«В кінці все буде добре, і якщо ще не добре, значить це ще не кінець», 2025

аудіовізуальна інсталяція (відео, телевізор, килими, смартфон, радіо, альбом з листами на Львівське радіо, елементи інтер’єру)
Створено у межах циклу «Мови Ландшафту», проєкту Дому Звуку ЛКП «Львівське радіо» (Мережа Культур і Технологій). Аудіоматеріали, використані для підготовки та відтворення, є власністю АТ «НСТУ».
Частина проєкту «The Future is Safe» була створена в межах (Re)Grounding — партнерської програми фонду «ІЗОЛЯЦІЯ» (Україна), D6 EU (Кіпр) та D6 Culture in Transit (Велика Британія), за підтримки програми UK/UA Creative Partnerships.

«В кінці все буде добре, і якщо ще не добре, значить це ще не кінець» — аудіовізуальна інсталяція, що розгортає простір терапевтичного самозаспокоєння та іронічної втечі від тривоги сьогодення. Спираючись на архіви 1980-х років — яскраву, спокусливу рекламу з британського Ньюкасла та затишні освітні передачі про культуру від Львівського радіо, — автори зіштовхують два протилежні полюси старої епохи. З цього зіткнення народжується сюрреалістичний калейдоскоп звуків, приладів і побутових предметів.

Інсталяція складається з двох частин: «The Future is Safe», яка пародіює наївні й безглузді сценарії порятунку цивілізації у формі рекламних кліпів, та «В нас стільки радості», побудованої на втішних умовляннях і ритуалах самонавіювання. Поєднуючи звукові інтонації, музичну ретроестетику й домашній інтер’єр, дует перетворює страх перед невизначеністю на абсурдну гру. Замість паніки перед майбутнім робота пропонує поглянути на нього з розгубленою усмішкою — як на парадоксальний простір, де ще є місце для надії та дива.

Даша Подольцева – художниця та графічна дизайнерка. Працює з такими темами як публічний простір, міські парадокси, інфраструктурний абсурд, зміна функцій, ресайклінг і «тимчасові незручності». Cтворює site-specific інсталяції, графічні роботи, курує виставки, проводить воркшопи та викладає. Народилася у Києві. Закінчила Києво-Могилянську академію. Вивчала академічний малюнок і живопис у майстерні Олександра Тітова. Навчалась у літній школі Central Saint Martins / University of Arts London, школі плаката Петра Банкова. Випускниця школи урбаністики Canactions Studio 1. Співзасновниця проєкту «Серія__», присвяченого українським панелькам. Отримала золоту медаль на Варшавській бієнале плакату та на трієнале плакату в Тоямі. У складі робочої групи отримала Шевченківську премію за проєкт «Алла Горська. Боривітер». Брала участь у виставках: «Відпустка на балконі» («Український Дім», Київ), «Співіснування з темрявою» («Мистецький арсенал», Київ), Fragile Dream (DSQ Gallery, Лондон), Fragile Brutalism (Goldsmith College, Лондон), Since we are here (Матера, Італія), «Краса турботи» (публічна програма українського павільйону, бієнале, Венеція), Ukrainian Contemporary Art (James Gallery, Нью-Йорк), Dreamscape (Мала галерея «Мистецького арсеналу», Київ) та інших.

Олексій Шмурак – композитор і саундартист, живе в Києві. Музика Олексія досліджує тілесність, мовні кордони і хонтологію. Як перформер, він працює з фортепіано, клавішами і часто використовує голос, аматорські інструменти, електроніку і роботу з простором. Олексій також пише музику для фільмів; його саундтрек до “Стрічки часу” режисерки Катерини Горностай отримав численні відгуки міжнародної преси. У Олексія були виступи і мультимедійні проекти в таких просторах як: Akademie der Künste Берлін, Theaterhaus Штутгарт, WDR hall Кельн, International Summer Courses for New Music Дармштадт, Muffatwerk Мюнхен, Варшавська філармонія, Міжнародний Книжковий арсенал в Києві; Львівська філармонія. З 2022 Олексій співпрацює з візуальною художницею Дашею Подольцевою. Теми  співпраці артистичного дуету: пам’ять, несвідоме, турбота, гра, ностальгія, уявне майбутнє. Олексій і Даша конструюють складні, багатовимірні, драматургічно нюансовані історії в звуці і відео. В візуально-предметному вимірі дует працює з готовими матеріалами, перетворючи їх в химерні ландшафти.

Фотограф: Антон Сорочак

«Моє життя — руїни», 2026

інсталяція (скло, олово)
Створено з підтримки: конкурсу МУХі 2026; RIBBON International та Jam Factory Art Centre (в межах програми «KEY WORK: Мистецькі гранти»)

Роботи мисткині об’єднує тема руйнування як частини життєвого циклу. Через цю призму художниця досліджує різноманітні явища: дім, дитинство, любов, взаємодію між її особистим внутрішнім станом і подіями зовнішнього світу.

Основний матеріал, з яким працює Молокоєдова, — скляні уламки. Бите скло також є носієм візуальної мови: його фізична крихкість, фрагментарність, процес збирання та повторного формування відсилають до теми руїни, розпаду і трансформації.

У межах виставки премії МУХі 2026 в Promprylad Art Center мисткиня представляє інсталяцію «Моє життя — руїни», що імітує дах теплиці. Центральним елементом роботи є серія її псевдовітражів із битого скла з мотивами троянд. Перша версія цього проєкту була реалізована як site-specific інсталяція у березні 2026 року художниця інтегрувала свої квіткові вітражі у простір занедбаної теплиці на території колишнього муніципального квіткового господарства в парку «Залізна Вода» у Львові.

Присвята:

Проєкт присвячується всім військовим, які чекають на закінчення війни, всім жінкам, які чекають на повернення своїх близьких додому, всім дітям, які втратили своє дитинство, всім літнім людям, які бояться померти на чужині.

Проєкт присвячується людям, які не бачать майбутнього, але все одно продовжують жити.

Дар’я Молокоєдова народилася у 2001 році в Краматорську, Донецька область. У 2023 році отримала ступінь бакалавра в Харківській державній академії дизайну та мистецтв за спеціальністю «Фотографія та візуальні практики». У 2022 році навчалася у Львівській національній академії мистецтв на кафедрі Актуальних мистецьких практик. З 2023 року живе та працює в Києві. Мультимедійна художниця. Представлена у другому виданні української секції Secondary Archive, а також в архівних проєктах «The Sky Is Open. Voices From Ukraine» та «Україна у вогні» (Мала галерея «Мистецького Арсеналу»). Номінантка на премію Pinchuk Art Prize 2025. Лауреатка гранту KEY WORK: RIBBON International × Art Center «Jam Factory». Засновниця міждисциплінарного проєкту про кохання «It’s love, darling».

Фотограф: Антон Сорочак

«Рєснічки та піщані кришталики», 2026

одноканальна відеоінсталяція, 25′
мікроскоп, лишайник Circinaria ucrainica
Проєкт розпочався у 2024 році завдяки резиденції «Українські Екології» та науковцям Херсонського державного університету.
Відео створене за підтримки: проєкту KEY WORK, RIBBON International, Jam Factory Art Center, Documenting Ukraine та Emergency Support Initiative від Київської бієнале.

«Рєснічки та піщані кришталики» — експериментальне відеоесе, присвячене одній з найбільших наукових колекцій лишайників, судинних і мохоподібних рослин Півдня України та Криму, яка була евакуйована до Івано-Франківська наприкінці 2022 року. Ця робота є спробою візуально осмислити роль Херсонської колекції у спотвореній темпоральності війни: де теперішнє змагається з минулим і де сама пам’ять опиняється під загрозою. Зразки гербарію відсилають до загроженого ландшафту, недоступного багатьом з нас через війну, окупацію та втрату біорізноманіття. Історія евакуації гербарію також показує, що досвід переміщення може стосуватися не лише людей, а й інших істот.
Відеоробота поєднує документальні кадри експедицій і роботи науковців, а також архівні зображення з радянських фільмів та кінохронік — як рефлексія щодо насильства, якого зазнавав і продовжує зазнавати український степ.

Поза цим, команда проєкту ініціювала спільнокошт на збереження гербарію. За підтримки небайдужих, співробітниць Варшавського університету й Української мережі довкіллєвої гуманітаристики ми зібрали тисячу євро і придбали шафи, необхідні для належного зберігання гербарію. Однак їх потрібно більше. Якщо ви бажаєте долучитися до спільнокошту, ви завжди можете сконтактувати з авторкою відеороботи.

Коментар художниці про роботу:
«Ми знімаємо в орендованій квартирі Олександра у Києві. Біолог та ліхенолог з Херсонського університету, він був змушений переїхати сюди й тепер продовжує своє дослідження, зберігаючи нові зразки у своєму скромному помешканні. Він показує мені один із зразків, я нахиляюся до мікроскопа. «Бачите рєснічки?» – питає він. «Ні, але бачу кришталики, – відповідаю я. «А, це просто пісок з Олешківських пісків, це неважливо. Погляньте краще на структуру лишайника», – каже. Його слова мене неабияк вразили. Олешківські піски, найбільша європейська напівпустеля, нині окуповані Росією, і я не знаю, чи матиму колись шанс побачити їх. Circinaria ucrainica, новий для науки вид лишайника, знайдений поблизу Олешківських пісків незадовго до повномасштабного вторгнення. Наразі невідомо, чи цей вид вижив після затоплення, спричиненого підривом Каховської ГЕС. Саме цей зразок можна побачити під мікроскопом.

Я ніколи не була в Олешківських пісках і багатьох інших відомих місцях на півдні України, але я подорожувала достатньо, щоб частина мене лишилася з тими прекрасними ландшафтами, містами та людьми того регіону. Тепер, коли більшість цих територій перебуває в окупації або загрожена війною, ці місця існують для багатьох із нас як ефемерна сутність, що належить лише пам’яті чи уяві. Тотальність пам’яті гнітить, адже вона стає єдиною реальністю, доступною нам, коли фізична присутність неможлива. Можливо, саме тому мене зацікавила історія гербарію, евакуйованого з Херсонського університету. Для мене це був також спосіб відновити зв’язок із втраченим ландшафтом і піддатися непередбачуваним шарам його історії».

Дарина Мамайсур — художниця і кінорежисерка з Києва. У своїй мистецькій практиці вона поєднує фотографію, рухоме зображення та теоретичні дослідження. У фокусі її робіт — трансформації ландшафту крізь призму візуальної культури, пам’яті та політичної екології. Останні фільми Дарини є особистими історіями про міграцію, дім і вразливість мови під час війни. Серед її інших інтересів — комплексні та переплетені реальності війни й довкілля. У 2022 році Дарина закінчила міжнародну магістерську програму з документального кіно DocNomads. Її роботи експонувалися на мистецьких виставках та брали участь у таких фестивалях, як Visions du Réel, FIDMarseille, Kassel Dokfest, DOK Leipzig, RIDM та інших. Її короткометражні фільми «Затинаюся від звістки з Києва» та «Дим від вогню» були номіновані на DocAlliance Award, а «Дим від вогню» — також на e-flux Film Award.

Фотограф: Антон Сорочак

«Недоеоцінений», 2024

камінь, смола

На виставці представлена робота «Недоеоцінений» — 40-кілограмовий пісковик із розплавленим бурштином. Цей об’єкт — фіктивний експонат з уявного музею майбутнього. Назва роботи відсилає до еоценової епохи, коли піщані й піщано-мулисті осади були частиною природних систем, у яких смола накопичувалася та поступово ставала бурштином. Цей об’єкт засвідчує фізичні та хімічні перетворення бурштину, спричинені антропогенною катастрофою такого масштабу, внаслідок якої він повертається до свого первісного стану — смоли. Бурштин рухається у зворотному напрямку геологічного часу, до еоцену, коли мінералізація ще не відбулася.

Катастрофи перезапускають геологічні процеси, скасовують сформовані фази та відкочують матерії до передантропоценної епохи, пропонуючи людству перейти у новий стан — рідкий і безформний, щоб стати свідомими співучасниками повільної геологічної зміни.

Ірина Лоскот — українська художниця з Харкова. Її практика зосереджена на взаємодії між людьми та не-людьми. Вона розглядає не-людський досвід під час катастроф та переживання людьми історії, яка виходить за межі людської. Поєднуючи планетарні масштаби екологічних і політичних трансформацій з особистим досвідом, вона досліджує, як історичний і геологічний часи взаємно формують одне одного.

Фотограф: Антон Сорочак

«Без назви», 2025–2026

кераміка, текстиль, марля, лак, малюнки

У представленій серії Аліса Кулеш звертається до тем ізоляції, недоступного досвіду та нестабільності пам’яті. Художниця зосереджується на формах, що несуть у собі відбитки досвіду, який вислизає від прямого опису. Мисткиня створює тихі, напіввпізнавані об’єкти, що нагадують викривлений спогад, образи з розмитими контурами. За масштабом керамічні скульптури співмірні з частинами людського тіла, проте позбавлені чіткої функції чи знайомих фізичних характеристик, залишаючи сумнів щодо їхнього походження. Кераміка як матеріал відсилає до органічної приналежності до землі та побутово-церемоніальних цілей.

Художниця загортає об’єкти в марлю й тканину, поєднуючи логіку музейного збереження з перев’язкою ран. Цей напівпрозорий шар захищає артефакти, але водночас ізолює та віддаляє їх від погляду, заважаючи остаточно розгледіти форму.

Аліса Кулеш народилася в 2002 році в Києві. З 2019 до 2023 року навчалася в Інституті Мистецтв ім. Бориса Грінченко в майстерні Анни Крюкової. В 2022 році після початку повномаштабного вторгнення вона імігрувала в Німеччину і почала навчання в Дюссельдорфській академії мистецтв у класі профессорки Ріти Макбрайт і з 2024 року у профессорки Александри Біркен. Практика Аліси зосереджується на перетині воєнної пам’яті, матеріальної трансформації та тілесної вразливості. Її цікавлять форми, які є афективними носіями досвіду та поєднують особисті та колективні наративи на своїй поверхні.

Фотограф: Антон Сорочак

«Рядно», 2025

зшиті шматки тканини, металеве панцирне ліжко

На виставці МУХі 2026 митець представляє свій проєкт «Рядно». Зшиті разом шматки тканини вкривають старе панцирне ліжко. Раніше ці клапті могли бути чимось затишним і домашнім: постільною білизною, зручною сорочкою чи скатертиною на столі. Та в умовах воєнних дій побратими митця чистили ними свою зброю. «Ми руками, байдуже, грубо та брутально, розривали тканину на шматки, використовували та викидали у сміття. Ми всі одного разу випадковим чином перетнулись на війні, разом зібрались довкола, разом зосереджено почистили кожен свій автомат та далі рушили своїми шляхами», — коментує митець.

Зшиваючи просякнуті мастилом клаптики докупи, митець перетворює утилітарну річ на тактильну метафору військового братерства. Рядно об’єднує тих, хто воював пліч-о-пліч, і створює фізичний простір спогаду про спільноту людей, які тримали цю тканину в руках.

Дмитро Купріян народився в Києві в 1982 році. Працював фотокореспондентом в інформаційних агентствах, потім почав працювати над темою катувань та зробив проєкт про насильство в українській міліції (“КАТОВАНІ”) та їх наслідки. Надалі розвиваючі тему насильства у його ширшому розумінні він зробив проєкти про війну в Україні (“Осколки війни”. “Банальність агресії” та “КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА”), а пізніше, як висновок, перейшов до теми діалогу в суспільстві як засобу примирення. Також він цікавиться українським історичним судноплавством та ходить по Дніпру та Чорному морю на чайці “СПАС” побудованої в 2007 році групою ентузіастів. На човні він служить моряком, боцманом, механіком і виконує роботи із деревом. У 2015 році через агресію Росії проти України він був призваний із запасу на військову службу під час котрої також знімав та працював над проєктами про війну. Після демобілізації працював над власним довготривалим проєктом про гору Говерлу, крім того зробив фотопроект НОМЕ/ДІМ про середовище існування людини та проєкт НОМО/людина про самоідентифікацію людини. Із початком повномасштабного вторгнення був знову призваний до лав Збройних Сил, служив у штурмовій роті у 30 омбр імені князя Костянтина Острозького, а згодом пресофіцером у 158 омбр. Під час служби почав працювати над наступними проєктами про війну в Україні («Відвойована Земля», «Рядно», «Мистецтво війни або Правила догляду за автоматом»), а також продовжив попередні. Член Ukrainian Association of Professional Photographers.

Фотограф: Антон Сорочак

«Лінії горизонту», 2025

фотоколаж, цифровий друк на ПВХ

«Лінії горизонту» — серія фотоколажів, що осмислює матеріальність маскувальних сіток і те, як штучні матеріали стають частиною сучасного українського пейзажу. Одне з завдань художниці у волонтерському центрі — точний підбір відтінків тканини під рельєф і сезон за знімками місцевості, які надсилають військові з передової. Матеріали для плетіння несуть у собі прожиті людські історії: від переданої побратимами форми загиблого військового до дитячого одягу чи привезеної з-за кордону бавовни.

У роботі шматки тканини, складені за колористикою, буквально зливаються з реальними лініями горизонту — полями деокупованої Херсонщини, териконами Донеччини, околицями Харківщини та селами Дніпропетровщини. Поєднуючи документальні кадри фронтових ландшафтів зі смужками текстилю, художниця фіксує момент, коли штучне маскування зливається з природою, утворюючи нову, створену війною лінію обрію.

Коментар художниці:
Частина фотографій цих прифронтових пейзажів була зроблена моїм другом. Він допомагав з реалізацією і підтримував ідею цього проєкту. У кінці червня 2025 року, виконуючи бойове завдання в селі Муравка Донецької області, Владислав загинув.
На жаль, він не встиг побачити кінцевий результат.

Навіки в строю
Калан “Француз” Владислав
22.06.2001-28.06.2025

Софія Козлова — мультидисциплінарна художниця. Працює з темою візуального і поняттєвого маскування та його ролі у воєнному ландшафті. У своїй практиці фокусується на матеріальності маскувальних сіток і тому, як рукотворне стає новою природністю на лінії зіткнення. На початку повномасштабного вторгнення Софія заснувала та очолила волонтерський центр із виготовлення маскування для Сил оборони України. Впродовж останніх кількох років у своїх мистецьких проєктах вона осмислює досвід, здобутий у практиці волонтерської діяльності. Повторювані жести плетіння, зав’язування та роботи з матеріалом набувають у її практиці вернакулярної цінності, акумулюючи досвід спільної дії, що поступово стає частиною повсякденного життя. З цією темою художниця працює переважно у формах інсталяції та перформативної взаємодії. У 2023 році Софія Козлова захистила магістерську дипломну роботу на тему «Site-specific волонтерських просторів та їх вплив на середовище».

Фотограф: Антон Сорочак

«Тут був я», 2026

воркшоп, макет будинку, картон, клей, текстиль, нитки, акрилові фарби, листя та плоди каштану, зубочистки, рослини в горщиках
Учасни_ці воркшопу: Машика Вишедська, Діана Ігнатенко, Катерина Лазаревич, Ірина Нежива, Тетяна Селезньоваю, Влада Тихонова та Христина Федорак
Робота включає аудіокоментар від учасниць воркшопу.

Відправною точкою проєкту для Ксюші Зякіної стало дослідження теми ревіталізації та мрія перетворити закинутий будинок початку XX століття на околиці Харкова на центр сучасного мистецтва. Художниця розмірковувала, як до цього масштабного завдання можна підходити грайливо й робити маленькі кроки до змін. «Важливо відчувати, що ми можемо щось вдіяти тут і зараз із будь-якою кількістю ресурсу», — зазначає мисткиня.

За збігом обставин Promprylad Art Center розташований на ревіталізованому заводі. Тож Ксюша Зякіна зробила макет омріяної харківської будівлі з коробки «Нової пошти» та запросила всіх охочих на воркшоп у Promprylad Art Center. Сім учасниць воркшопу разом із художницею у камерній атмосфері уявили себе частиною харківського будинку та створили у макеті майбутнього артцентру першу виставку з власними мініроботами.

Таким чином, на виставці МУХі 2026 у ревіталізованій будівлі реального артцентру з’явилася інсталяція з груповою виставкою у макеті уявного харківського артцентру.

Коментар художниці:
Тут був я

І я довіряю свою присутність (тут була я), своє кохання (Сонце, люблю тебе), свій біль, свою агресію (пан Кукурудза — лох) — ландшафту. Я довіряю закинутому будинку, я довіряю лозі винограду, довіряю цеглі замку, памʼятці архітектури, яка про мене памʼятає. Вона памʼятка не тільки тому, що ми так сказали — вона памʼятка ще й тому, що це вона про нас памʼятає. Це вона свідчить про нашу присутність.

На твоєму балконі оселяється топольчик — він перший, хто сюди прийшов, щоб ревіталізувати цей будинок. Він культурний діяч, він вразливий митець, він лідер, який дозволив собі розхитуватися і саме тому так багато зробив. Ми розхитуємо світові гойдалки сталих термінологій, ми шкрябаємо «тут був я» — ми робимо татуювання світові, ми танцюємо не змовляючись, поки яблуня падає у вікно грантовою заявкою, топольчик курує виставку, а пан Кукурудза їде на гастролі в Івано-Франківськ. Ми тут є

Сонце, люблю тебе, навіть якщо ти в куточку листочка і в тебе проміння стирчить у всі боки.

Євсевія (Ксюша) Зякіна — міждисциплінарна художниця з Харкова, де нині живе та працює. Її практика поєднує текст, перформанс, кураторську діяльність і дослідницькі методи, звертаючись до тем взаємодії, спільнот і сучасного мистецького процесу. Наразі основну увагу художниця приділяє написанню текстів, реалізації кураторських проєктів та створенню перформансів. Разом із диким виноградом є співзасновницею незалежної інституції «Платформа сучасного мистецтва», що підтримує розвиток сучасного мистецтва та міждисциплінарного діалогу. У своїй практиці Євсевія Зякіна також періодично звертається до партисипативних методів, зокрема плейбек-театру та автентичного руху, досліджуючи можливості колективного досвіду, тілесності та співтворення.

Фотограф: Антон Сорочак

Фотографка: Евеліна Процак

«Земля вібрує від ударних хвиль, і хвилі вдаряють їхні тіла», 2026

шестиканальне відео, стерео звук
Камера: Олександра Лянна
Робота зі звуком: Леон Зайдель

Відеоінсталяція «Земля вібрує від ударних хвиль, і хвилі вдаряють їхні тіла», представлена на виставці МУХі 2026, постала з матеріалу, знятого в процесі роботи над короткометражним фільмом «Чорні Води», в якому мисткиня розглядає середовище Чорного моря як пошкоджену екосистему та простір несвідомого. Робота виникла з формального питання: як показати накопичений матеріал та розширити межі медіуму.

Медіум кіно зазвичай передбачає наративність та поступове розгортання сюжету через зміну кадрів, наявність зачину, кульмінації та кінцівки. Тоді як «Земля вібрує від ударних хвиль, і хвилі вдаряють їхні тіла» уподібнюється скульптурі чи живопису, де тіла та події існують не послідовно, а одночасно й разом. Їхня тяглість вибудована радше через матеріальність зображення.

На шести екранах — статичні, наближені до фотографії кадри з узбережжя Чорного моря, що об’єднуються у суцільне відеополотно. Тут місто, середовище, люди, тварини та рослини утворюють одне спільне тіло, кожна частинка якого по-своєму зберігає сліди воєнних дій. Ледь вловимі рухи статичних відео стають помітними лише в контексті багатоканального цілого — так само, як руйнування інфраструктури, довкілля та травматичний досвід людських і нелюдських істот є окремими проявами всепроникного насильства війни.

Ельза Губанова — мисткиня та кураторка з Одеси. Наразі живе й працює в Лейпцигу, де також навчається в Лейпцизькій Академії Мистецтв у класі Expanded Cinema. Переважно працює з фотографією, відео та інсталяцією. У своїй практиці мисткиня звертається до перетинів між тілом та навколишнім середовищем. Останні два роки її робота зосереджена на темах екологічної руйнації, повільного насильства та його накопичення в тілах як людських, так і нелюдських акторів. З 2021 року Ельза працює в колаборації з німецьким митцем Леоном Зайделем над дослідницькими site-specific проєктами на перетині художньої та кураторської практик. Вона також є співзасновницею мистецького колективу Óstov та виставкового простору Forum Neun. Роботи Ельзи Губанової були представлені в Bundeskunsthalle Bonn, Kunsthaus Hamburg, Музеї сучасного мистецтва в Одесі (МСМО), Домі Звуку у Львові та інших міжнарожних інституціях.

Фотограф: Антон Сорочак