовлює специфічне сприйняття світу. Подібні проекти не змінюють ані “мистецтво” як таке, ані мистецький світ, але вони допомагають виявити цікавих художників, які б не отримали належної уваги іншим чином.

Гуннар КваранПро співпрацю з молодими художниками

Дослідницька робота є важливою частиною діяльності нашого музею. Ми здійснюємо її для того, щоб знайти художників, чия творчість ще не була задокументована та розкручена галереями. Ми збираємо мистецтво з усього світу, і для нас дуже важливо відкрити молодих художників на початку їх кар’єри. У нашому випадку ми зосереджуємо увагу, головним чином, на американському та китайському сучасному мистецтві. Незважаючи на те, що це великі та складні регіони, у нас є можливість слідкувати за ходом подій. Як і в будь-якому дослідженні, ми спираємося на знання та інтуїцію, але дійсно важливо мати відкритий розум.

*Арт-медіація — складна і схильна до трансформацій і вдосконалення програма, розроблювана сучасними мистецькими інституціями в контексті їхніх поточних експозицій та проектів. Арт-медіація охоплює усі аспекти діяльності установи. Вона спрямована на заохочення глядачів до контакту із сучасним мистецтвом, активізацію діалогу з аудиторією, створення умов для нового досвіду та розширення подальших незалежних досліджень.

 

Джерело: http://artukraine.com.ua/a/gunnar-kvaran–mi-robimo-velikiy-akcent-na-art-mediacii/#.Wip_c1Vl-00

 

 

В листопаді було обрано переможця (Михайло Алексеєнко) та двох лауреатів спеціальних премій (Марія Прошковська та Олег Дімов) міжнародною експертною комісією. Art Ukraine в партнерстві з Щербенко Арт Центром публікує серію інтерв’ю з експертами конкурсу, де вони розповідають про роботу в знакових художніх інституціях, співпрацю з молодими українськими та зарубіжними художниками, а також про враження від процесу обранням фіналістів цьогорічного МУХі. Цінним досвідом поділилася і Олександра Гоменюк — директорка приватної галереї сучасного мистецтва Hales Gallery (Лондон / Нью Йорк)

Про досвід роботи експерткою в конкурсі МУХі 2017. Про співвідношення локального та глобального в структурі сучасного мистецтва

Залучення до роботи з молодими українськими художниками виявилось дуже корисним і дало мені надзвичайно цікавий досвід. Маю зізнатися, що специфіка  моєї повсякденної роботи, на жаль, не надто часто пов’язана з українським мистецтвом. І я не виняток: попри потужні регіональні практики і наявність фантастичних митців, Україна часто не потрапляє у поле зору західного художнього світу. Отже, наріжне питання зовсім не в тому, чи існують принципові розбіжності між митцями, —  молодими чи не молодими, українськими чи західними. Різниця, як на мене, не суттєва. Адже скрізь є  хороші та погані, сильні та слабкі, концептуальні та декоративні практики. Питання у тім, чому ці практики часто залишаються непомітними,  випадають із світового наративу?

Каролі Шніманн. Більш неправильні речі (More Wrong Things), 2017. Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Українські митці, за деякими винятками, зазвичай не інтегровані в широку структуру, відому зараз на Заході як «Мистецький Світ». Структура ця дуже західно-центрична, і якщо певна інтеграція художників з інших регіонів  відбувається, то  вона  проходить крізь фільтр західного способу мислення, перспективи або освіти. На жаль, “мережа” світового мистецтва не легко приймає те, що не відповідає її правилам або знаходиться за межами її розуміння. Навіть в  ситуації, коли міжнародне визнання митця прийшло з цієї мережі, опинитись за її межами означає “випасти” з обговорення, втратити перспективу, наразитись на забуття. Попри певні зусилля, спрямовані на організацію мистецьких ярмарків, бієнале, фестивалів у всіх частинах світу, вони є лише випадковими проявами інтересу, а не стабільним і надійним  залученням, і в них часто домінують кілька гравців з активною присутністю в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Берліні тощо.

Оскільки мистецтво — це не просто поєднання таланту, майстерності та естетичних поглядів, але й інструмент критичної оцінки довколишнього соціально-політичного середовища, одна з причин того, чому ми на Заході не помічаємо багатьох українських митців, на мій погляд, полягає саме в тому, що більшість з них, як молодих, так і зрілих, у своїх практиках, так чи інакше, задіюють соціальну чи політичну специфіку української та східноєвропейської реальностей, які не вписуються в межі розуміння та знання пересічного глядача на Заході. Це притаманно не лише українським художникам, а скоріше художникам з усього світу, які реагують на їхнє унікальне середовище та переймаються не лише естетикою (проблема, докорінно пересмиослювана з середини ХХ століття). Але для художників, не реагувати на навколишнє середовище означає зробити не лише естетичний, але й, що найважливіше, концептуальний компроміс, — компроміс, який нечесно вимагати в мистецькій практиці! Крім того, це підкріплюється відсутністю приватних галерей, достатньо великих і потужних для того, щоб змінити домінуючу структуру та відкрити її для інших реалій.

Іноді здається, що те, що ми на Заході називаємо »глобальним мистецьким світом», не є дійсно міжнародною структурою, бо, скоріше, складається з безлічі різних «мистецьких світів», які існують паралельно, і є відносно закритими.

Френк Боулінг. Риби. Бажання в літній синяві (Fishes. Wishes in Summertime Blue). Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Рейчел Чемпіон, Агнес Денс, Рейчел Пімм (Rachael Champion, Agnes Denes, Rachel Pimm). 2015, Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

Тож що робити молодим художникам, які прагнуть визнання? Як на мене, не варто вимагати від молодих митців орієнтації на ідеї та концепції, притаманні західному мисленню, або ж цікаві для споглядання всьому світові. Адже такий підхід вимагає компромісу, а в творчості йому не має бути місця. Найважливіше — це й надалі зосереджувати увагу на  розвитку місцевих структур, які б забезпечували підтримку молодого мистецтва, а не фокусуватись лише на інтегруванні його у глобальні світові структури.

Мистецькі галереї, колекціонери, музеї, приватні та державні ініціативи багатьох країн підтримують художників у прагненні зберегти своєрідність і унікальність творчості. Ми бачимо, що це відбувається в Україні, і це потрібно заохочувати.

Сьогодні ми спостерігаємо активне пожвавлення інтересу до творчості жінок-художниць, представників різних етносів — мистецьких явищ, які були поза межами основних тенденцій і ігнорувались світом впродовж багатьох років. Сподіваюсь, що досвід, який ми отримуємо через цей процес, — досвід розширення координатів інтересу до різних художніх явищ і процесів — буде згодом корисним для художників всього світу, у тім числі й в Україні. Адже, насправді, немає принципових відмінностей у способах донесення та реалізації мистецьких ідей і художнього мислення у Києві, Лондоні або деінде. Різниця полягає лише в рівні їх сприйняття і розуміння зовнішнім середовищем.

Про досвід керування однією з провідних приватних галерей в Лондоні та принципи співпраці з художниками

Галерея Hales існує вже більше 25 років і є однією з найстаріших галерей сучасного мистецтва в Лондоні. Отже, це дійсно самодостатня інституція. Я приєдналась до галереї в той момент, коли ціллю було вдихнути у виставкову програму галереї нове життя. Протягом останніх 5 років ми зосередилися саме на цьому — здійснили ребрендинг, відкрили галерейний майданчик у Нью-Йорку, представили нових художників, розширили нашу клієнтську аудиторію у всьому світі.

Роль директорки вимагає зосередження  на багатьох сферах роботи галереї. Однак, на мій погляд, найцікавіша її частка — це робота  над проектами, які безпосередньо впливають на кар’єру художників, з якими ми працюємо. Будучи арт-галереєю, ми виступаємо посередником між художником, чию кар’єру будуємо разом, і колекціонерами та установами, від яких ця кар’єра залежить. Робота з музеями чи кураторами над персональною виставкою, пошук потрібної роботи для групового проекту, розробка специфічних замовлень — це найцікавіші та найбільш плідні проекти.

Томас Дж. Прайс. Поклоніння (Worship). 2016, Hales Gallery, Лондон. Надано галереєю

У Лондоні є багато галерей, тому важливо вирізнятись і знайти свою нішу. Ось чому виставкова програма та фокусування дуже важливі для галереї. Це не просто експонування художників, які нам подобаються та викликають довіру. Це також стосується розробки більш широкого контексту та бренду, що втілює конкретні ідеї. Наприклад, галерея Hales відома, з одного боку, роботою з художниками, що мають чи мали сильні соціальні чи політичні переваги у своїх проектах. Це може не кидатись в очі відразу, але чи то живопис, чи інсталяція, чи скульптура, — вони обов’язково відсилають нас до цієї проблематики. У той же час всі художні практики, які ми представляємо, зводяться до питання взаємодії з медіа, кольором, матеріалами, і це  — ще одна особливість роботи нашої галереї. Ця увага допомагає нам контекстуалізувати практику митців, з якими ми працюємо, для створення їхніх резюме. Це також дуже приваблює кураторів та колекціонерів, коли вони шукають роботи під конкретні проекти.

На мою думку, саме такий вдумливий підхід практикують галереї, що спромоглися вибудувати потужну історію своєї діяльності. Для мене дуже важливо бути частиною організації, яка поділяє цю точку зору.

Про складові роботи з молодими художниками / групами та важливість довірливих стосунків 

У Лондоні нам пощастило мати доступ до дивовижних місцевих художніх шкіл, в яких навчаються  таланти з усього світу. Щоліта увага дилерів, кураторів та колекціонерів  прикута саме до них. Започатковуються професійні стосунки. Однак йдеться не тільки про галереї, що обирають художників, але й про художників, які обирають галереї, що надають сприятливий контекст для їхніх практик і що сприяють розвитку мережі клієнтів або інституційних контактів, зацікавлених у роботах такого роду. Важливо пам’ятати про це на ранніх стадіях співпраці між галереєю та художником, адже подібні фактори від самого початку визначають, наскільки плідними будуть ці стосунки.

Олександра Гоменюк. Надано Олександрою Гоменюк

Однією з головних цілей нашої діяльності було позиціонування художників старшого покоління (Brisley, Beattie, Schneemann, Jaramillo та ін.) разом з молодшими (Price, Ba, Champion, Doyle Hancock та ін.). Це спрацьовує в обох напрямах, оскільки молоде покоління вбудовується в контекст старших художників як джерело їхнього натхнення, а старше покоління набуває ваги в контексті творчості молодих художників, які працюють з аналогічним набором ідей, але надають їм свіжу перспективу. Обидві сторони отримують вигоду від такої співпраці.

Робота з молодими художниками важлива для будь-якої галереї, оскільки вони пропонують новий погляд на вже існуючі ідеї. Така робота відрізняється від роботи зі старшим поколінням, адже на відміну від ретроспективного погляду на вже сформовану мистецьку практику, робота з молодшими митцями вимагає взаємодії між галереєю та художником якраз тоді, коли творчі ідеї художника знаходяться в стані активного розвитку. Тому головною ціллю у роботі з молодими художниками є, на мій погляд, встановлення довірливих стосунків. Художник має довіряти галереї, оскільки ми можемо надати важливі поради та вказівки, водночас — і це дуже важливо — поважаючи творчу цілісність художника. Ось чому довіра настільки важлива, адже частіше в питанні співпраці з галереєю йдеться не лише про одну виставку або презентацію, а про побудову кар’єри.

Моя порада будь-якому молодому художнику полягає в тому, щоб не просто шукати галерейного представництва, а прагнути співпраці з галереєю, яка зможе забезпечити правильний контекст для його робіт, створить умови для їх презентації і умови для розвитку самого художника. І коли ви знайдете таку галерею — працюйте відкрито і чесно, створюйте надійні міцні стосунки. Це найкраща інвестиція у власний успіх.

 

Саша Гоменюк вивчала історію мистецтва, естетику та теорію сучасного мистецтва в Bard College Berlin (Берлін, Німеччина) та University of Manchester / Sotheby’s Institute of Art(Манчестер / Лондон, Великобританія). З 2012 року була частиною команди в Hales Gallery(Лондон / Нью-Йорк), де із 2015 року займала посаду директорки. До переїзду до Німеччини, а пізніше до Великої Британії для продовження кар’єри в сфері мистецтва, пані Гоменюк отримала ступінь з політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» у своєму рідному місті Києві, Україна. Враховуючи досвід досліджень в сферах політології та теорії мистецтва, головні інтереси пані Гоменюк полягають у способах позиціювання художніх практик як форми висвітлення соціальних та політичних питань, актуальних для сучасного суспільства.

Автор ЄВГЕНІЯ БУЦИКІНА

Джерело

Норвезький Astrup Fearnley Museet – це приватний музей сучасного мистецтва, створений та підтримуваний Фондом Томаса Фернлі, Гедді і Нілса Аструпів, а також компанією Astrup Fearnley AS та Фондом Ганса Расмуса Аструпа. Сама по собі наявність приватного музею в контексті норвезької культурної політики є цікавою. Донедавна у цій країні держава фінансувала майже всі культурні інституції та медіа (радіо, телебачення тощо). Але в 1990-ті все почало змінюватися, оскільки постала потреба в музеї альтернативного формату, який би зміг познайомити глядачів із світовою арт-сценою, адже Національний музей концентрував увагу саме на норвезькому мистецтві. Про заснування і розвиток приватного музею Astrup FearnleyMind розповідає його директор Гуннар Кваран, творчу співпрацю з яким і обмін досвідом було організовано українською галереєю сучасного мистецтва «Щербенко Арт Центр». 

Марина Щербенко – з тих людей, які не бояться складнощів, навіть таких, які бувають у нашій країні з мистецтвом. Ми поговорили про те, як знайти своє покликання і з його допомогою втілити власні й чужі мрії.

 

Марино, Щербенко Арт Центр ви збудували власноруч, були цілком залучені в цей складний процес. До того ж ви давно займаєтеся українським мистецтвом. Що вас мотивує, адже це, з одного боку, виклик, оскільки держава не підтримує такий вид діяльності?

Кожна людина має власну історію. Мистецтво супроводжувало мене все життя, в дитинстві я малювала на всьому – на гумці, на полях у зошиті, на обкладинках книжок, альбомів. Я закінчила художню школу. Та в професійне середовище сучасного мистецтва я, можна сказати, повернулася практично 10 років тому. Саме тоді з’явилася ідея створення власної галереї.

Кожна людина, вочевидь, має власну межу саморозвитку. Я зараховую себе до людей, які весь час піднімають планку свого особистого розвитку і тут особливе місце в мене займає формування смаку. Все своє життя, по мірі мого дорослішання, контактуючи з мистецтвом, я бачу, відчуваю, чую, читаю та створюю. Я все більше й більше закохуюся в мистецтво, а мій смак стає більш витонченим. Сьогодні я самодостатня особистість, яка знайшла себе в тій діяльності, де мені комфортно, де я максимально використовую всі можливості для самореалізації.

Галерейна та кураторська діяльність в середовищі українського сучасного мистецтва знаходиться завжди на межі бізнесу та альтруїзму. Щербенко Арт Центр – це свого роду гібрид: ми організовуємо виставки, проекти, лекції, дискусії, конкурси, програми для дітей, видавництво каталогів і книг, підтримуємо молодих художників тощо. Те, чим я займаюся, не можу назвати лише бізнесом. Світ сучасного мистецтва в Україні і складний, і простий водночас. Іноді «опускаються руки»: мені здається, що стільки часу й праці віддано, а нічого не змінилося. Але насправді є стабільна історія зростання і розвитку інституцій, що я створила, а те, що цікавило мене, коли я починала працювати в цьому середовищі, дуже відрізняється від того, чим займаюся сьогодні. Я завжди в першу чергу розраховую на власні сили й ресурси, та, звичайно, пошук додаткових можливостей підтримки проектів, меценатів, спонсорів і колекціонерів – окрема важлива робота. До того ж налагодження довірливих і постійних взаємовідносин – це тонкий і особистісний процес. Держава не підтримує… але ми від неї залежимо! Адже ми тут живемо й працюємо, неможливо від усіх наших локальних проблем просто так взяти й відгородитися. Тому і піднімаємо в наших соціально-критичних роботах актуальні для суспільства питання, що не завжди візуально привабливо, а для непідготовленого глядача відштовхуюче.

Ви особисто відбираєте художників і ведете переговори або це обов’язки команди?

Працюю з художниками безпосередньо я, координування проектів частково делегую колегам, в чиїй компетенції ті або інші завдання. В Щербенко Арт Центр ми розвиваємо декілька напрямків, основні – підтримка молодих художників, створення дискусійних майданчиків, проведення освітніх програм. Виставкова діяльність – лише один з них. Наша місія – розвиток українського сучасного мистецтва. Тут неможливо не згадати про конкурс молодих українських художників «МУХі», що був створений ще за часів активної роботи Bottega Gallery у 2009 році, й виріс у проект зі стажем, своїм пізнаваним брендом. «МУХі» – це можливість для серйозних, амбіційних, молодих художників не тільки прийняти участь в конкурсі, а почати працювати над формуванням власного cv, знайти відправний пункт для подальшого розвитку. В цьому році відбудеться конкурс МУХі 2017, приготування до якого здійснюється з минулого року. Я вже отримала підтвердження про участь в міжнародній експертній комісії двох дуже важливих для конкурсу експертів: Гуннара Кварана, директора Музею сучасного мистецтва Аструп-Фернлі (Astrup Fearnley Museet for Moderne Kunst) в Осло, колишнього директора Художнього музею в Рейк’явіку (1989 – 1997) і Художнього музею Бергена (1997 – 2001, Норвегія), комісара і куратора ісландського павільйону на Венеціанській бієнале в 1984, 1986, 1988, 1990 роках; і Марека Покорного, арт-критика й куратора, директора галереї PLATO в Остраві, колишнього директора Моравської галереї в Брно і куратора чеського павільйону у Венеції (2006) і словацького (2013). Збір заявок молодих українських художників відбудеться в березні цього року, а виставка номінантів – у листопаді.

Тобто ви технічно спроможні надати художнику простір, куток для роботи, матеріали?

Ви трохи спрощуєте. Співробітництво з кожним із художників індивідуальне. Ми створюємо ситуацію зустрічі глядача з твором мистецтва, який являє собою комплекс складових, – інтелектуальних, критичних, соціальних, естетичних, матеріальних, концептуальних, автобіографічних і так далі. Ми працюємо над підготовкою проекту, потім його відкриттям, запрошуємо відвідувачів і забезпечуємо можливість їх контакту з мистецьким твором, оскільки саме в цьому полягає вся суть показу твору глядачеві. Без цього фактору зустрічі мистецтво не може існувати, інакше ефемерність – мистецтво для мистецтва. Контакт з твором мистецтва може бути і випадковим, але ми працюємо системно, і це один з ключових інструментів формування кожного окремого бренду (імені) художника.

Я знаю, що у вас працює дитяча програма «Клуб історії мистецтва». На який вік аудиторії розрахований курс вашого «Клубу…»?

Для дітей віком від 8 до 11 років. Ця програма та її методика адаптовані саме для цього віку, і в творчій атмосфері діти знайомляться з основними -ізмами та історією мистецтва.

Скільки цей курс триватиме? Скільки дітей може на нього записатися? З якою регулярністю відбуватимуться заняття?

Зараз ми набираємо одну групу, що складатиметься з 10 осіб. Якщо охочих виявиться більше, то сформуємо ще одну, заняття в якій проходитимуть в інший час. Школярам, які зазвичай відвідують інші додаткові заняття, спортивні секції, найзручніше приїздити до нас раз на тиждень, в суботу. Приємно, що останнім часом дедалі більше батьків усвідомлюють потребу розширювати світогляд своїх дітей, дають їм змогу бути всебічно розвиненими й відрізнятися від однолітків.

Хотілося б ще згадати про книги, які ви випускали. Наприклад, збірка есе Тіберія Сільваші. Неперевершена книга! Чому раптом ваші книжкові полиці спорожніли?

Книжку «Тіберій Сільваші. Есе. Тексти. Діалоги.» ми видали після декількох років співробітництва і роботи над відкриттям декількох виставок та інсталяційних проектів українського художника й теоретика сучасного мистецтва Тіберія Сільваші. Це була захоплююча і цікава робота – підготовка книжки, яка продається тепер в книжкових магазинах України і, звичайно, в книжковій крамниці ЩАЦ (Щербенко Арт Центру). Ціла низка книжок з теорії сучасного мистецтва, переклади на російську мову вже ставших класикою праць Клемента Грінберга, Гі Дебора, Роба Хаскінса, Каролін Кро та інших, видавалися в Росії та завозилися в Україну. З січня ми вже не можемо купувати в Росії книжки, і до квітня маємо розпродати все, що є на полицях. Ця ситуація має простимулювати українські видавництва перекладати й видавати необхідну літературу, але аудиторія, яка цікавиться подібними книжками настільки вузька, що боюся, це ще один вид діяльності, який потребує підтримки меценатів. Тому полиці й пустують. Але ми обов’язково знайдемо, чим їх заповнити.

А оподаткування? Пам’ятаєте, 25% податку при придбанні творів мистецтва? Вже багато років витає в повітрі Закон про меценатство, який допоміг би і художникам, і галереям, і арт-дилерам…

Так, Закон про меценатство дуже потрібний. Він би владнав безліч нагальних проблем цілої галузі. До того ж це оптимальний варіант для нашої держави, коли йдеться про підтримку мистецтва. Простіше кажучи, якщо ти не можеш допомогти сам, дай змогу це зробити іншим, не заважай. В нинішній ситуації на ринку сучасного українського мистецтва мене дуже хвилює загальний рівень економіки, гуманітарна криза, знищення середнього класу, коли основний потенційний споживач сучасного мистецтва не має фінансової можливості інвестувати в мистецтво. Глобально проблема полягає не в оподаткуванні, а в бідності українців, а предмети сучасного мистецтва, мистецтво взагалі – потрібні людям після задоволення простих потреб в їжі, одязі й житлі. І друга проблема – це культурний рівень розвитку української еліти, на яку всі орієнтуються. Українська еліта завжди вирізнялася «певним» смаком, сучасне мистецтво і мистецтво в цілому займало мало місця в її потребах. На жаль, ситуація не змінилася. «Пшонка-стайл» все ще домінує в побуті. Але віри не втрачаємо.

Інституцією, яка найбільше контактує з державою, є Спілка художників – по суті, фонд нерухомості, а не організація, що має діяти, продукувати сенси, підтримувати художників, зокрема й молодих. Парадоксально, але під час Майдану саме художники були його рушійною силою. То чому вони не можуть об’єднатися, щоб залагодити проблеми, пов’язані з мистецтвом? Виходить, Спілка є, а насправді – розлад?

Я думаю, що Спілка художників як інституція морально застаріла. Художники періодично об’єднуються в групи, але переважно поштовхом до цього слугують однакові погляди на творчість. Щойно виникають концептуальні та ідеологічні розбіжності, групи розпадаються. «Паризька комуна», «Живописний заповідник», «Соска», «Р.Е.П», «Відкрита група», «Альянс 22» – групи, які зіграли ключову роль у формуванні історії сучасного українського мистецтва. Багато художників, що раніше до них входили, тепер працюють окремо. Це природно, оскільки художник спершу спирається на власне відчуття світу, працює і розвивається в контексті свого бачення процесів, подій у світі, передчуттів, асоціацій. Працюючи стільки років з художниками, я розумію, чому вони, як ви говорите, не можуть об’єднатися – це практично неможливо.

Насамкінець хочу попросити вас дати три поради молодим художникам, які, можливо, хочуть взяти участь у «МУХах», рухатися далі, реалізовувати свої роботи, шукають резиденцію.

Друзі, готуйте свої проекти для подачі заявки на конкурс МУХі 2017 в березні цього року. Окрім премії цього разу переможцю ми надаємо можливість працювати в європейській резиденції в 2018 році, але подробиці ви зможете дізнатися на нашому сайті вже в березні, коли буде оголошено збір заявок художників, які бажають взяти участь у конкурсі.

Поради? Враховуючи, що в Україні немає спеціальної освіти у сфері сучасного мистецтва, – приділяйте більше уваги й часу самоосвіті. Не розчаровуйтеся, не зупиняйтеся, розвивайтеся. Можливостей безліч. Інтернет – це сучасний величезний інформаційний майданчик, частина нашого життя, яка, з одного боку, дає дуже багато зайвого, але й дозволяє здобути альтернативну спеціальну освіту, наприклад он-лайн.

Знаходьте в собі сили й бажання для самовираження, не копіюйте інших художників, шукайте власний унікальний стиль.

Джерело публікації

Нещодавно в Києві завершився черговий етап конкурсу молодих українських художників МУХi 2015. Після визначення десяти фіналістів засновник конкурсу Марина Щербенко і один з його експертів, арт-менеджер Катерина Тейлор спеціально для Platfor.ma поговорили про те, що художникам не можна давати повторюватися, чому для успішного проекту недостатньо просто взяти резонансну тему і про що взагалі сучасне українське мистецтво.

Марина Щербенко: Як арт-менеджер, активний діяч мистецтв, ти найчастіше працюєш з молодими художниками. Відразу напрошується питання: чому? Адже у співпраці з ними є певні ризики. Основні пов’язані з віком – до 35 років людина як особистість активно формується. Він за цей час може навіть передумати бути художником, зайнятися чимось іншим. А ти вкладаєш свої сили в розвиток, в формування нового імені, в навчання …

Катерина Тейлор: Мабуть, передача знань – це найцікавіше і найцінніше, що може бути. Все, що мені вдалося побачити в світових музеях і на бієнале, почути в розмовах з кураторами, музейниками, галеристами і кращими нині живуть західними художниками – це дорогоцінний досвід. У початківців авторів його немає. Це не означає, що вони краще або гірше за мене. Просто буває так, що те, що художник хоче зробити, вже було, і в його висловлюванні нічого нового немає. І тоді потрібно направити його в якесь інше русло, щоб він зробив щось унікальне.

Є безліч талановитих людей, які не знають, як себе застосувати, або починають діяти так, як діють всі інші. Закінчують художню академію, і замість того, щоб використовувати світовий досвід, намагаються знайти відповіді на вічні питання. Звідси виникають складні концепції, авторські заумні тексти, які неможливо читати. Найчастіше таке мистецтво ніяк не пов’язане з навколишнім світом. Це мистецтво заради мистецтва, позаминуле століття. Не можна просто написати абстракцію, неосвічене ігноруючи той факт, що Джексон Поллок і ще тисяча чоловік вже зробили це понад 60 років тому. Потрібно або зробити Поллоку комплімент і вкласти інші смисли в свій твір, або створити щось зовсім інше, пов’язане з сучасністю.

Історію мистецтва потрібно знати хоча б для того, щоб ніколи не повторювати те, що вже було зроблено. Мені здається, багато українських молодих авторів цього не розуміють. І якщо я бачу щось кричуще, то намагаюся, не нав’язуючи свою думку, підказати, що краще піти не прямо, а направо.

М: Але ти не провокуєш художника до того, щоб він покинув свій світ, а швидше просто передаєш ці знання?

К: Чому ж. Я в тому числі критикую. Кажу, якщо це відверто погано. І, як мені здається, це теж важливо, тому що ми працюємо не просто як посередники, але скоріше як фільтр. Є, скажімо, коло колекціонерів, з якими ти спілкуєшся. І ти ніколи не покажеш їм таке собі мистецтво. Простіше кажучи, з 100% всього, що тобі приносять, ти показуєш 5. Але ці 5 – виняткові речі.

М: Так, і наш проект МУХі – це теж певний інструмент для того, щоб провести відбір на самому початковому етапі, коли художники ще тільки набираються сміливості висловитися, але вже прагнуть отримати визнання і професійного середовища, і звичайного глядача.

 

К: Мені здається, що подібні конкурси показують цікаву динаміку. Кілька років тому ми готували Київський скульптурний проект. Серед іншого в рамках проекту проходив конкурс, на який українці надіслали близько 200 проектів. А потім в 2013 ми влаштували резиденцію для художників KYIVAIR, куди теж надіслали 150 заявок. Чесно скажу, що велика їх частина були дуже слабкими ідеями. Впевнена, ти теж можеш простежити певну динаміку, починаючи з першого конкурсу МУХі 2010 року. Останнім часом виникло конкурентне середовище, що вплинуло на якість творів. У цьому контексті дуже важливі і премія PinchukArtCentre, і МУХi, і інші.

М: Дійсно, я з тобою згодна. Я не буду зараз акцентувати увагу на тому, вище або нижче рівень заявок на конкурс цього року в порівнянні з минулими, швидше мені цікаво, як змінилося якісне наповнення заявок, поданих на конкурс. І я можу відзначити, що в цьому році більше художників, які, незважаючи на свою молодість і те, що це їхні перші кроки, не дивлячись на те, що вони в своїй більшості закінчили традиційну художню академію, використовують сучасний візуальну мову, яка буде зрозуміла в світі, орієнтованому на глобалізацію.

К: Протягом останніх двох років сильно змінили всіх нас. Художники теж стали більш соціально-відповідальними, свідомими.

М: Так, і українське суспільство продовжує змінюватися, люди все більш сприйнятливі і терпимі, готові приймати нове і хочуть вчитися, пізнавати і розуміти сучасне мистецтво. Конкурс МУХi теж змінився з часу його заснування в 2009 році. В цьому році ми сформували нову експертну комісію, де, до речі, я вже не є експертом.

К: Але признайся, що переглянула всі заявки.

М: Звичайно, але як засновник конкурсу, я вирішила не впливати на процес і результат відбору. Я зараз працюю запрошеним експертом в конкурсі Халупецкого в Чехії. Ця країна, незважаючи на те, що теж із соцтабору, зберігши скутість, яку їй дав цей історичний бекграунд, набагато швидше і якісніше розвивається. Заявки чехів зовні – більш сучасні, але там є інша проблема: поверховість. Вони використовують сучасні матеріали і технології при створенні роботи, але тема, обрана художником, часто залишається не розкритою. Немає відчуття емоційного проникнення в роботі, в розкритті задуму, в художньому вислові.

М: Катя, мені було б ще цікаво почути від тебе думку про роботу в рамках конкурсу. Що ти винесла з цього досвіду для себе? Які твої спостереження, виходячи з роботи над заявками, і результат, в який ти вклалася як експерт?

К: Були смішні проекти, погано зроблені, погано написані, відверто безглузді. Але були і відмінні, продумані. Вважаю, в тому числі тому, що в Україну стали привозити більше хороших змістовних, і менш показушних виставок. У якийсь момент стало важливо не просто відкрити фотовиставку, але привезти фотографа, не просто показати кіно, а привезти режисера. Підвищився загальний рівень культури. І такі проекти, як нинішня Київська бієнале, наприклад, дають відмінне уявлення художнику про те, яким може бути сучасне мистецтво.

Було дійсно складно вибрати лише десять проектів. Мені сподобалося значно більше число, і, я сподіваюся, що вони будуть реалізовані так само добре, як були прописані в ідеї. Але що мене вразило – це масова експлуатація теми війни.

М: Ти випередила моє запитання!

К: Зрозуміло, що є якісь ази того, як стати сучасним художником, цим кишить інтернет. Крім того, що кожен художник бажає знати, де сидить фазан, він ще знає, що потрібно схопитися за соціальну тему і використовувати нові медіа. І ось він бере ці два інгредієнти, перемішує – і виходить дуже поганий коктейль. Тому що недостатньо просто взяти актуальну тему. Потрібно в ній розібратися.

З цим, на жаль, нічого не можна зробити, крім як відокремлювати зерна від плевел, що і робиться завдяки конкурсам. За останні роки ти відкрила багато хороших імен. Наприклад, Машу Куліковську, Данила Галкіна, Назара Білика. Але 95% заявок (і в цьому конкурсі в тому числі), як мені здається, створені за принципом «я сам не розумію, що я роблю, але я продовжую, бо це тренд».

М: Як показав мій минулий досвід, чим менше номінантів, тим більше можливості домогтися якості в роботі з ними. В останньому з конкурсів у нас було 27 фіналістів, в особі яких ми отримали нових сильних художників: Терезу Барабаш, Віктора Мельничука, Катерину Єрмолаєва (Михалич), Ольгу Селищевої, учасників Відкритої групи, Павла Ковача, Юрія Білея, Євгенія Самбірського. Хлопці з Відкритої групи за останні два роки помітно зросли, в цьому році представляли Україну на Венеціанській бієнале.

К: А ти даєш їм додаткові можливості, крім виставки? Вони ж не просто з’явилися і почали творити?

М: Так, практично всі, кого ми з тобою вже назвали, – це художники, які згодом зробили ряд персональних проектів в наших інституціях, і ми продовжуємо активно співпрацювати в рамках моїх кураторських, групових проектів. Не у всіх молодих художників персональні виставки виходять відразу, далеко не кожен може сам заповнити виставковий простір арт центру, щоб висловитися і зробити це якісно.

К: … щоб це висловлювання було змістовним.

М: І не тільки змістовним. Як ми вже говорили, важлива подача. Не всі можуть правильно оформити проект в перший раз без підтримки. Тому намагаються спочатку реалізовувати свій потенціал в групових проектах, а потім приносять ідеї, розробки, макети персональних … І когось потрібно більше направляти, а комусь надати повну свободу і ресурс інституції, без жорсткого кураторського нагляду. І в результаті декількох років спільної роботи ми отримуємо молодих, але досвідчених художників, які виходять за межі співпраці з однією інституцією і починають пробувати себе на інших майданчиках. Для молодих художників це дуже важливий показник, оцінка їх рівня, можливість розвиватися, наповнювати портфоліо. Але повернемося до конкурсу цього року. Кого ти хотіла б назвати з художників, що потрапили в шорт-лист номінантів?

К: Я б хотіла виділити роботи Дано Косміної, Ярини Шумської, Оми Шу. В цілому, в конкурсі вийшов хороший баланс між концептуальними і художніми проектами, регіональними та столичними, знову ж дотримано гендерна рівність.

М: Ось, група «Суповий набір» теж цікаві хлопці.

К: Я, звичайно, в цьому сенсі дуже ангажована. Тому що їх проект «Чорний олімп» – про Донбас (Катерина родом з Луганська. – Platfor.ma).

М: Так, якраз та тема, про яку ми говорили, де легко можна спекулювати почуттями глядача. Але, з іншого боку, не говорити на цю тему не можна.

К: Саме цей проект вдалий. Хоча б тому що кияни найчастіше, сидячи в столиці, кажуть, що в регіонах нічого не відбувається. А то, що відбувається, зроблено на низькому рівні. Але цей проект створений луганчанами і він відмінний. Антропологічна подорож в глибинку регіону з дослідженням териконів. У хлопців відмінне почуття гумору, тому як сходження на терикон відмінно римується зі сходженням, скажімо, на Кіліманджаро або іншу гору, сама подорож куди для багатьох мета, натхнення, перемога над собою. У той час як підкорення терикону не обіцяє ніякої слави і не відкриє ніякого фантастичного вигляду. Це чудовий проект, зроблений з чорним гумором і художнім смаком.

М: А Дарина Кольцова?

К: Мені подобається проект Даші «Парадний сервіз для царя народної республіки» з портретами діячів ЛНР і ДНР на тарілках – він про трагічне, теж з гумором і відсиланням до історії мистецтв. Я знаходжу в її роботі якісь ноти сюрреалізму – вона бере предмет і позбавляє його утилітарною функції, зводячи в ранг мистецтва. Крім того, мені все це нагадує одну з програмних робіт «Звана вечеря» американської феміністки Джуді Чикаго – банкетний стіл на 39 персон, кожне місце за яким судилося однією з великих жінок в історії західної цивілізації. Те, що жодна з них ніколи не отримає з різних причин. У проекті Даші теж є умовне місце для кожного лідера неіснуючих республік, який ніколи не опиниться за «столом благополуччя».

Джерело: platfor.ma